Напророчена донечка
23.03.2017
Очевидно, людство ніколи не розгадає, чи прописаний нам при народженні життєвий шлях, чи вибір людини та її дії (або бездіяльність) усе вирішують. Але все невипадково… Цю історію обов’язково прочитають ті, кому вона потрібна. І когось наша розповідь точно надихне.
Мирослава та Єгор разом уже багато років. Протягом усього цього часу вони мріяли про своє продовження – народження дитинки. Але не вдавалося… Постійні обстеження, лікарі, препарати – це все періодично заганяло в депресію.
Коли ти так довго чогось прагнеш і не можеш отримати, готовий на будь-що. Мирослава визнає, що з відчаю вчинила тоді не по-християнськи: пішла до ворожки, аби та відповіла на запитання, чи будуть у подружжя діти. Вийшла від неї трохи розчарованою, бо не вірила сказаному. Гадалка запевняла, що Мирослава вагітна, адже вона чітко бачила біля неї образ блакитноокої білявої кучерявої дівчинки. Ні, вагітною жінка не була, тому іронічно сприйняла сказане й забула про цю історію.
Пара не втрачала надії на народження дитини, збирали гроші на ЕКО. Понад 110 тисяч гривень коштує ця процедура. Для людей, які не мають, наприклад, власного бізнесу, а працюють на звичайних роботах, сума досить велика. Тож узяли кредит, дещо позичили в родичів – і вже точно знали, що ЕКО таки зроблять.
Якось увечері Мирослава зайшла у Facebook і побачила, як її знайома на своїй сторінці поділилася публікацією порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова про маленьку дівчинку, що потребувала любові й турботи родини. Ніби блискавка пройшлася по тілу жінки! «Єгоре, глянь! Вона – твоя копія!» – звернулася до чоловіка. Він теж помітив цю схожість. Відразу ж показали фото дівчинки Мирославиній мамі, і вона також погодилася, що мала дуже схожа на Єгора.
«Може, усиновимо її?» – спитала. Коханий був не проти. Це вперше вони говорили про усиновлення. Мирослава та Єгор не мали статусу кандидатів в усиновлювачі, більше того – навіть не знали, що для цього потрібно. Жінка відразу ж попросила проконсультувати її спеціалістів програми «Сирітству – ні!» щодо того, як відбувається процес усиновлення, що для цього потрібно. Вона не раз чула про те, що не можна прикипати душею до дитини, поки не маєш документів, але нічого не могла із собою зробити.
За один день вони зібрали всі документи, крім довідки про наявність чи відсутність судимості. Допомогло те, що медичні аналізи мали, тому на це не довелося витрачати часу. Довідка, видана територіальним центром з надання сервісних послуг МВС, була вже через три дні. Районна служба у справах дітей пішла їм назустріч – і вже через два робочих дні отримали статус кандидатів в усиновлювачі.
Мирослава дзвонила в обласну службу у справах дітей навіть після того, як домовилася зі спеціалістом про зустріч. Жінку аж трусило: так вона боялася, що дитину заберуть. Під час чергової розмови їй сказали: «Вибачте, але до неї вже їдуть кандидати». Мирослава ледь не втратила свідомості: «Як? Ми ж уже домовилися! Ми ж квитки взяли! Без чоловіка я хоч завтра приїду!» Потім з’ясувалося, що саме їх і мала на увазі спеціаліст, коли говорила про тих, хто їде на знайомство з дитиною.
Манюні був рік і півтора місяця. Вона важила 7 кілограмів, не ходила, не тримала рівно голову, не могла вхопити за палець. Серед великої кількості діагнозів – розумова відсталість, рахіт. Мирославу це не лякало, бо вона знала, що, по-перше, діагнози можуть не підтвердитися (власне, як і сталося), по-друге, була впевненою, що турбота й любов родини швидко прискорять розвиток дівчинки. При першій зустрічі з Тетянкою в очах Єгора жінка побачила страх, але вона пояснила чоловіку, що це все виправляється.
Два тижні подружжя було разом із майбутньою донечкою. Тільки на час сну її забирали. Вчили малу ходити, тримати голівку. Щодня Єгор вражався чимось новим, бо дитина дуже швидко прогресувала. Звичайно, вони встановили контакт і подали документи до суду. Як їм пояснили, система автоматично вибирає суддю. Суддя, яку система вибрала для розгляду їхньої справи, пішла на місяць у відпустку, і засідання призначили аж через два місяці.
Пара повернулася додому. Мирослава не могла спати, бо Тетянка щоночі їй снилася. А тут ще й, телефонуючи в будинок дитини, аби поцікавитися, як там донечка, чула від персоналу закладу, що істерики в малої почастішали: вона вимагає маму. Жінка не могла більше цього витримати, тож узяла із собою маму на допомогу (Мирослава готувалася до ЕКО, і їй не можна було піднімати важкого) та й поїхала до донечки.
Ми вже не описуватимемо детально, з якими побутовими складнощами стикалися майбутні тато й мама, щоб увесь цей час до усиновлення бути поруч зі своєю крихіткою, усяке було: і щодня по три години на дорогу доводилося витрачати, і в хостелах жити, і переплачувати удвічі дорожче за квартиру. Мирослава каже, що не кожен фінансово може дозволити собі усиновити дитину з іншого міста. У них пішла чимала сума на проживання й переїзди.
«Я дуже вдячна персоналу інтернатного закладу! – говорить Мирослава. – Це Люди з великої літери. Ми й зараз зідзвонюємся з деким із них. Вони нам так допомагали. Завідувач – супер! Я бачила, як їй тільки доводиться принижуватися перед спонсорами, аби забезпечити цих дітей усім необхідним. І саме працівник закладу пояснював нам, як треба діяти далі, аби всиновити Таню. Не служба у справах дітей, а саме працівник закладу. А персонал там – узагалі золоті люди!»
На судовому засіданні представник будинку дитини попросила швидше приймати позитивне рішення про усиновлення, бо їм із Танею було вже дуже важко: дитина поводилася добре тільки тоді, коли поруч майбутня мама. У кінці лютого суд виніс рішення про усиновлення!
Ще тиждень Мирославі довелося жити з дитиною в хостелі, де вона навіть супу зварити не могла, поки вирішували «паперові» нюанси після усиновлення. І тут на допомогу прийшли працівники будинку дитини, які погодилися готувати їжу для Тані».
Зараз усі вони вже вдома. Донечка ходить, набрала за три місяці три кілограми. Майже всі діагнози зняті. Найближчим часом підуть перевірятися до лікаря-офтальмолога, адже Танюші поставили діагноз, при якому людина недобачає. За словами Мирослави, навіть чоловік став зовсім іншим: уважнішим, турботливішим, чуттєвішим. Донечка аж труситься за татком! Коли він приходить із роботи, біжить до нього на руки так швидко, як тільки може.
А знаєте, чим іще вражає ця історія? Коли Мирослава побачила дату народження Тані, вона згадала, що саме того дня була у ворожки й саме того дня та сказала їй про дівчинку з блакитними очима, білявим кучерявим волоссям. Так, це точний опис зовнішності їхньої малечі.
Мирославі зробили ЕКО. Його результат не був позитивним. Звичайно, це дуже засмутило жінку, але сльози їй уже втирала доня…
Мирослава та Єгор разом уже багато років. Протягом усього цього часу вони мріяли про своє продовження – народження дитинки. Але не вдавалося… Постійні обстеження, лікарі, препарати – це все періодично заганяло в депресію.
Коли ти так довго чогось прагнеш і не можеш отримати, готовий на будь-що. Мирослава визнає, що з відчаю вчинила тоді не по-християнськи: пішла до ворожки, аби та відповіла на запитання, чи будуть у подружжя діти. Вийшла від неї трохи розчарованою, бо не вірила сказаному. Гадалка запевняла, що Мирослава вагітна, адже вона чітко бачила біля неї образ блакитноокої білявої кучерявої дівчинки. Ні, вагітною жінка не була, тому іронічно сприйняла сказане й забула про цю історію.
Пара не втрачала надії на народження дитини, збирали гроші на ЕКО. Понад 110 тисяч гривень коштує ця процедура. Для людей, які не мають, наприклад, власного бізнесу, а працюють на звичайних роботах, сума досить велика. Тож узяли кредит, дещо позичили в родичів – і вже точно знали, що ЕКО таки зроблять.
Якось увечері Мирослава зайшла у Facebook і побачила, як її знайома на своїй сторінці поділилася публікацією порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова про маленьку дівчинку, що потребувала любові й турботи родини. Ніби блискавка пройшлася по тілу жінки! «Єгоре, глянь! Вона – твоя копія!» – звернулася до чоловіка. Він теж помітив цю схожість. Відразу ж показали фото дівчинки Мирославиній мамі, і вона також погодилася, що мала дуже схожа на Єгора.
«Може, усиновимо її?» – спитала. Коханий був не проти. Це вперше вони говорили про усиновлення. Мирослава та Єгор не мали статусу кандидатів в усиновлювачі, більше того – навіть не знали, що для цього потрібно. Жінка відразу ж попросила проконсультувати її спеціалістів програми «Сирітству – ні!» щодо того, як відбувається процес усиновлення, що для цього потрібно. Вона не раз чула про те, що не можна прикипати душею до дитини, поки не маєш документів, але нічого не могла із собою зробити.
За один день вони зібрали всі документи, крім довідки про наявність чи відсутність судимості. Допомогло те, що медичні аналізи мали, тому на це не довелося витрачати часу. Довідка, видана територіальним центром з надання сервісних послуг МВС, була вже через три дні. Районна служба у справах дітей пішла їм назустріч – і вже через два робочих дні отримали статус кандидатів в усиновлювачі.
Мирослава дзвонила в обласну службу у справах дітей навіть після того, як домовилася зі спеціалістом про зустріч. Жінку аж трусило: так вона боялася, що дитину заберуть. Під час чергової розмови їй сказали: «Вибачте, але до неї вже їдуть кандидати». Мирослава ледь не втратила свідомості: «Як? Ми ж уже домовилися! Ми ж квитки взяли! Без чоловіка я хоч завтра приїду!» Потім з’ясувалося, що саме їх і мала на увазі спеціаліст, коли говорила про тих, хто їде на знайомство з дитиною.
Манюні був рік і півтора місяця. Вона важила 7 кілограмів, не ходила, не тримала рівно голову, не могла вхопити за палець. Серед великої кількості діагнозів – розумова відсталість, рахіт. Мирославу це не лякало, бо вона знала, що, по-перше, діагнози можуть не підтвердитися (власне, як і сталося), по-друге, була впевненою, що турбота й любов родини швидко прискорять розвиток дівчинки. При першій зустрічі з Тетянкою в очах Єгора жінка побачила страх, але вона пояснила чоловіку, що це все виправляється.
Два тижні подружжя було разом із майбутньою донечкою. Тільки на час сну її забирали. Вчили малу ходити, тримати голівку. Щодня Єгор вражався чимось новим, бо дитина дуже швидко прогресувала. Звичайно, вони встановили контакт і подали документи до суду. Як їм пояснили, система автоматично вибирає суддю. Суддя, яку система вибрала для розгляду їхньої справи, пішла на місяць у відпустку, і засідання призначили аж через два місяці.
Пара повернулася додому. Мирослава не могла спати, бо Тетянка щоночі їй снилася. А тут ще й, телефонуючи в будинок дитини, аби поцікавитися, як там донечка, чула від персоналу закладу, що істерики в малої почастішали: вона вимагає маму. Жінка не могла більше цього витримати, тож узяла із собою маму на допомогу (Мирослава готувалася до ЕКО, і їй не можна було піднімати важкого) та й поїхала до донечки.
Ми вже не описуватимемо детально, з якими побутовими складнощами стикалися майбутні тато й мама, щоб увесь цей час до усиновлення бути поруч зі своєю крихіткою, усяке було: і щодня по три години на дорогу доводилося витрачати, і в хостелах жити, і переплачувати удвічі дорожче за квартиру. Мирослава каже, що не кожен фінансово може дозволити собі усиновити дитину з іншого міста. У них пішла чимала сума на проживання й переїзди.
«Я дуже вдячна персоналу інтернатного закладу! – говорить Мирослава. – Це Люди з великої літери. Ми й зараз зідзвонюємся з деким із них. Вони нам так допомагали. Завідувач – супер! Я бачила, як їй тільки доводиться принижуватися перед спонсорами, аби забезпечити цих дітей усім необхідним. І саме працівник закладу пояснював нам, як треба діяти далі, аби всиновити Таню. Не служба у справах дітей, а саме працівник закладу. А персонал там – узагалі золоті люди!»
На судовому засіданні представник будинку дитини попросила швидше приймати позитивне рішення про усиновлення, бо їм із Танею було вже дуже важко: дитина поводилася добре тільки тоді, коли поруч майбутня мама. У кінці лютого суд виніс рішення про усиновлення!
Ще тиждень Мирославі довелося жити з дитиною в хостелі, де вона навіть супу зварити не могла, поки вирішували «паперові» нюанси після усиновлення. І тут на допомогу прийшли працівники будинку дитини, які погодилися готувати їжу для Тані».
Зараз усі вони вже вдома. Донечка ходить, набрала за три місяці три кілограми. Майже всі діагнози зняті. Найближчим часом підуть перевірятися до лікаря-офтальмолога, адже Танюші поставили діагноз, при якому людина недобачає. За словами Мирослави, навіть чоловік став зовсім іншим: уважнішим, турботливішим, чуттєвішим. Донечка аж труситься за татком! Коли він приходить із роботи, біжить до нього на руки так швидко, як тільки може.
А знаєте, чим іще вражає ця історія? Коли Мирослава побачила дату народження Тані, вона згадала, що саме того дня була у ворожки й саме того дня та сказала їй про дівчинку з блакитними очима, білявим кучерявим волоссям. Так, це точний опис зовнішності їхньої малечі.
Мирославі зробили ЕКО. Його результат не був позитивним. Звичайно, це дуже засмутило жінку, але сльози їй уже втирала доня…
