Майя Баранова: «Тренінги, організовані Фондом Ріната Ахметова, стали для нас «паличкою-рятівницею»

Уявляєте ситуацію, коли ви приймаєте у свою сім’ю дитину, а вона через три дні спалює в будинку цілий поверх? А вам потрібно полюбити цю дитину. Майя Баранова, мама-вихователька, поділилася з порталом «Сирітству — ні!» незвичною історією створення свого дитячого будинку сімейного типу.

Це сталося дев’ять років тому, коли Майя Анатоліївна й Аркадій Володимирович думали зовсім не про створення прийомної сім’ї чи дитячого будинку сімейного типу, а молилися про те, щоб Майя Анатоліївна одужала.

Баранови мають двох своїх кровних дітей і вже трьох онуків.

«Перша прийомна дитина з’явилась у нас у родині разом із мамою, — розповідає мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу Майя Баранова. — Це був 10-річний син жінки, з якою я лікувалась у медзакладі для… безнадійних. Хлопчик щовечора приносив мамі памперс і булочку з їдальні санаторію, куди його помістили на час лікування його мами. Булочку, яку йому давали в санаторії, він не їв — зберігав для мами. А щоб купити мамі памперс, хлопчик збирав і здавав склотару. Мій діагноз, на щастя, не підтвердився. Виписавшись, я купила упаковку памперсів, продукти й вирушила до них додому. Жінку теж виписали, але, на жаль, її діагноз підтвердився — моя колишня сусідка по палаті була безнадійною».

Прийшовши відвідати колишню сусідку по палаті, Майя Анатоліївна виявила, що вони із сином зовсім самотні. Рідні в них немає. Баранови вирішили забрати жінку разом з її сином до себе додому. Сестра та донька Майї Анатоліївни — медики, тому виходили жінку, яку вони перевезли до себе додому в непритомному стані. Підопічна прийшла до тями й прожила з ними ще два роки, хоча так і не встала з ліжка. Вона була така слабка, що самостійно не могла навіть їсти.

Після її смерті подружжя вирішило оформити опіку над осиротілим хлопчиком. Коли почали збирати документи, у службі в справах дітей їм запропонували створити прийомну сім’ю. «Хлопчику ви не рідня, тому таку форму сімейного виховання, як прийомна сім’я, буде легше оформити, а заразом візьмете в сім’ю і дівчинку 15 років, яка залишилася без батьківського піклування. Вона незабаром піде в училище, тому поживе у вас не більше ніж пів року», — запевнили в службі в справах дітей.

«І коли ми забирали цю дівчинку із центру психологічної реабілітації, вона вмовила нас взяти у нашу сім’ю ще її подружку, потім у службі нас попросили взяти ще одного хлопчика — так у нас виявилося відразу четверо прийомних дітей, — згадує Майя Баранова. — Побачивши, які здібні діти до мене потрапили, я почала займатися з ними. І вся ця трійця закінчила школу. Дівчатка вже поступили до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця в Києві. А хлопчик вивчає економічну кібернетику в університеті в Дніпрі».

Як тільки Баранови перебралися до свого заміського будинку, де, звичайно, було просторіше, ніж у квартирі, кількість прийомних дітей у їхній родині зросла.

«Який у вас будинок великий! Ви могли б узяти ще дітей», — запропонували їм фахівці районної служби в справах дітей, які відвідали Баранових.

«Так ми стали дитячим будинком сімейного типу з дев’ятьма вихованцями, — розповідає Майя Баранова. — І ця цифра довго зберігалася, незважаючи на те, що старші ставали самостійними й ішли, а ми знову приймали новеньких молодших. А троє наших вихованців через п’ять років життя з нами повернулися до своєї біологічної родини. Після того як ми їх підлікували, їхній дядько наважився взяти над ними опіку».

Коли Баранови прийняли цих дітей до свого дитячого будинку сімейного типу, старшій дівчинці було 12 років, а її братам — 9 і 6. Зараз дівчинці 17, вона вже навчається в технікумі, а хлопчикам — 14 і 11.

«Вони пішли від нас до рідного дядька цього року. Мені було нелегко розлучатись із цими трьома дітьми, хоча коли вони прийшли до нас, нелегко було справлятися з ними — з дітьми матері, яка була позбавлена батьківських прав. Діти не отримали в рідній сім’ї належного виховання, — зізналася Майя Анатоліївна. — Коли вони жили в нас, ми не мали нічого проти, щоб вони відвідували свою маму, допомагали їй. І, можливо, це посприяло тому, що вона змогла повернутися до нормального життя, реабілітуватися, знайти роботу, почати піклуватися про долю своїх дітей. Їхня мама, до речі, — ровесниця моєї старшої дочки. Її доля мені теж була не байдужа».

Діти тепер живуть, можна сказати, поряд зі своєю мамою: її квартира в тому самому будинку, що й дядька, який узяв дітей під опіку. На сьогодні в дитячому будинку сімейного типу Баранових семеро дітей. Одна з вихованок має інвалідність.

«Дівчинці сьогодні вже 15 років, вона погано ходить, бо в неї викривлення хребта й несформовані кульшові суглоби — їх немає зовсім. Зробити операцію не змогли. Коли ми брали до себе цю дитину, мені пообіцяли, що благодійні фонди допоможуть нам з операцією, але в Німеччині, де погодилися зробити цю операцію, клініка виставила нам рахунок на 160 тисяч євро за низку операцій і дворічний період реабілітації. Жоден фонд такої суми не потягнув».

Зараз у Баранових четверо студентів.

«Одна дівчинка буде лікаркою-ветеринаркою, інша — вихователькою дитячого садка. А хлопчики, які зараз навчаються в ПТУ, прийшли до нас уже підлітками, їхня база знань була дуже слабкою, тому вони, здаючи зовнішнє незалежне оцінювання, не набрали достатньої кількості балів для того, щоб вступити до ВНЗ», — розповідає Майя Анатоліївна. «Але це чудові працьовиті хлопці. Моя четвірка на випускному вечорі в школі була найкрасивішою — ми із чоловіком не пошкодували коштів на те, щоб діти запам’ятали свій шкільний випускний!» — не без гордості згадує мама вихователька. 

Однак, за словами моєї співрозмовниці, у коротку розповідь про те, якими прийшли в будинок Баранових вихованці та якими стали, безумовно, не вміститься величезна праця батьків-вихователів, про яку можна написати «Педагогічну поему».

«Легких» дітей у нас не було. Але за рік-два всі прийняті ставали нам рідними й вихованими молодими людьми, які здобувають професії, знають ціну грошам. Для цього ми привчали їх до праці за своєю методикою: хочеш мати планшет — зароби половину коштів на нього, а половину ми додамо. Я домовлялася з керівником сільгосппідприємства, яке є в нас поблизу, про те, щоб він приймав їх на роботу — у корівнику, у саду, на полі. Він давав їм посильну роботу, а платили за неї насправді ми. Взимку діти прибирали сніг. Потім до зароблених коштів ми додавали вихованцю ще половину. Так кожна дитина й усвідомлювала необхідність здобувати кошти на те, що їй хочеться мати».

Співрозмовниця зізналася, що не з усіма дітьми все виходило. Двоє нових хлопчиків віком 14 років добровільно залишили дитячий будинок сімейного типу Баранових.

«Хлопчики-«новосели» не вжилися зі «старожилами», — вважає Майя Анатоліївна. — Вони ображалися, коли ті вказували їм на необхідність дотримуватися правил, встановлених у цьому будинку. Новенькі не могли зрозуміти, чому не можна не прибирати за собою, чому не можна гуляти до ранку, чому не можна дивитися фільми зі сценами насильства й грати на комп’ютері в ігри, де, щоб дійти до фінішу, треба «вбити» всіх. А головне — вони щиро не розуміли, чому їх ні за що не б’ють. Адже вони звикли до цього у своєму колишньому житті. Вони так і казали: «Так не буває, так бути не може, все має бути правильно». І вони так і не змогли в нас прижитися, зрозуміти, що ми ставимося до них щиро. Вони пішли, подякувавши нам, але визнавши: «Ми так не можемо».

А в інших випадках, вважає Майя Анатоліївна, допомагали адаптувати вихованців у сім’ї знання, отримані на тренінгах.

«Тренінги, організовані Фондом Ріната Ахметова в рамках програми «Сирітству — ні!», стали для нас «паличкою-рятівницею»! — зазначила співрозмовниця. — Там ми обговорювали те, про що соромилися поділитися з будь-ким! І твою ситуацію розбирають, обговорюють, підказуючи вихід, ділячись досвідом. І ти відразу розумієш, що ти — не один, що твоя ситуація — не така вже й оригінальна, що через це пройшли багато людей, що майже у всіх прийомні діти щось крали, лінувалися вчитися і брехали. Ми дізналися, що деякі прийомні батьки вже проходили ту ситуацію, коли дитина, яка щойно прийшла до твоєї родини, випробовує тебе на міцність. Наприклад, у нас один прийомний хлопчик спалив у будинку цілий поверх. І, звичайно, нам хотілося його «прибити», а нам треба було полюбити його. Я в такому разі даю свою «фірмову» пораду: що сильніше ви розлютилися на цю дитину, то більшою має бути відстань між вами, щоб дитина не бачила виразу вашого обличчя в цей момент і не почула того, що може випадково вирватися з ваших вуст».

Познайомившись з іншими учасниками тренінгів, подружжя Баранових зрозуміло, що не тільки в них уже повний двір підібраних котиків, яких приносять діти. І долю пухнастих знайденят вам доведеться «влаштовувати» так само, як і долю довірених вам дітей. А самих дітей у будинку майже щодня буде щонайменше вдвічі більше, як тільки вони підуть до школи: до них приходитимуть їхні однокласники й друзі з двору, зі спортивної секції та музичної школи. Баранови почули, що не тільки в них у будинку давно немає жодного ще не ремонтованого стільця, крана та меблів, а підлогу треба заасфальтувати… Почули про те, що дитина, яка пожила в ненормальній родині, яка побувала в інтернаті чи притулку, може стати чудовим лікарем, успішним ученим, але… приходячи в будинок, який замінив йому батьківський, вона за звичкою обов’язково продавить кнопочку на пульті від телевізора, відкрутить ґудзичок на оббивці крісла… 

«Коли до нас у гості приходить наш «первісток», якому вже 20 років, він обов’язково відірве якийсь ґудзичок з оббивки, — усміхається Майя Анатоліївна. — Дитина, а для мене він — дитина, і сама не знає, навіщо це робить. Він помічає це тільки тоді, коли ґудзичок вже в його руках. І він розуміє, що назад його можна тільки пришити. Ось чому ми намагалися, щоб діти самі заробили собі на якусь річ, щоб розуміли, що все, чим вони користуються, чогось коштує. І ми, батьки, повинні розуміти, що щось вдасться скоригувати в цій дитині, а щось не вдасться ніколи. Це потрібно усвідомити, прийняти й навчитися радіти з того, що вам вдалося».

До речі, у родині Баранових є ще маса «фірмових рецептів» для того, щоб дати відчути себе кожному мешканцю їхнього будинку частиною єдиної родини. Наприклад, новорічні театральні вистави: діти ставлять спектаклі в подарунок батькам. Батьки ніколи заздалегідь не знають про сюжет — це сюрприз. А у відповідь батьки готують святкову вечерю. Вечір закінчується феєрверком. А після того як прибирають декорації, іноді потрібно десь штукатурити або дірку килимком прикривати. Але ж це ні в яке порівняння не йде з тим святом, яке запам’ятовується на довгі роки!