Наталія Шельвінська: «На тренінгу ми потрапили у своє коло — коло тих, хто вже пережив обговорювані ситуації»
Голова Благодійного Фонду «Теплий Дім» і мама створеної в березні цього року прийомної родини Наталія Шельвінська йшла до своєї мрії понад три роки. Сьогодні Наталія та Олексій Шельвінські виховують двох своїх дівчаток і двох уже рідних прийомних хлопчаків. У найближчому майбутньому сім’я готова прийняти ще дітей і планує створити дитячий будинок сімейного типу. Про шлях, пройдений до своєї мрії, Наталія Шельвінська розповіла читачам порталу «Сирітству — ні!».
«Ідеєю створення дитячого будинку сімейного типу ми з подругою зайнялися ще 2012 року, — каже Наталія. — І вирішили, що найкращий спосіб втілити свою мрію — спочатку допомогти реалізувати її тому, у кого така сама мрія. Такий спосіб здійснення планів навіть описаний у книгах. Тому спочатку створили благодійний фонд, щоб зібрати кошти для відкриття дитячого будинку сімейного типу й допомогти тим, хто вже близький до досягнення мети».
Через рік подруга Наталії Шельвінської цією ідеєю «перегоріла», а вона сама у 2013-му очолила благодійний фонд і, як кажуть, глибоко в це пірнула.
«Наш благодійний фонд, який сьогодні називається «Теплий дім», почав опікуватися дитячими будинками сімейного типу, прийомними й багатодітними сім’ями. Ми активно співпрацювали зі Спілкою багатодітних сімей Богуславського району, до якої входять понад 60 сімей, — розповідає Наталія. — Організовували концерти, розвивальні майстер-класи, походи до цирку. І водночас ми із чоловіком рухалися до втілення своєї мрії — створення ДБСТ. Не всі нас розуміли. Були ті, хто цікавився: «У вас є двоє своїх, навіщо вам іще чужі діти?» Ми відповідали: «Бо хочемо стати сім’єю для дітей, які втратили сім’ю, інтернат сім’ю не замінить».
Для втілення своєї ідеї Шельвінським, які раніше жили у квартирі, в ідеалі потрібен був будинок. Для створення ДБСТ будинок подружжю виділили в «СОС Дитячі Містечка Україна» в м. Броварах Київської області, у містечку, де сьогодні розміщуються понад 15 прийомних сімей і ДБСТ. Існує це незвичайне містечко, де тепер живуть Шельвінські зі своїми дітьми, коштом іноземних донорів, яким не байдужа доля сиріт у нашій країні.
«У нас були партнерські відносини із «СОС Дитячі Містечка Україна», ми допомагали деяким сім’ям, які мешкають там, — розповідає Наталія. — І коли нам повідомили, що в цій організації потрібні батьки-вихователі, які житимуть і працюватимуть тут, ми відразу відгукнулися. Жити серед однодумців, які працюють із такими прийомними дітьми, дуже зручно: завжди можна зустрітися та поділитися своїми проблемами».
Наталія та її чоловік Олексій пройшли навчання, отримали рекомендації і стали кандидатами в батьки-вихователі. Незабаром переїхали сюди зі своїми донечками. Їхній старшій, Алісі, — 14, Маргариті — 6, цієї осені вона пішла в перший клас.
«Першого березня поточного року ми офіційно відкрилися як прийомна родина, — згадує Наталія. — Зараз живемо в будинку, наданому нам у безкоштовне користування на час роботи. Наші «первістки» — двоє молодших дітей із ДБСТ, який переформатувався після того, як мама-вихователька вийшла на пенсію за віком».
Братиків — восьмирічного Максима й семирічного Ярослава — Шельвінські переміщували у свою сім’ю не один день.
«Мама-вихователька, з якою ці діти прожили п’ять років, фактично замінила їм рідну маму, — розповідає Наталія. — Крім того, у хлопчиків є свої особливості розвитку, тому Ярослав поки що ходить до дитячого садка, а Максим — до другого класу, через проблеми зі здоров’ям він на індивідуальному навчанні».
Хлопців одразу охарактеризували як проблемних. І вони, справді, перші місяці перебування в сім’ї випробовували терпіння нових батьків. Але Наталія та Олексій були готові зрозуміти й прийняти їх такими, як вони є. Адже Макс і Ярик багато пережили. Спочатку втратили свою біологічну сім’ю, коли їх передали в ДБСТ до мами-виховательки, яка через вік явно не довела б їх до повноліття, потім сподівалися, що малюків хтось усиновить. Усиновлювачі приходили неодноразово. Знайомилися, але ніхто так і не взяв братиків. Тому до переміщення в іншу сім’ю їх всебічно готували цілий рік.
«Готували їх і спеціалісти «Дитячого Містечка», готувалися і ми, — згадує Наталія. — Уперше ми ніби ненароком познайомилися з ними під час походу двох сімей до цирку. Діти насправді зрозуміли, що ми — потенційна заміна їхньої колишньої мами-виховательки, і почали придивлятися до нас. А ми продовжували запрошувати їх на заходи, щоб процес переміщення не був таким болючим. Офіційне представлення нас як батьків-вихователів відбулася 14 лютого, у День закоханих. Ми приготували дітям милі подаруночки: листівки із сердечками, книжки. Усе вийшло дуже душевно. Вони почали називати нас мамою і татом ще до того, як ми очікували це почути».
А коли діти були вже в сім’ї, Наталії довелося стати їх адвокатом у навколишньому світі, який був налаштований до хлопчиків не надто доброзичливо. І це можна зрозуміти. Діти були некеровані, із синдромом дефіциту уваги й гіперактивністю, з підвищеним ступенем прояву агресії.
«Я попросила дати нам час, навчити їх навчатися, — розповіла Наталія, — тобто освоїти спочатку дисципліну й межі дозволеного, сидіти більш-менш сумирно та концентрувати увагу на тому, що каже їм учитель. Я попросила педагогів у період адаптації не вимагати від дітей засвоєння смислу та знань — вони ще не розуміли шкільну програму, оскільки мали прогалини в дошкільній підготовці. Нам пощастило з педагогом, вона нас почула, прийняла й змінила своє ставлення». А самим хлопчикам прийомна мати дозволила ставити будь-які запитання, чим братики миттєво скористалися. І Наталії чи не 24 години на добу довелося відповідати на нескінченні «чому». Цікавилися вони тим, чим зазвичай цікавляться діти віком трьох років: «Чому небо синє, а трава зелена?»
«Отже, ніхто не відповів їм на ці запитання раніше, — розмірковує Наталія. — Ми за той час, що діти з нами, постаралися заповнити цю прогалину. Вони все вбирали як губки! Ми постаралися навчити їх ладнати зі світом. Граючи всією сім’єю в настільні ігри, складаючи пазлики, ми спостерігали, як наші вихованці ставали більш усидливими, як вони вчилися спілкуватися. Вони вчилися дружити з іншими дітьми безпечно для себе й оточуючих. Вчилися вчитися. Коли я бачила, що дитина перестає сприймати сказане вчителем, сама просила перервати урок. Бачачи, як важко дається перший клас старшому, Максиму, я домоглася, щоб Ярослав іще рік пробув у дитячому садочку, бо він так само, як його брат, не був готовий до навчання».
А зі спалахами агресії прийомна мама боролася в оригінальний спосіб: йшла з дітьми в ліс, де дозволяла їм ламати хмиз. У буквальному значенні слова «наламали дров — і заспокоїлися!»
«Забороняючи дітям щось ламати в будинку, я знаходжу те місце, де можна це зробити, — ділиться Наталія своїми педагогічними секретами. — Не можна малювати на стінах, але на простирадлах, на собі й на татові ми дозволяємо. Боді-арт став їх улюбленим заняттям, і кілька разів на місяць вони просять: «Мамо, можна ми себе розмалюємо?» або «Тату, можна ми на тобі помалюємо?» За словами прийомної мами, чималу роль відіграло й те, що молодша дочка Шельвінських Маргарита, лідер за характером, одразу взяла братиків під своє заступництво й стала, можна сказати, капітаном бойової команди, якої їй раніше якраз не вистачало.
«З нашою Маргошею в них не виникає жодних пауз, вони завжди знають, чим зайнятися, — ділиться Наталія. — А наша старша, 14-річна Аліса, для якої переїзд був пов’язаний із переходом до іншої школи, виявила, що всі зміни відбулися лише на краще. Вона в захваті від нової школи, нових друзів».
Нині всі діти знайшли заняття до душі. Аліса додатково займається іноземними мовами, Маргоша ходить на малювання, Максим — на футбол, Ярослав — до театральної студії.
«З Максом займатися доводиться щодня. Якщо не займатися, спостерігається моментальний стрибок назад, — розповідає мама. — Незалежно від того, ходить він до школи чи ні, у нас удома чотири уроки: математика, писання, читання і творчість на вибір — ліплення, малювання».
Однак те, що прогрес у хлопчиків очевидний, наголошують і педагоги, і психологи. У «СОС Дитячі Містечка України», за словами Наталії Шельвінської, є дуже серйозний ресурс для психологічної підтримки сімей і розвитку дітей — працюють фахівці досить високого рівня.
«Допомогли мені також тренінги, організовані Фондом Ріната Ахметова в рамках програми «Сирітству — ні!», — розповідає Наталія. — На одному з тренінгів для батьків-вихователів розглядалися вікові кризи дітей. І під час занять цінними були не лише ті знання, якими ділилися з нами спеціалісти, а й сама можливість батьків-вихователів поспілкуватись, поділитись досвідом. Заняття проводились у дуже комфортному форматі. Ми потрапили у своє коло — коло тих, хто вже пережив обговорювані ситуації. Невигадані ситуації...»
Наталія каже, що поки що їхня із чоловіком мрія не реалізована. Вони хочуть прийняти й виховати десятьох дітей.