Молоді й оптимістичні батьки для братиків. Продовження…

У лютому 2012 року на нашому порталі з’явилась історія двох хлопчиків, 6-річного Діми й 4-річного Віталика, під заголовком «Молоді й оптимістичні батьки для братиків». Минуло більше чотирьох років, ми почули нову історію про них, але заголовок нехай залишиться таким же… У цій сім’ї відбулися деякі зміни, але тато й мама – такі ж молоді й такі ж позитивні!

Найбільш значима новина за цей час – народження донечки Тані. Зараз їй уже півтора рочку. Хлопці дуже люблять дівчинку й іноді навіть змагаються за сестриччину любов і прихильність. Танюша вибирає, хто, наприклад, її буде поїти з пляшечки, а братикам принципово, щоб обраним був саме він. Новину про появу ще однієї дитини в сім’ї хлопці сприйняли з радістю. Думки розходилися тільки в тому, кого ж їм треба – братика чи сестричку. Молодший Віталик хотів братика, щоб із ним гратися машинками, а Діма – сестричку, аби іграшками не ділиться. Після її народження ревнощів не було. Єдина складність для батьків – хлопці відчули більше свободи й почали нею користуватися, бо все-таки багато часу Оля й Віктор мали приділяти манюні.

Питання рідних-не рідних дітей не постає. Рідні всі.



«Менший узагалі нічого не пам’ятає, – розповідає Ольга. – Питає: «Мамо, я ж теж у тебе так із животика з’явився?» Старший дещо пригадує, але для нього це залишилося як дитячий садок, із якого ми їх довго не забирали. У нього все перемішалося в голові. То згадує, то не згадує. Але його така правда влаштовує. От зараз іде час, і чим далі – тим рідше це згадується».

Та батьки зберегли всі їхні документи з минулого. Допускають думку, що колись хлопці схочуть знайти своїх рідних. Противиться цьому Ольга й Віктор ні в якому разі не будуть.

Діти, звичайно, знають правду. Навіть коли тільки пішли в школу, з боку однокласників були певні питання, але зараз ніяких суперечливих ситуацій не виникає. Хлопці нічим не вирізняються серед однолітків – такі діти, як і всі.

Хоч Діма й Віталик – брати, але вони абсолютно різні. І заохочувати до навчання їх треба по-різному. Старший має кращу пам’ять, природні здібності, але вчитися не хоче, мамі треба його примушувати займатися. А відмовки й причини в нього завжди знаходяться :) Віталика ж мотивувати легко. Йому щось пообіцяв – і поїхали. Та Оля й Віктор уже навчилися розуміти, що це не навмисні примхи, це – особливості їхніх характерів. Уже вміють знаходити до кожного індивідуальний підхід. Дякуючи цьому досвіду, тепер по-іншому сприймають поведінку Танюшки: бачать, де примхи, а де – виявлення характеру, якого не треба ламати.



Старшому, Дімі, улітку буде 11. Він дуже любить модно вдягатися, зачіска – теж важливо. У школі запроваджена шкільна форма, але коли-не-коли та й вислизне з дому в червоних чи зелених штанях. Потім приходить додому: «Послали перевдягнутися…» Для нього справжні чоловіки – авторитет. Коли ще до анексії Криму родина поїхала в гості до Олиних батьків і хлопці познайомилися з бабусею й дідусем, Діма із захватом говорив про дідуся: «Ну ти мужик!» Найвища оцінка! Віталику ж комфортніше було з бабусею на кухні, з її історіями й пиріжками, з вечірніми прогулянками.

Мабуть, у підсвідомості хлопців іще закарбована інформація з досімейного минулого, бо, незважаючи на те, що діти в такому віці вже намагаються відсторонитися від батьків і хочуть більше проводити часу з однолітками, брати вибирають родину. Коли Оля питає, як би хотілося відзначити день народження – святом із друзями чи поїздкою в нове, не бачене ще місто, – відповідь завжди одна: «Ми краще з вами».

«Я зробила для себе такий висновок: якби ми ще одну дитину взяли в сім’ю, бо нас не полишає така думка, ми хочемо, була б тільки більшою житлова площа, то рік би просто чекали, рік дали б на адаптацію, – ділиться Ольга. – Адже хлопців ми відразу старалися виховувати, а це – зайве. Десь через рік тільки зрозуміли, що то просто такі особливості їхніх характерів. Треба просто звикнути й зрозуміти. Зараз я розумію, що в деяких випадках, коли ми намагалися їх виховувати чи змінити в якихось глобальних питаннях, вони просто показували свій характер. Ми хвилювалися, вони хвилювалися. А тоді я не розуміла, чому так. Спочатку думала, що то навмисно чи примхи. З Танею вже по-іншому.



Кажемо хлопцям: «Говоріть нам про все». Ми бачимо, розуміємо, стараємося вас зрозуміти, теж вчимося. І вони говорять: «Я не хочу, бо…». Намагаємося їх зрозуміти. Частенько спілкуємося, довго, тому, вважаю, й немає в нас таких суттєвих проблем».

Команда проекту «Сирітству – ні!» бажає цій родині, аби всі їхні мрії здійснилися, щоб у новій оселі зазвучав ще один (а може, навіть не один) новий голосок. Будьте завжди такими ж молодими й оптимістичними!