«Моє життя там, де мої діти»: прийомна мама з Луганська

Сьогодні на гарячу лінію з питань усиновлення зателефонувала жінка й просила дати пораду, як їй бути: вона хотіла б виховувати прийомну дитину, але боїться, що не впорається. Якщо людина не впевнена, ми відповідаємо, що краще почекати, подумати й познайомиться з досвідченими прийомними батьками. Наприклад, із Тетяною і Борисом Івановими. Подружжя виховує семеро дітей. Одного хлопчика Тетяна й Борис народили, ще одного та п’ятьох дівчаток прийняли як рідних із дитячих будинків Луганської області. Самі батьки з Попасної — невеликого містечка на Луганщині. За цей рік через війну вони двічі розлучалися з будинком, навчилися долати багато труднощів. Кажуть, не зневіритися і не опустити руки допомагають діти.
Попасна
У 2011 році Тетяна й Борис узяли першу дитину до прийомної родини. У батьків уже ріс шестирічний малюк, але хотілося допомогти такій дитині, яка не знає батьківської любові.

«Коли ми прийшли по нашого першого хлопчика, нас вразили очі всіх дітей, які були в кімнаті. Діти дивилися з такою надією, що ми прийшли саме до них. І скільки б потім ми не приходили в дитячі будинки, на нас завжди дивилися ці очі в очікуванні. Повірте, навіть якщо діти знають, що скоро підуть з інтернату за віком, усе одно в глибині душі дуже хочуть у сім’ю. Нехай вони навіть кажуть інше, будують якісь плани. А що їм ще залишається робити? Усі ми ще діти, поки в нас є мама й тато, — точно так і «дорослі» діти в інтернаті чекають, що й у них з’являться рідні люди».

До всіх труднощів виховання прийомних дітей Тетяна ставиться по-філософськи: «Це такі самі діти, як і всі. Ми вчимо їх усьому, чому навчали нашого сина від народження. Ці діти не гірші й не кращі, просто раніше в них не було можливості проявляти себе та свої почуття, а з появою батьків ця можливість з’являється. У когось на два роки, а в когось іще пізніше».

У деяких інтернатах Тетяна та Борис бачили чудові умови проживання для дітей: нові меблі, іграшки, тепло й годують добре, але діти живуть самі по собі, немає в них любові, турботи, уваги, спілкування, що можуть дати лише батьки.

Луганськ
Тетяна й Борис відчували, що можуть допомогти ще дітям із дитячих будинків. Вони могли б узяти групу дітей, де є братики та сестрички. Тільки в їхній невеликій квартирі вже п’ятьом буде тісно.

Допоміг випадок. Читаючи місцеву газету, Тетяна дізналася, що представництво програми «СОС Дитячі Містечка» в Луганську шукає родину, яка б могла виховувати від 5 до 10 дітей-сиріт. Для цього їм нададуть житло.

Подружжя поїхало до Луганська «складати іспит» на батьків. На співбесіді серед інших кандидатів обрали дві родини. Іванови були в списку. Так вони стали одними з перших дитячих будинків сімейного типу в Луганську.

Оформили в сім’ю ще п’ятьох діток. Тетяна чудово відгукується про них і дякує долі, що подарувала їм із чоловіком таких добрих і чуйних дітей. За інших обставин вона розповіла б про кожного з них окремо, але поки вдома немає миру, Таня, як може, оберігає дітей.

У новому будинку в Луганську вони не прожили й двох років. У травні 2014 року в місті стало неспокійно: з’явилися озброєні люди, дороги перекривали самочинні й страшні блокпости. Таня і Борис зібрали дітей та відвезли до Попасної. Нехай у тісноті, але в безпеці.
 
Попасна контролюється українською владою. Проблем із продуктами й соціальними виплатами не було. Страшно було інше: за кілька кілометрів від міста вже фронт. Узимку дедалі частіше лунали вибухи, почалися перебої зі зв’язком і подачею води.
 
«Ми намагались із чоловіком не панікувати, щоб наш стан не передався дітям», — каже Тетяна. Тим часом батьки шукали нагоди виїхати з міста. Міська влада найняла автобус, щоб вивозити дітей та жінок. На одному з автобусів родина Іванових доїхала до Лисичанська. Звідти вирушають потяги за різними напрямками в Україні. Група волонтерів запропонувала великій родині підшукати житло, де вони могли б жити на час евакуації.

Кропивницький
«Моє життя там, де мої діти. Мені комфортно й добре, де добре їм, — абсолютно спокійно та впевнено каже Тетяна. — А дітям добре там, де мир, де поряд мама й тато».

Кропивницький був першим містом, куди сім’ї запропонували приїхати. Тут Іванови живуть і зараз. Поки немає впевненості, що вдома буде безпечно, повернутися туди не можуть. Проте ніхто їх і не жене. У Кропивницькому їх добре зустріли і нові сусіди, і місцева влада. Діти влаштовані в садок, до школи. Життя триває.

Вимушені зміни й біль за все, що відбувається на рідній землі, батьків не зламали. Тетяна та Борис вірять, що все буде добре, і завдяки дітям радіють кожному новому дню. «Ми раді, коли в дитини щось виходить. Немає значення: навчилася вона писати ще одну літеру, намалювала новий малюнок або знайшла нових друзів. Діти — усе наше життя. Насамперед я мама, і якщо діти здорові й посміхаються, я щаслива», — каже Таня.
 
Батьки живуть сьогоденням і майбутнім, а майбутнє буде таким, якими будуть наші діти. У Тані й Бориса вони чудові.

СИРІТСТВУ — НІ!