Наші усиновителі та прийомні батьки поділилися своїми історіями з читачами газети «Сегодня»

Знайти дітям батьків долучилася і газета «Сегодня», закликаючи Будинки дитини ділитися історіями дітей, яких можна всиновити або влаштувати в сімейні форми виховання. Звератися за телефоном (044) 457 24 03. Адреса видання: 03056 м. Київ, вулиця Борщагівська, 152-Б. Контактна особа: Анастасія Білоусова.

Толя, Даша, Віка
 

«Діти зробили мене щасливими – каже мама трьох прийомних дітей, 38-річна Олена Яковлєва з Чигрина. Сьогодні я не уявляю свого життя без Толі, Даші та Віки. Життя склалося так, що свого малюка у мене не було, більшу частину особистого часу я присвячувала кар'єрі. Два роки тому, після спілкування зі знайомою, яка працює соціальним педагогом, я вирішила взяти собі дитину з дитбудинку. Так у мене з'явилася Дашенька, у якої за місяць до нашої зустрічі померла мама. Дівчинка була дуже нездорова, її довелося довго лікувати і відновлювати. З часом малятко почала питати, чому у неї немає сестрички. А я, усвідомивши, яке це щастя, бачити поряд з собою люблячі дитячі очі, вирішила взяти на виховання ще одну дитину.

На порталі «Сирітству - ні!» я залишила заявку на усиновлення. Через місяць мені подзвонили і сказали, що в дитбудинок поступили двоє діток – брат і сестра, які постійно плакали і трималися один одного. Два місяці тому у них померла мама. Я розуміла, що діток не можна розділяти, тому усиновила обох - шестирічного Толика і п'ятирічну Віку. Їхні батьки випивали і не стежили за дітьми, тому здоров'я рябят було дуже ослаблене. Обидва довго голодували і мали багато різних захворювань. Ніколи не забуду, як до мене підійшов Толя з питанням: «А чи є у нас вдома молоток?» Я подумала, що він хоче попрактикуватися в столярстві і сказала: «Звичайно». Але Толю моя відповідь привела в жах: «Не хочу, щоб удома був молоток - раніше тато мене їм боляче бив».

Стримуючи сльози, я пояснила малюкові, що чоловік робив дуже неправильно, молоток потрібно використовувати в побуті, в будівництві. Взагалі, спочатку, коли хотіла обійняти хлопців, вони панікували - боялися, що я хочу їх вдарити. Діти знали, що таке голод і біль, але не знали, як називаються пори року і що таке веселощі. Ми пройшли і через операції, і спеціальні дитячі садки. Але сьогодні це зовсім інші дітки! Вони стали ходити на танці, просто обожнюють театр! Нещодавно здійснили свою мрію - потрапили за куліси і сфотографувалися з артистами».

Юра
 

«Чотири роки тому Віктор та Євгенія Білан усиновили дворічного малюка, але сьогодні подружжя визнаються: живуть так, немов хлопчик був з ними з народження. «Я переконана, що діти не повинні знаходитися в інтернатах, тому давно хотіла усиновить дитини, - розповідає 35-річна Євгенія. Недивлячись на те, що у мене дочка від першого шлюбу, чоловік без вагань підтримав мене, коли ми вперше побачили маленького Юру, Ані було 11 років.

Взагалі то дочка мріяла про сестричку, але Юра підкорив її серце ще в момент нашого знайомства. Ми відразу стали збирати необхідні документи для усиновлення, потрібно було підготувати документи і відповідати певним вимогам: мати житло, постійне місце роботи, задовільний стан здоров'я. Вся процедура тривала дев'ять місяців. На курсах усиновителів нас вчили завжди говорити дитині правду про її усиновлення, але не забігати вперед з інформацією.

Коли Юрі виповнилося чотири рочки, він запитав, чи був у мене в животику. Я відповіла, що не був. Через кілька місяців він підійшов з питанням: «Де ж я був, якщо не в животику?» Я сказала, що він був в животику в іншої тітки. Через пару місяців він запитав, що було далі. Тоді я розповіла, що він жив у великому будиночку, де було багато діток, а потім ми з татом приїхали і забрали його». Кожен раз, коли до нас приходять гості, Юра їх зустрічає і з гордістю заявляє: «Це мій дім, моя мама і мій тато». Йому дуже важливо, що це все у нього є. Раніше він підходив і гладив вхідні двері, висловлюючи свою любов до дому».

Дениска
 

«Будучи приватним підприємцем, я часто їздила в дитячі будинки, дізнавалася, чого потребують вихованці, і намагалася допомогти, - розповідає 35-річна Крістіна Лебедєва. - Привозила сиротам іграшки, одяг, книги. Кожен раз, коли бачила очі цих дітей, серце розривалося. З часом почала цікавитися особливостями виховання в інтернатах, читати спеціальну літературу.

Я дізналася, як впливає перебування дітей в інтернатах на їх розвиток і на скільки важливо родинне тепло. Свого малюка у мене не було, можливо, тому хотілося допомогти хоча б одній дитині. Ознайомилася з процедурою усиновлення і стала збирати необхідні документи. Було багато переживань з приводу того, чи впораюся, чи вистачить у мене досвіду і коштів утримувати дитину. Тим більше, що я незаміжня, і одній виховувати малюка дуже нелегко. Рішучість прийшла після того, як одного разу по телевізору я побачила сюжет про хлопчика-сироту з Дніпропетровська. Подзвонила в дитбудинок дізнатися, чи можу забрати його, і в цей же вечір їхала на поїзді з Києва за трирічним Денисом.

Спочатку було дуже важко: хлопчик багато кричав, ми з ним не розуміли один одного. Я хвилювалася і боялася, що це не закінчиться ніколи. Але пройшов адаптаційний період, і все стало добре. Дуже рада, що мене підтримали мої батьки, вони допомагають у вихованні. Денис шалено любить бабусю і дідуся. Фотки малюка у них скрізь - на телефоні, в рамочці по всьому будинку. Батьки з нетерпінням чекають кожної зустрічі з улюбленим онуком і балують солодощами. З появою Дениски я стала по-справжньому щаслива».