Найрідніша людина

«Наша донечка вже дуже велика. Їй вже 3,5 роки!», – чую від мами Марини.

«Нічого собі!», – хочеться пожартувати у відповідь, але здогадуюсь, що «велика» – не значить «доросла». Просто згадуючи, якою крихіткою Дашеньку забирали з дитячого будинку, і поглянувши на цю веселу непосидьку зараз, здається, що це дві різні дитини. А додати, скільки її батьки виношували у своєму серці, мріяли про неї, то вже відлік може сягнути років вісім.

Відтоді як у неї з’явилися батьки – мама Марина і тато Олексій минуло три роки. Марина сама прислала нам листа, щоб поділитися своєю радістю. І нам, всій команді https://sirotstvy.net, це надзвичайно приємно. Три роки тому ми листувалися з Мариною та Олексієм. Тоді батьки дуже переживали, що дитинка слабка, не знали, як її виходити, як не помилитися з вибором…

А зараз Марина каже: «Дашенька вже дуже добре розмовляє, а ще краще співає. Будь-яку пісеньку схоплює на льоту і повністю повторює мелодію. Має добрий слух. Трошки згодом віддамо її до музичної школи. Хотілося возити її на гімнастику – в півтора року Даша вміла перекидатися і майже сідати на шпагат, але у нас з народження грижа білої лінії живота, тому побоюємося».

Але з цими проблемами можна жити і бути щасливим. А в порівнянні з тим як до появи доні жили Марина і Олексій, то зараз їхнє життя не просто змінилося, а набуло особливого сенсу, радості і щастя.

«По собі ми знаємо, - відверто каже Марина, - Скільки переживань, мучень, а іноді сліз доводиться переносити батькам, які з різних причин не можуть народити дитину. Коли все ж таки зважуються на усиновлення,  то часто їх накриває ще одним нервовим струмом. Здавалося б, ти приходиш з гарним наміром, з натхненням, і всі навколо мають тобі сприяти, допомагати, але нічого не відбувається. Знайти для усиновлення навіть трирічну дитину зараз не так-то й легко. В будинках дитини часто опиняються діти, які мають батьків, і усиновити, відповідно, їх неможна. Час тягнеться, діти мешкають в закладі і сім’я живе без дитини».

Але щось таки ж відбувається, і кожного дня, бодай дві-три українські сім’ї приймають дітей, позбавлених батьківського піклування, у свою сім’ю. І Марині пощастило усиновити дитину саме таку, про яку вона мріяла. На багато більше нервів, сил і часу зайняли процедури лікування, ніж сам процес усиновлення. Подружжя живе в невеличкому районному центрі, спочатку збиралися їхати в область, а потім зрозуміли, що там своя черга кандидатів на усиновлення. Проте своїм, тобто місцевим фахівцям Служби, подружжя в спокої не залишало – постійно дзвонили, відвідували, консультувалися. Як тільки в місцевому пологовому будинку породілля з якихось причин відмовилася від немовля, Марина, покинувши все, мчалася у Службу просити направлення на знайомство з дитиною. Завзяття допомогло. І як тільки дитині надали статус дитини-сироти, спеціалісти Служби одразу зателефонували Марині.

Тепер ці події батькам здаються якимось примарним сном, бо не залишилося сумнівів, що Дашеньку вони народили. Дівчинка навіть схожа на татка і нікому зі знайомих не спадає на думку, що вона удочерена. Подружжя не приховує, що Дашу вони удочерили, але й не розповідає на всі боки. Кажуть, що Даші все розкажуть самі у років п’ять, а зараз ще зарано.

Пробувала Марина водити Дашу до дитячого садочку, але дитина там часто хворіє. Тому з малятком в основному сидить дідусь, який дуже сильно любить онучку, і вона його дуже любить.

«Взагалі Дашенька дуже добра і лагідна, - ділиться Марина. – До рідних вона звертається: «матуся, татусь, діда або дідусь, бабулечка. Дуже часто каже «Мамо, я тебе люблю» і цілує. Знає вже всі букви і цифри. Вже намагаємося читати. Вона  в нас слухняна дівчинка, звісно, бавиться як будь-яка дитина. Ми ніколи на неї не кричимо, а що таке «ремінь», навіть не уявляє. Дашенька добре розуміє, коли їй все спокійно пояснюють. Дашенька – це найрідніша людина, і я не знаю, як би я жила без неї. Найбільше щастя в моєму житті – це поява донечки. я її дуже сильно люблю і вона це відчуває».

Я. Цибульська, Sirotstvy.net