Наталія Грабовська: «Як може бути на світі місце, де діти живуть без мам?»

Страх самотності, страх перед майбутнім, страх ночі, коли боїшся заснути один і водночас маєш примарну надію уві сні почути як добре і затишно в маминих обіймах. І по всяк час, щоб не відбувалося, очікування мами. Про біль та переживання дітей-сиріт і дітей які живуть без батьків, в інтернатах зі сцени розповіли актори театру «Місто Сонця». На початку жовтня у Києві відбулася прем’єра документальної вистави «Один день з життя малюка».

Портал «Сирітству – ні!» поспілкувався з режисером театру Наталією Грабовською. Приємно, бачити, що тема сирітства виходить за межі професійних кіл  і згуртовує якомога більше людей. Майже вісім років абсолютно неприбутковий волонтерський театр, яким керує Наталія, ставив спектаклі для дітей в дитячих будинках та інтернатах. Скоро вся трупа захотіла щось робити, щоб діти не потрапляли в інтернатну систему. Бо виходить так, що працює вона не так для дітей, як для дорослих, які не можуть подбати про дитину. А страждають діти. І мимо цього не можна пройти, залишити це, забути, - вважають в «Місті сонця».

Ми хочемо, щоб якомога більше людей почуло й побачило, як діти страждають без мами і тата

Під час вистави «Один день з життя малюка»

-    Наталю, розкажіть про що вистава, в чому її ідея?

- Відвідуючи дитячі будинки, набираючись досвіду, ми все більше й більше розуміли, що допомога волонтерів дітям – це добре. Незалежно, чи збирають вони якусь допомогу, чи приїздять з майстер-класами, але ми все одно не зупинимо сам процес потрапляння дітей до інтернатів. На жаль.

Найголовніше, по суті, над чим потрібно працювати всім, лишається за кадром. Ми вже постфактум намагаємося щось робити з цими дітьми: кудись їх дівати: в сім'ю, під опіку, якісь поїздки організовувати, стараємося їх одягнути, взути, вивчити і так далі. Але сім'я до дитини від цього не повертається.

І звідси виникла думка соціальної п’єси, яка б закликала людей всиновлювати і паралельно закликала жінок ніколи не кидати своє дитя. В п’єсі ми показуємо страшний контраст між домашньою дитиною та дитиною, в якої немає сім’ї.
Як правило, люди, котрі не бачать цих дітей, не відчувають на скільки велика їх трагедія, що всередині дитини відбувається.

Наша вистава побудована так, що спочатку події з дитиною відбуваються вдома, а в другій – в такі ж обставини потрапляє дитина з інтернату. Там передані всі її переживання, думки.

- Складно було поставити таку п’єсу?

- Знаєте, я написала п’єсу, але нам знадобилося п’ять років, щоб її поставити. Щось не виходило, людей не вистачало, не могли зал зібрати і ось нарешті в Києві, з’явився «JoyFest» - це міжнародний соціально-культурний проект.

У нас вперше з’явилася можливість без оренди залу показати цю виставу й запросити велику кількість людей. Ми вирішили, раз в нас є така можливість, ми це зробимо.

Я вважаю, експеримент вдався дуже добре. Була невпевненість, що нас не зрозуміють, що ми відчуваємо, переживаємо. Друге побоювання було в тому, що люди закриються. Вистава досить жорстка і люди могли закрити своє серце і не впускати біль, про яку ми розповідаємо.

У нас був практично повний зал і після завершення підходило багато людей, дякували нам, витирали сльози й говорили, що це потрібна і важлива тема на сьогоднішній день.

Для мене завжди важливо, як на виставу реагують діти. Поблизу сцени сиділо дві маленькі дівчинки дошкільного віку і для мене було знаковим, що вони сиділи і плакали. Мало того, що вони все зрозуміли, ще й відчули.

І тепер я можу сказати, що вистава має жити, щоб якомога більше людей почуло й побачило, як діти страждають без мами і тата.

- А для кого розрахована ваша вистава? Може є сенс показати її людям які вирішують долю дітей-сиріт? Працівникам інтернатів, лікарям, чиновникам, правозахисникам..?

- Дякую за підказку, та ви знаєте, нікому не завадить, побачити цю виставу. Тема допомоги дітям у дитбудинках дуже розпіарена: «бідні дітки в дитячих будинках» - такий меседж зазвичай. Багато благодійних фондів, соціальної реклами, але в цьому і мінус.

Маючи багато інформації, людям вона вже не цікава. Думаєш собі: «тут просять, там просять, з якимись боксами ходять – та надоїли вже зі своєю допомогою». Людям потрібно розповісти свіжу історію, нагадати, що це відбувається насправді і що гроші – це навіть не друга справа, а третя. Що потрібно більше думати, як допомогти душі, якій важко і самотньо.

Так, не кожен має можливість усиновити, але замислитися, поїхати, поспілкуватися, розповісти щось дитині, навчити її чомусь, як це роблять наші волонтери – це можливо. І я тому я вважаю, що ця вистава потрібна всім нам.

А якщо говорити про вузьку аудиторію, то це випускники ПТУ, випускники старших класів. Чиновники також – це має сенс, я погоджуюся. Ми працюватимемо над цим.

Прем’єра – це була для нас перевірка – чи потрібно це людям. Якщо ми це показуємо, значить ми відриваємо цей час від дитячих будинків. В цей час ми можемо повезти виставу для дітей, а показуємо виставу дорослим.

- Отже,  вистави для дітей ви також лишаєте. Про що в них ви говорите дітям і яка в них реакція на ваші спектаклі?

- Зазвичай, це вистави про якісь життєво-важливі цінності, які передають батьки дітям. Але в цих дітей немає батьків. тому ми намагаємося мистецькими засобами знайомити дітей з цими цінностями.

І діти дуже різні. Буває, закомплексовані діти, і навпаки – відкриті. Як правило, в інтернаті, я кажу про це з великим жалем, діти, все таки, приучені більше до матеріальних речей.

І буває після вистави підходять і питають: «А подарунки?». І так далі. І ми їм дуже часто пояснюємо, що вистава і була нашим подарунком. І вони сильно дивуються, коли, їм говориш, що ми за це не отримуємо ніяких грошей, що самі на це витрачаємося. І це дуже цікава практика, тому що діти розуміють, що допомога може бути не тільки матеріальною.
А якщо це закриті діти, вони зазвичай соромляться підходити. Нічого не говорять, і з ними важко почати розмову. Але якщо вже вдасться їх розговорити, то вже їх не зупинити.

Наталія Грабовська на робочому місці режисера

Сам факт того, що в нас існують такі дитячі будинки, не вкладається в голові

-    Про що вони говорять? Про сім'ю, про себе, про інтернат?

- Наведу приклад. Коли мій син був зовсім маленький, я його возила за собою по дитячим будинкам разом з виставами. Він спав у мене на грудях. Вже не пам’ятаю, в якому інтернаті це було, але я дуже добре запам’ятала дівчинку, їй було років 10-11, не більше. Вона така тихенька була, але помітила, як я готуюся до вистави, як я зайнята.

Вона сама підійшла до мене сама і каже: «Якщо хочете, дайте мені малюка, я догляну за ним, поки ви будете зайняті. Я так подивилася, оцінюючи, думаю собі: «десятимісячну дитину довірити дівчинці з дитбудинку?». Та Слава Богу, я опанувала себе і кажу: «Так. Давай. Поки він спить, акуратно візьми його». Дала їй памперси якщо потрібно буде поміняти. Спочатку я бачила, як вона ходить з ним, а потім щось її немає. Я захвилювалася. Вийшла з приміщення: вона сидить на лаві, малий вже прокинувся, агукає до неї. Це при тому, що окрім мене, від до себе нікого не підпускав. Вона розповідає йому якісь казки, він сміється – тобто в них все добре. 

Я подякувала їй і даю гривень 40 чи 60. Вона відмовляється: «Ні-ні-ні, в жодному разі. Я ж так просто хотіла допомогти». Уявляєте собі?

Я наполягла, пояснила, мовляв, ти мені допомогла і плачу тобі так само як няні. Вона повагалась, повагалась трохи, та потім пояснила, що хоче там собі щось купити, та не вистачає, і нарешті погодилася.

Тоді я їй кажу: «Послухай, в тебе так все добре виходить, тобі варто подумати над тим, щоб вивчитися і стати нянею. Це хороша професія, стабільна». Вона каже, що так, в мене 2 молодших брата, і я за ними ледь не з народження доглядаю, тому в мене виходить з дітьми ладити. Але нянею я бути не хочу, я стану бухгалтером. Вона мені прямо так наперед розписує своє життя «Спочатку піду в таке ПТУ, потім в коледж, потім влаштуюся туди-то працювати, потім в таки-то магазин, і потім стану завідувачем магазину. Уявляєте, це дитина, якій немає ще дванадцяти років, і вона чітко знає, що буде з нею.

- А як часто до вас підходять в дитбудинках діти і просять «Мамо, забери мене додому»?

- Практично завжди, якщо діти маленькі, до цього потрібно бути готовим. Я дуже хочу усиновити, але відповідально і намагаюся робити все поступово. Як тільки в мене з’явиться можливість, я обов’язково це зроблю. Деякі мої друзі відвідують дітей в інтернатах, спілкуються, товаришують. Вони мов старі товариші говорять з дітьми про життя, людські відносини, я вважаю, це круто. Але волонтер має підготуватися.

І ми про це говоримо з волонтерами, бо в дитячому будинку найбільш вірогідно дві речі. Одна гірка і позитивна, а друга – негативна і гірка. Перша, це те, що будь-який малюк може підійти і сказати: «Не йди, мамо, від мене». Друга, це те, що дитина може підійти і сказати: «Дядя, у вас такий класний телефон, а подаруйте мені його». Є такі крайнощі в дитячому будинку, і до цього потрібно бути внутрішньо готовим, щоб правильно відреагувати.

Коли ти вперше потрапляєш до дитячого будинку. Хочеться плакати, битися головою об стінку, через те, що таке несправедливе життя, хочеться всіх усиновити… Коли звикаєш до цієї думки, виникає якась діяльність – поїздки до дитячого будинку, пошук чогось корисного, потрібного для дитини. Приходить етап, коли ти втомлюєшся від цієї діяльності, все здається беззмістовне, скільки ти не стараєшся, все одно дитячі будинки все гірше і гірше, керівництво і держава – всюди безвихідність, вже не можеш на всю цю бездіяльність дивитися. Потім приходить ще один етап, коли ти і з цим змиряєшся, і йдеш далі. Все це нормально, тому що людина – це живий організм, і людина має бути готова до всього, особливо коли йдеться про допомогу дітям.

а це під час репетицій

- У Вас часто запитують, навіщо Вам все це потрібно? Краще б своїй сім’ї приділили більше уваги.

- Дуже часто. Попервах мене про це питали навіть мої родичі, хоча вони прекрасно знають мою натуру, що я не можу цього не робити. Я завжди всім говорю, що ця діяльність потрібна не стільки цим дітям, скільки нам самим. Це реально. Це потрібно нам самим, щоб не перетворюватися на чудовиська, тому що сам факт того, що в нас існують такі дитячі будинки, не вкладається в голові.

В нас є фрагмент, коли малюк запитує, де шукати свою маму. Він каже, що може є таке місце, де є багато мам. Але такого місця немає, інакше б не було дітей, які живуть без мам. Тобто як може бути на світі місце, де діти живуть без мам? А в нас навіть не одне місце, а тисячі таких місць.

Ми люди, які називають себе нормальними, які живуть в своїх сім’ях, живуть своїми проблемами, народжують дітей, працюють в школах, у лікарнях, везуть дітей на відпочинок…, як ми можемо закривати очі на цю проблему?! Те, що ми всі маємо можливість знаходити вихід, що з цим робити. Є ж такі країни, де немає дитячих будинків. Грузія, наприклад, їх практично немає, тому що, коли дитину кидають батьки, там її забирають родичі, друзі друзів. Є ж такі гарні приклади і за такими правилами має жити світ.

А в нас, мало того що багато покинутих дітей, так ще ними спекулюють, на них наживаються. І це проблема всього суспільства, не тільки тих, на кого ми грішимо. Багато людей просто на це закривають очі, і в цьому також наша провина. І я вважаю, що не варто ні на кого розраховувати, кожен з нас може долучитися до вирішення цієї проблеми. 


СИРІТСТВУ - НІ!