«Ми не можемо дати дитині свої гени – але ми віддаємо їй свої серця»!

«Ось і наша черга настала похвалитися: ми вдома! З мамою і татом! Познайомилися ми з донечкою у грудні 2011 року. Тоді їй було 7 місяців, а на вигляд 4-5. Дуже симпатична і усміхнена дівчинка! Нам дозволили з нею поспілкуватися буквально хвилин 15, потім виписали режим – години її сну та бадьорості, щоб зручно було відвідувати нашу красуню. А за 5 днів ми підписали згоду на усиновлення!

Поряд з донечкою і сонце світліше і люди добріші, навіть взимку не так сніжно і холодно! Ми дуже щасливі і будемо намагатися з чоловіком зробити нашу донечку щасливою»!

Таке радісне повідомлення ми отримали на форумі від мами Олі і тата Руслана. У лютому 2012 року у їхній молодій сім’ї з’явилась донечка Вероніка. На диво самих батьків весь процес усиновлення розпочався і закінчився досить швидко. Всього три місяці. Скажете – поталанило? Не зовсім. Оля й Руслан просто усвідомлювали, що повністю здорову дитину-сироту, без родичів в інтернатних закладах сьогодні знайти практично неможливо. Тому перш ніж прийняти рішення багато перечитали, передумали й поговорили з іншими усиновителями.

Вже почали обговорювати усиновлення з рідними, але Оля ніяк не могла наважитись піди до служби.

«Остаточне рішення усиновити дитину в нашій сім’ї прийняв тато. Як не дивно але саме чоловік, пішов до місцевої служби і отримав інформацію, що треба для усиновлення дитинки, взяв перелік документів які треба зібрати, пішов до міліції, замовив довідку про відсутність судимості і тоді вже прийшов до мене на роботу і все розповів», – ділиться Оля. – Я дуже вдячна чоловікові за його рішення!!!».

У своєму маленькому містечку, де всі один одного знають, і чутки про кожну дитину, залишену без батьківського піклування, розносяться блискавично, подружжя й не сподівалося, що їхній пошук сам собою закінчиться швидко. Тому сидіти й чекати не збирались. Коли оформили потрібні документи у своєму районі, одразу поїхали до обласної служби.

«У своїй службі нам пояснили, що діток для усиновлення немає. Але віднеслись доброзичливо. В обласній Донецькій службі середа прийомний день. Після обіду відпросились з роботи і поїхали. Начальник служби Віра Віталіївна нас добре зустріла. Спеціаліст нам одразу показала дві анкети. Дві! Уявіть собі! Хлопчика і дівчинку. Чоловік захотів донечку. Так і вирішили. Ми отримали направлення до іншого району і поїхали знайомитись із Веронікою. Я чула, що багато батьків проходять цей етап болісно, що всюди чують тільки «ні». В нас на стільки все проходило гладко, що деякі мої знайомі навіть цьому дивуються».

В будинку дитини Руслана і Олю теж зустріли привітно, розповіли про стан здоров’я майбутньої донечки від народження до тих пір. А в окремій кімнаті їх чекали нянечка з дитиною на руках, спеціаліст районної служби у справах дітей, заступник головного лікаря, головна вихователька. Стільки було людей, що Оля розгубилась й розхвилювалась:

«Я навіть забула як кого звуть. Але Вероніка розставила все на свої місця, спочатку мені дали її потримати, а тоді я підійшла з нею до тата  Ви б бачили реакцію, цієї крихітки – вона застрибала, почала щось говорити своєю мовою, та потягнула до тата ручки. Руслан і розтанув. Ось так пройшла наша перша зустріч».

Вероніка у свої сім місяців важила 6 кілограмів з ростом 62 сантиметри. Дитинка народилась недоношеною, тому була слабша за своїх однолітків. Та все це можна було надолужити. Її добру вдачу, чуйність життєрадісність не змогли зламати життєві труднощі, що обрушилися на неї в перші дні життя.

У грудні вони познайомились, а у лютому відбувся суд. Під час суду юрист дитячого закладу висунув свої доводи стосовно оформлення документів на дитину. Суддя взяв перерву на обмірковування. Наступне засідання призначили через день. Оля і Руслан, всі рідні, дуже переживали, адже так все добре складалося. Не зрозуміло було в чому причина. Директор дитячого будинку, заспокоюючи батьків, жартувала: «У Вас все і так добре йшло, треба трошки похвилюватися». Внутрішні суперечки між юристами на рішення судді не вплинули. Так у Вероніки офіційно з’явились мама і тато! А за десять днів, вони приїхали додому вже утрьох.

Вдома їх чекали бабусі, тьоті, дяді, двоюрідні братики і сестрички. Вероніка всім раділа. А Олю порадували й заспокоїли слова домашньої лікарки; «Я так боялась до вас іти. Думала, зараз принесуть зовсім слабеньку дитину, а Ви он які гарненькі!»

«В будинку дитини, немає жодної дитини, у якої б в медичній картці було написано «здорова», тому не лякайтесь, як почуєте щось страшне, самі придивляйтеся до дитини, відвезіть її до лікаря, і тоді вже вирішуйте», - радить Оля.

І її досвід підтверджує ці слова. Вдома Вероніка впевнено сіла, в рік і два місяці пішла, в 10 місяців сама любила роздивлятись книжечки, не рвала їх, а уважно дивилась і гортала, дуже кмітлива, уважна й акуратна.

«Ми впевнені, що все буде добре. Вероніка самостійно намагається робити все як її однолітки: стрибати, бігати, але поки що не завжди втримується і грохнеться! Та вона в нас розумничка! У свої неповні три рочки Вероніка дуже любить малювати. В неї гарна пам'ять, любить слухати віршики і сама намагається їх розповідати. А як вона танцює! Тільки почує музику – вже починає рухатись! Обов’язково віддамо її на танці. Вона дуже мила, добра дівчинка, і обніме, і поцілує, і пригорнеться».

Мені дуже хочеться, щоб донечка виросла самодостатньою і самостійною людиною. А ми будемо поряд, як що треба! Вероніка – копія нашого тата! Зранку як тільки відкриває оченята, питає: «Мама, а де тато»? а вечері коли Руслан приходить з роботи, донечка несеться до дверей, з крикам «Тато! Тато! Ніка буде тичати!», тобто зустрічати. Залазить до нього на ручки й міцно, міцно обнімає. А наш тато каже, що тільки ради цього жити можна!

Люди які не знають, що Вероніка усиновлена, помічають: «Це ж треба, так на батька схожа, а від мами нічного не взяла». Кажуть, якщо на батька схожа, то щаслива буде. Авжеж буде! Ми не можемо дати дитині свої гени - але ми віддаємо їй свої серця»!!!

Сьогодні Оля – активний користувач нашого форуму. Щиро ділиться своїм досвідом з майбутніми усиновителями, адже і свого часу їй допомогли наші форумчани. А ще Оля радить всім батькам читати про усиновлення, прислухатися до психологів та фахівців.

«Мені дуже подобається робота психолога Людмили Петрановської. Коли я дивилася відео сюжети з нею, знаходила відповіді на питання, котрі навіть не могла сформулювати», - каже Оля. – я багато чому в неї навчилась. Таємницю усиновлення приховувати не збираюсь.

Деякі мої друзі цього не розуміють, але я впевнена, що для дитини так буде краще. Ми спілкуємось з іншими усиновителями, близькими по духу нам людьми. Познайомились, коли самі ще збиралися бути батьками. Вони нам дуже допомогли, своїм досвідом. Велике їм спасибі! Тепер їздимо один до одного в гості, хоч це й не близько, спілкуємось, ділимося досвідом. Дуже цікаво, спостерігати як ростуть ці дітки».
 
Щасливі батьки кажуть, що Вероніка любить спілкуватися з однолітками, тому восени Оля вперше відведе донечку до дитячого садочка. Тож бажаємо їм легкого старту, гарних друзів і удачі у всіх починаннях!!!