Моє усвідомлене рішення

У Наталії Володимирівни «невеличка» родина – всього одинадцять дітей! Двоє народжених, удочерена дівчинка, четверо діток під опікою і четверо прийомних. Старші Аня і Діма допомагають мамі доглядати за молодшими і вести домашнє хазяйство.

Стати мамою для дітей з інтернатних закладів Наталія мріяла з юності. Склалося так, що дівчинкою вона сама потрапила до сиротинця.

«Вже минуло багато років, але я пам’ятаю до сих пір голод і приниження в інтернаті. Три роки мені довелось жити у закладі. І добрих спогадів з тієї пори не залишилось. Тому, розуміючи потреби дітей, які втратили родину, хотілось зігріти та допомогти їм, показати, що є на світі любов, справедливість, радість життя і мрії», - ділиться Наталія Володимирівна. Дівчинкою провела вона в інтернаті три роки. Після випуску вступила до училища, почала самостійне життя, але не зважаючи на роки розлуки, продовжувала їздити до своєї мами.

Згодом Наталія, мріючи створити власну міцну родину, з різницею у два роки народила Аню і Діму. Коли діти виросли, залишився вільний час і багато місця й тепла у материнському серці жінки.

Чотири роки тому, Наталія Володимирівна побачила по місцевому телебаченні програму, де розповідалось про дітей, які можуть бути усиновленими. Матеріальні та побутові умови дозволяли поповнити родину. Мама обов’язково порадилась з Анею й Дімою і всі разом вирішили – у них з’явилася молодша донечка і сестричка.

У службі у справах дітей Наталії Володимирівні запропонували анкети зі стислими відомостями про дітей, які можуть бути усиновлені.

«Оленку ми обрали за анкетою, де не було навіть її фотографії. Приїхали до дитячого будинку, подивилися – гарненька дівчинка. До 10 місяців вона мешкала з біологічною мамою, а потім її влаштували до сиротинця. Згодом Оленку повернули назад, але в три роки дитинка знов залишилась без батьківської турботи. Здоров’я у неї було ослаблене, але, на щастя, без  важких діагнозів.

Минуло 9 місяців поки Оленка опинилась вдома. Наталія Володимирівна каже, що керівництво дитячого будинку не сприяло влаштуванню дівчинки у родину. Але наполегливість цієї жінки перемогла і нарешті донечка приїхала додому!

Спочатку Оленка всього боялася, навіть Діминого голосу. Були проблеми з травленням та вимовою багатьох слів. Наталя обережно привчала донечку до здорового харчування та водила її до логопеда.

За рік у родині на одне щастя стало більше! У Ані народився син! Оленці племінник дуже сподобався, вона залюбки гралася з ним, називала його «моя ляля» і по сьогодні піклується про нього. Дівчинка більше розкрилася, стала відкритою для спілкування та друзів. Мама зрозуміла, прийшов час знайти маленькій донечці однолітку-сестричку.

В районній службі у справах дітей на обліку були маленькі братик і сестричка. Оскільки дітей роз’єднувати неможна, Наталія вирішила забрати обох. Тоді вона дізналася про сімейні форми влаштування дітей і взяла під опіку Богдана і Віку.

Згодом Наталія Володимирівна дізналася, що в їхньому районі мешкає вірменська родина, де батьки не дбають про своїх дітей. Малі були голодними, брудними, худенькими – душа за них боліла. Наталія звернулася до служби, щоб оформити тимчасову опіку. Еліну і Євгена одразу довірили жінці. Діти були залякані, слабенькі, а у Наталії вони відігрілися, відчули турботу і тепло материнського серця,  відчули, що вони потрібні і не самотні. Сьогодні братика і сестричку відвідує рідна бабуся.

«Якщо спілкування з родичами шкодить дітям, не неможна його обмежувати. Ми повинні шанувати своїх батьків і рідних, якими б вони не були», – каже Наталія Володимирівна.

Вона вчить цьому ще Ваню (14 років), Іринку (7 років), Сергійка (4 роки) і Вікторію (6 років). Цю четвірку родина спочатку забирала із закладу на вихідні. А потім у службі їм запропонували створити прийомну сім’ю. Тоді родина переїхала з селища Кашеватого до пригорода Ялти у більш просторий будинок.

Зараз у мами три першокласника – Богдан, Віка, Олена, п’ять діток ходять до дитячого садочку – Віка, Сергій, Євген, Еліна, Данило. Ціла процесія – 2-є їдуть на колясках, двоє на велосипедах, а один трохи пішки побіжить, трохи на руках – так і добираються до дитячого садочку.

Найстарший Ваня – мамина гордість – ходить на дзюдо. У сім років рідний батько вперше відвів його на заняття. Відтоді, незважаючи ні на які життєві перепони, хлопець продовжує займатися, їздить на змагання і повертається з перемогами.

Звичайно, не завжди у родині Наталії Володимирівни все буває гладко. Іноді так важлива порада, але ні на старому, ні на новому місці помешкання поблизу немає психолога. Тож доводилось самій прислухатися до дітей, вчитися розуміти кожен їхній вчинок, погляд і навіть думки і приймати необхідне рішення.

 

«Іноді діти бувають некерованими, – ділиться досвідом Наталія Володимирівна. Потрібно просто бути до цього готовими і сприймати все як неминучі проблеми. Наприклад, у маленької дитини ріжуться зубки – від цього нікуди не дінешся. Так і з прийомними дітьми – всі проблеми вирішуються. Роки минають – до дітей звикаєш. Головне любити їх, хвалити, допомагати пізнавати цей світ і себе у ньому.

Перед тим, як забирати дитину із закладу, я б радила робити додаткове обстеження у лікарні, щоб більше знати про стан її здоров’я. Можу додати, що за роки, коли я усиновила першу дитинку, моє ставлення до життя змінилося. Дивишся, як діти сплять і таке відчуття, що це я їх народила. Вже не уявляєш себе без них»