Молоді й оптимістичні батьки для братиків

Чи то через молодий вік Олі та Віктора (обом по 25 років – прим.), чи через вроджене оптимістичне сприйняття світу, але процес усиновлення, який їм довелося витримати, пара вважає не дуже складним. Після розмов із такими людьми іноді думаю: «Як добре, коли вмієш у всьому бачити щось хороше й ніколи не здаєшся». Але про все по порядку.

Як тільки Оля та Вітя побралися, почали мріяти про те, що колись усиновлять дитину. Може, не відразу, може, коли вже будуть свої діти. Разом жили 5 років, та народити малюка не вдавалося. І вони задумалися: чого ще чекати – хотіли ж усиновити, то треба збирати документи.

У їхньому містечку, на Черкащині, є опікуни і прийомні батьки, але усиновителів мало. Оля та Віктор стали, власне, другими, хто всиновив дітей за часи існування їхньої служби у справах дітей. Тому, можливо, спеціалісти самі не знали, яким чином правильно оформлюються різні документи. Статус кандидатів вони все ж отримали. Як часто це буває, у районній службі відповіли щось на зразок: «Дітей нема. Шукайте. Знайдете – скажете нам».

Оля стала частим гостем порталу sirotstvy.net. Почитавши повідомлення на форумі, зрозуміла, як треба діяти, якщо сподобалася дитина. І як тільки її погляд зупинився на фото двох хлопчиків-братиків, зателефонувала в службу у справах дітей Кіровоградської обласної державної адміністрації.

«Приїжджайте, але трохи пізніше, бо в закладі карантин, діти хворіють вітрянкою», – відповіла спеціаліст. Їм довелося чекати більше місяця. Періодично телефонували, дізнавалися, як справи в дитбудинку – чекати вже не було сил!

Нарешті Оля та Віктор приїхали. І тут така неприємність – помилка в документах. Треба повертатися додому, переробляти деякі документи в районній службі у справах дітей. Переробили. Приїхали знову. Ще одна помилка! Поїхали додому знову переробляти. За третім разом третю помилку знайшли вже в ССД того району, яка опікувалася братиками. Спеціалісти хотіли допомогти по-людськи, але пояснювали: «Ми пропустимо цю помилку, але суд її виявить і поверне вам документи…»

У розмові Оля дуже дякувала працівникам Кіровоградської служби, які їм дуже допомагали й вмикали скрізь «зелене світло». Ми, колектив порталу sirotstvy.net, також приєднуємося до цих подяк, адже дуже приємно співпрацювати з людьми, що щиро й віддано роблять свою справу.

І от настав час, коли пара побачила своїх хлопчиків – 6-річного Дмитрика та 4-річного Віталика. Так вийшло, що того дня старшенький якраз святкував свій день народження. Майбутні батьки, звичайно, про це знали, привезли подарунки. Мамою й татом Олю й Віктора діти почали називати майже відразу, але зрозуміло, що ці слова тоді не були усвідомлені. А от перші обійми дали зрозуміти всім: контакт установлено. До обіду подружжя гралося з дітьми, а потім хлопчиків забрали.
 
Того дня вони випадково зустріли на вулиці спеціаліста, яка видавала направлення на знайомство, і повідомили, що всиновлюватимуть Діму й Віталика. «Так швидко?» – посміхнулася дівчина.

24 серпня 2011 року Оля й Віктор забрали своїх хлопців додому.

«Адаптація у нас була, – розповідає жінка. – Діти не знали, що таке дисципліна, виховання, обмеження. У них було якесь споживче ставлення до всього, хлопці не розуміли, що кожен предмет побуту, кожна іграшка коштує грошей. Тож і іграшки просто так ми ламали, і на шпалерах малювали. Пізніше у хлопців з’явилася копилка. Коли їм чогось хочеться, ми беремо гроші з неї, таким чином намагаємося привити дітям розуміння цінності грошей, цінності речей.

Хлопці не розуміли, навіщо готувати їжу на наступний день увечері. Я, наприклад, варю борщ на завтра, бо вранці не встигну. А вони вплач: як так? Наварила – давай їсти. Я пояснюю: «Синку, ми ж тільки що повечеряли». А в нього істерика…

А ще місяців два Діма й Віталик «страйкували». Я одному кажу: «Сиди». А він обов’язково встане. Кажу: «Ну, стій». Тоді сяде. Або кличу купатися, а він, хоч дуже це любить, противиться. Цікаво, що протестували по черзі, аби перевірити, як ми реагуватимемо, чи однаково покараємо. Старший іноді скаже меншому зробити якусь «шкоду», той, ще не розуміючи, зробить, а коли я сварюся на Діму, він ображається: «Мамо, так то не я зробив, то Віталик».

Узагалі, діти між собою добре ладнають, але іноді б’ються, та це нормально. Згадаймо свої стосунки з братами та сестрами в дитинстві. А от із іншими знайомими дітками хлопці товаришують, спілкуються, з комунікацією – ніяких проблем. Старшого, Дмитрика, батьки віддали в садочок, щоб краще підготувати до школи, менший поки що не хоче: «Мені й дома добре».

«Мені здається, – говорить Оля, – людина, яка хоч раз побуде в дитячому будинку, не залишиться байдужою до долі малят. Я б усіх їх забрала. А тим, хто хоче усиновити, бажаю не боятися й наважуватися на це. Адже жити для дітей, жити з дітьми так класно!»