На світ варто дивитись відкритими очима!, – Ніна, 5 років

Перша прогулянка містом разом з батьками

- А що далі? А де кінець моря? За небом?, - питала Ніна.
Кінця немає, є початок, - відповідала Діна.

Мама і донечка розмовляли, сидячі на узбережжі Чорного моря. З ними поруч тато Микола і сестричка Настя. Годину тому вони разом залишили стіни дитячого будинку. Ніночка крутилася на всі боки, жартувала, бавилась, але міцно тримала і не відпускала мамину руку. П’ятирічна дівчинка раділа, що батьки прийшли саме за нею, що в неї є тепер сім’я, і можна не жити за графіком, який придумав хтось інший за неї.
Сім’я мала їхати додому з Одеси до свого рідного міста. Але поспішати не хотілось. Батьки запам’ятовували кожну мить цього дня. Досить вже довго Діна і Микола на нього чекали.

Вдома, в невеличкому містечку, до усиновлення їхню сім’ю всі вважали щасливою. Подружжя виховує донечку Настю, обоє працюють, мешкають у власній квартирі – ніби все чудово. Але Діна давно мріяла, щоб у неї народилось ще одне дитя. Коли Настя пішла в перший клас, вся родина чекала на появу братика чи сестрички. Дев’ять місяців вони уявляли своє майбутнє щастя. Сподівання обірвалися в один день. Пологи були дуже складними і дитинку врятувати не вдалося.

«З пологового будинку я вийшла іншою людиною. У душі я не могла змиритися з тим, що Бог не дав мені щастя стати мамою вдруге. Обов’язково, обов’язково в мене буде ще дитинка!», – повторювала собі Діна, хоча лікарі не соромились грубо казати в обличчя протилежне.

Діти надихають батьків на  усиновлення

Настуся першою побачила по телевізору соціальний відеоролик «Цій дитині потрібна родина». «А може ми зможемо стати сім’єю для цієї дитини?», – питання доньки батьків спантеличило. Можна було б пообіцяти, а потім… не виконати? Як тоді далі почуватися в очах дитини? А у своїх очах? Відмовити? Неможна, адже і вони вже давно хотіли усиновити дитину, тільки в голос про це чомусь не говорили.

Але щось таки на душі зрушило з місця, з’явилась надія. «Так Настя стала флагманом нашого руху усиновлення», – посміхається тато Микола.

Минали дні, тижні. Батьки мовчали, бо боялися почути один від одного негативну відповідь. А на душі всім трьом спокою не вистачало. Така туга відбувалась на душі, наче їхня рідна дитина вже чекала на них у дитячому будинку.

Микола, затятий вболівальник «Шахтаря» часто заходив на сайт улюбленої команди. Там і знайшов посилання на Всеукраїнський портал національного усиновлення «Сирітству – ні!».

«Ми не знали, що є такий сайт. І чесно, на той час я ще не була остаточно впевненою, чи зможу усиновити дитину.

Скоро ми мали святкувати день народження Насті. Приїхали мої батьки і так між іншим, наче, ми про це заздалегідь домовлялися, питають: «То коли ви усиновите дитину?» Я застигла. Чи зговорилися вони всі? Сім’я знає, як болісно я перенесла втрату дитини. Ця тема залишалась для мене недоторканною. А з іншого боку – справді, якщо не зараз всиновлювати, то коли?», – ділиться Діна.

Коли всі гості порозходились і жінка залишалась сама, вона знайшла в інтернеті контакти місцевої службу у справах дітей, зателефонувала. Діні відповіли, що працюють до п’ятої години. Було пів на четверту. За пів години жінка була у службі. Отримавши весь перелік документів, рекомендації, Діна приїхала додому й увімкнула комп’ютер.

«Я відкрила сайт «Сирітству – ні!» і потонула тут! Стільки дітей, стільки доль! Потрібно було йти збирати документи. Назад вже шляху не було».

Нам хотілося, щоб дитина стала нашим – маминим і татовим продовженням. Тому однозначно ми вирішили всиновлювати.

У своєму рідному невеличкому місті вони могли довго чекати появи маленької дитини для усиновлення. Терпіння на це вже не вистачало. Поїхали до області, але там їх прийняли погано. Так і сказали: «Чого сюди їздите, потрібно своїх народжувати!».

Невідомо, працює чи ні сьогодні та «люб’язна» людина. Тому ми свідомо не вказуємо назву області, де так безцеремонно відштовхують усиновителів. Будемо відвертими, якщо погодимось, що таке могло відбутися у кожній області, в кожному районі і місті. Від грубості ніхто не застрахований. Але завдяки батькам, здатним долати перешкоди, щоб забрати дитину з інтернатного закладу, є надія на зміни на краще.

Діна знов повернулась на знайому адресу сайту www.sirotstvy.net. В якій же області може бути її дитина? З юності жінку чомусь тягнуло до Одеси. Вона й відкрила розділ з дітьми з цього регіону.

Фото Ніночки було нечітке, але погляд зупинився саме на цій дитині. Було видно, що у дівчинки кудись западало одне очко. Діну й Миколу це не злякало. Вони ж для того й хочуть її забрати, щоб вилікувати і зробити щасливою.

 Ірина Віталіївна – спеціаліст служби у справах дітей Одеської облдержадміністрації по телефону розповіла подружжю, «що чекає на них, що Ніна хоче в сім’ю, то ж приїжджайте і знайомтеся».

«Боже, Як ми раніше жили без неї, без нашої Ніночки…»

Зранку дощ, потім полуденна спека – в Одесі звичайний липневий день. Особливим він був лише для Ніночки, Діни, Насті й Миколи.

 «А ось і я!», – вибігла Ніна на зустріч гостям. О це так! У службі, зі світлини на них дивилась худенька, спокійна дівчинка, її можна було уявити замкненою, сором’язливою, але аж ніяк не живчиком та маленьким «енерджайзером».

Подальша їхня розмова відбувалась приблизно наступним чином.
– В тебе також очки болять, – Ніна провела ручкою Діні по обличчю. Мама, виявляється, носить окуляри.
–    А де ти була, чому ти так довго не приходила?, – запитала Ніна у Насті.

Ніяковіючи, Настя звернулась до батьків:
–    «Мамо, а як вона рухається? Вона ж така худа та маленька…»

Тато Микола в цей момент відійшов до вікна – емоції переповнювали. Ніна не розгубилася й підбігла до нього:
      – Ти велетень?, - дитина ще не бачила таких високих чоловіків.

А що за тим забором, звідки ви прийшли? А чому ви такі сумні? А цукерки у вас є? І ще багато-багато запитань, на які батьки не встигали відповідати.

Коли вони сіли в таксі, щоб доїхати до моря, Діна одразу попередила водія: «Ви тільки міцніше тримайте руля». Дорогою Ніна коментувала, все, що бачила, повторюючи: «Я у цьому житті знаю все!» А далі йшли пояснення: «Ось трамвай, ось світлофор, ось зебра». Що відбувається за межами дитячого будинку, по картинкам, дітей вчили вихователі. Але велика кількість людей дівчинку таки здивувала.

Ніночка виявилась кмітливою і розумною дитиною. Вона любить музику, гарний одяг та різнокольорові м’ячики. Діна й Микола пишаються нею та дуже хвилюються. Хоча це хвилювання приємне. А Настя миттєво подорослішала, стала підтримкою, старшою подругою і сестрою для Ніни.

Чотири місяці минуло з часу, коли батьки усиновили Ніночку. Небагато, але за цей період їх життя змінилось на краще. Нарешті місце в серці і в родині заповнило маленьке, веселе бадьоре сонечко Ніночка. Іноді дивлячись на донечку, мама з татом одночасно повторюють: «Боже, Як ми раніше жили без неї, без нашої Ніночки?..». А донечка в свою чергу не перестає дивувати батьків своєю кмітливістю і каже: «На світ варто дивитись відкритими очима»!