"Мої двійнята з’явились з різницею у три роки"

Частина 1. Материнське почуття – найсильніше

Понад три роки тому Катерина прочитала статтю, яка змінила її майбутнє. Розповідалось, що в одному районі одразу від семи немовлят відмовились біологічні батьки. Діти були ще замалими для переведення їх до дитячого будинку, а районна лікарня не мала умов утримувати дітей. Катя розчулилась і захотіла допомогти, хоча б одному з немовлят.

«У статті не вказувалось жодних контактів, тому я зв’язалася з редакцією. Журналістка майже не володіла інформацією про немовлят, а статтю писала, щоб влада звернула увагу на фінансування лікарні. Тоді я зателефонувала до райдержадміністрації району, про який ішлося у матеріалі. Мене з’єднали зі службою у справах дітей. Там пояснили, що немає проблеми, куди влаштувати малюків. Деякі батьки протягом року чекали черги на усиновлення. Після тривалої телефонної розмови мені сказали: «Ну, якщо хочете, там залишився один слабенький хлопчик». Я розгубилася.., але сказала, що хочу!»

Катеринин старший син Олексій на той час закінчував школу, вони порадились, і юнак по-дорослому зрозумів і підтримав мамине рішення.

Щоб стати кандидатом на усиновлення у рідному Києві, Каті знадобилось всього півтора тижні. За цей час вона встигла оформити документи. Максима ж (так звати хлопчика) з лікарні перевели до дитячого будинку іншого району. Всього за кілька днів на новому місці у малюка з’явилась низка різних діагнозів. Понад усе лякали підозри на невиліковні генетичні захворювання. Хто був батьками хлопчика –  невідомо. Принаймні, так було записано у свідоцтві про народження – біологічна мама до пологового будинку не брала з собою паспорта. Та Каті пощастило – спеціаліст служби особисто знала цю жінку. Тож Катерину запевнили, що хлопчик не страждатиме на генетичні хвороби.

За кілька тижнів Катя повернулась з маленьким сином додому! На жаль, разом з радістю від появи дитини з’явились стурбованість про здоров’я Максима. Йому необхідно було робити дві операції.

Раніше ані в лікарні, ані в дитячому будинку у хлопчика не виявили двох складних діагнозів. Тепер лікуватися потрібно було якнайшвидше. Щоб покласти Максима на операцію, необхідно було нове свідоцтво про народження. Сьогодні цей документ батьки отримують одразу після рішення суду, а три роки тому все було складніше…

«У РАГСі за місцем народження хлопчика зробили помилки у документі і переслали до дитячого будинку неправильні дані, - ділиться Катя. З Києва ми вислали запит, щоб виправили помилку. Наша переписка і переоформлення затягнулись на цілих п’ять місяців, поки нарешті ми не отримали свідоцтва.

Та часто біда не приходить сама. Лікування й операції вимагали додаткових грошей. Коли я звернулася за фінансовою допомогою до банку, де на особистому рахунку Максима мали зберігатися гроші, нараховані йому при народженні, там нічого не було. Відкриває цей рахунок керівництво дитячого будинку, а після усиновлення ці виплати «заморожуються» і батькам видається накопичена сума.

Керівництво нашого дитячого будинку відкрило і закрило рахунок на Максима тільки формально, саме перед нашим зверненням. Ніякі гроші туди не надходили. Я зверталася і за місцем народження сина, і до дитячого будинку – всюди ніхто нічого не міг пояснити. Подавати до суду не мала часу, бо залишати Максима без догляду не могла. Нічого ми так і не отримали.
Нажаль і сьогодні, з досвіду моїх друзів, які також взяли у свої сім’ї дітей із закладу, не завжди вдається отримати ці гроші. Підкреслю, що це допомога саме при народженні дитини, а не усиновленні. Дехто не знає про ці виплати і взагалі нікуди не звертається».

Незважаючи на всі перепони, Катерина старалася дати все найкраще Максимові, а головне – свою любов і материнську ніжність. Коли забирала сина з дитячого будинку, то були, як кажуть, самі шкіра та кості. Та ще дві операції під загальним наркозом вплинули на самопочуття маленького хлопчика. Вони довго і наполегливо проходили реабілітацію, та сьогодні Максимко такий гарненький, наче малюк з обкладинки журналу. Має гарну зачіску, а колір волосся змінюється і наближається до маминого. Вони - одна сім'я і Катя щаслива, що колись не залишилась осторонь проблеми дітей, яким потрібна родина.

Частина 2. Іноді за дітей доводиться боротися

Впевнившись, що Максим одужав та окріп, Катерина почала шукати йому сестричку:

«Не можу сказати, як виникло це рішення. Якщо в тебе є бажання допомогти дитині, і аргументів проти не виникає, чому б цього не зробити?! Всиновлюючи вдруге, мені допоміг попередній досвід, але довелось зустрітися і з новими проблемами. Прикро, коли інформація про дітей поки дійде до області від місць їхнього народження та реєстрації, частково втрачається або не повністю відповідає дійсності. Величезна проблема – відсутність порядку у медичних довідках. Це стосується й інформації про щеплення, і обстеження дітей, і вигадані діагнози.

Вона вирішила звернутись до служби, де всиновлювала в перший раз. За іронією долі їй видали направлення на знайомство з трирічною Алінкою до того ж дитячого будинку. На жаль, першу зустріч з майбутньою донечкою Катерина згадує безрадісно:

«Поки я йшла від адміністративного до дитячого корпусу, Аліну встигли налякати. Бачу, що її не ведуть до мене, а насильно тягнуть за ручку. Дитина кричить упирається. Знайомство нам влаштували навіть не у кімнаті, а у якомусь коридорі, де були сторонні люди. Атмосфера для знайомства не надто підходяща. Я не стала мучити дитину, а просто пішла до головного лікаря дитбудинку і сказала, що все гаразд, контакт ми установили. Він не зміг приховати здивування:

Як установили? Який контакт?
- Чудовий контакт!, - відповідаю йому. – Складайте висновок і я підписую згоду на усиновлення.

Так я відвойовувала свою Аліну»!

Після всього, що сталося у закладі, Катя поверталась до готелю і раптом збагнула, що її Максим і Аліна могли потрапити до закладу одночасно, адже діти є однолітками. Коли мама зіставила дати народження і реєстрацію дітей – напевно вона могла бачити свою майбутню донечку, коли всиновлювала Максима. Стан у Каті був шоковим, в голові не укладалася думка, що весь цей час дівчинка мешкала у закладі, позбавлена права виховуватись у родині! Виявилось, її народила молода мама від першої вагітності, тому весь цей час працівники дитячого будинку «вмовляли» жінку одуматись і забрати дівчинку.

Не секрет, що співробітники інтернатів бояться розформування і втрати своїх робочих місць, тому легенди про те, що дітей відвідують родичі – розповсюджене явище. Розуміючи все це, Каті здавалося чудом, що нарешті Аліна могла мати справжню сім’ю!

«Я нічого не платила ні у дитячому будинку, ні у службі. Всі мене пам’ятали і знали, що я відстоюватиму свої права до кінця. Після суду ми приїхали додому і почалось нове знайомство зі звичками і характером Аліни. Їсти вона не вміла, тобто жувати. І не лише через те, що у дитбудинку їх годували сумішами. У дитини з народження не змикались щелепи. Якби дівчинці вчасно дали шанс знайти нову сім’ю, їй би вже давно зробили потрібну операцію, і ускладнень вдалося б уникнути», - розповідає мама.

 Аліна разом із Катериною всього 2 місяці. Мама вже почала лікувати донечку, допомагає їй долати психологічні проблеми і вчитись жити у родині.

«В перші ночі не могла її вкласти спати – дивлюсь, вона постійно скочується з ліжка ногами. А все тому що у дитбудинку потрібно було прокидатися по сигналу. За запізнення карали, тож вона завжди була готовою до підйому. Ще багато таких нюансів, які я одразу не могла зрозуміти. Зараз ми поступово все це долаємо. Аліна стала більше посміхатися і менше плакати, вона непогано говорить, але ми все одно звернулися до логопеда. Також ми підліковуємо органи травлення і дихання.

З Максимом вони добре порозумілися, а Олексій мені допомагає.  Я навіть змінила дату народження Аліни – там невеличка вийшла різниця. В майбутньому вони з Максимом разом підуть до одного класу. Впевнена, що ми здолаємо всі сьогоднішні проблеми і мої діти будуть найщасливішими у світі!

А відпусткою у зв’язку з усиновленням я не скористалася. Всюди потрібно подавати рішення суду про усиновлення. А там написано і про позбавлення батьківських прав, і яке життя вела біологічна мама дитини та інші неприємні речі. А я не хочу, щоб на роботі знали минуле моєї Алінки. Я не впевнена до кінця, що нас сприймуть і зрозуміють. 

Та попри все, ми вже багато чого здолали і я з радістю ділюсь своїм досвідом з батьками, які також хочуть усиновити дитину. Хочеться побажати, щоб усиновителі знайомились зі своїми правами та правами дітей, і вчились їх відстоювати».

Ми приєднуємося до побажання Катерини та бажаємо їй, її родині щастя, здоров’я, натхнення та впевненості у завтрашньому дні!