Мамине щастячко

32-річна Ольга з Хмельниччини завжди хотіла дітей. Причому хотіла саме всиновити, тому що тема усиновлення у її житті з дитинства набула досить специфічного змісту. Ольга змалечку називала себе прийомною, хоча вона – рідна донька рідних мами і тата.

Не дитячі казки
«Справа в тому, що я – пізня дитина, – розповідає Ольга. – Мама народила мене у 38 років. Друзі та приятелі постійно допитувалися, чому у мене така «доросла» мама. Мовляв, ми думали, що це твоя бабуся. Я не «розгубилася» і вигадала історію, що мене начебто всиновили. Розповідала всім красиву казку про бідну дівчинку з дитбудинку, яку всиновила бездітна пара, що мріяла про донечку. Я не буду тепер оцінювати моральний бік мого вчинку, скажу лише що моя тактика подіяла. Мені більше не задавали дурних запитань.

Можливо позаочі і були якісь розмови, але мене залишили у спокої. Я навіть відчула, що до моїх батьків почали виказувати якусь особливу повагу. Одним словом, я переконала і себе, і оточуючих, що я – прийомна дитина. Пам’ятаю, як сусіди дуже дивувались, що я так схожа на «прийомну» маму. До цього часу не збагну, як ця історія не дійшла до моїх батьків…»

Не спосіб, а факт
«Таким чином у мене з дитинства була сформована думка, що всиновлення – це нормально і природно, – продовжує Ольга. – Я ніколи не вважала усиновлення якимось надзвичайним явищем, що відрізняється, наприклад, від народження дитини. І те, й інше – диво. Просто є люди, для яких усиновлення – не прийнятне. Для яких поняття «рідна кров» важить дуже багато і вони за жодних обставин не підуть на всиновлення, бо знатимуть, що прийомна дитина ніколи не стане їм до кінця рідною – як би вони не старалися. А є інша категорія – для яких важливим є не СПОСІБ, а ФАКТ появи дитини. Щастя однаково прагнуть і ті, й інші, просто кожен іде до свого щастя своїм шляхом». 

Десять кілограмів щастя

Ольга мріяла винятково про дівчинку, бажано дошкільного віку. Шукала її рік. Але так сталося, що знайшла дев’ятимісячного хлопчика.
«Мабуть, це доля, – розповідає далі Ольга. – Хоча не можу сказати, що з першого погляду на Сергійка я це зрозуміла. У мене нічого не «йокнуло». Коли я побачила цього малюка, першою думкою було – вимити його, переодягнути, одним словом довести до ладу. Признаюсь чесно, в мене не було спочатку фонтану емоцій відносно сина. Я дуже переживала з цього приводу. Але тепер думаю, що це нормально. Це була звичайна адаптація, уникнути якої просто неможливо. Вперше почуття до Сергійка у мене з’явилися приблизно через три місяці, після того як я його забрала. У нього різалися зубки. Це був дуже болісний процес. Він так гірко плакав… Я взяла його на руки, він притиснувся до мене. І в той момент я зрозуміла: ось вони – мої десять кілограмів щастя. От тоді у мене «йокнуло»! Тоді почалося «люблю аж не можу». 

Пізнього жовтневого вечора
Оля і Сергійко уже три роки разом. Хлопчик уже дорослий – йому маже чотири. Дуже живий, активний – «мамусин красунчик», «бабусине щастячко».
«У жовтні ми відсвяткували третій День лелеки, – розповідає Ольга. – З кульками, з тортом. Сиділи з мамою, згадували… Як пізнім жовтневим вечором їхали в таксі з лікарні. Як я притискала до себе теплу крихітку в завеликому як для неї комбінезончику, в шапці, що постійно збивалась на очі. Як я як постійно повторювала «Не плач, Сергійко! Все буде

добре». Не знаю кому я більше адресувала ці слова – собі чи малому. Тому що всередині у мені ніби все кричало: «Боже! Що ж мені з ним робити? З цим довгожданим, і в той же  час несподіваним щастям, що хнюпило в мене на руках?». Згадували першу ніч дома, коли Сергійко спав поперек дивану (ми тоді ще не купили йому ліжечка), а я до ранку просиділа поруч та стільці, бо боялася, що він може впасти. Як під ранок я задрімала, проспала першу електричку, прогуляла роботу і … зовсім не засмутилася з цього приводу. Адже в мене тепер з’явилася найголовніша в житті робота – бути мамою.
Згадували перші страхи і турботи: чому ще не сидить, чому ще не ходить?
Згадували перші перемоги: черговий зубчик, перше «мама» ( хоча, якщо чесно, першим було «баба» і «ляля», проте це – дрібниці: третім вже точно було – «мама».
Я згадувала, як тихо ненавиділа себе за бездушність, за те що спершу не відчувала до свого малюка нічого, окрім жалю, співчуття й відповідальності… Боялася, що не зможу полюбити його і стати йому справжньою мамою. Як же я помилялася…»
 

Все буде добре
Звичайно, не все ідеально, не все так, як хотілося б. У Сергійка є деякі проблеми зі здоров’ям, із соціальною адаптацією. Але Ольга вважає за краще не вдаватися до деталей з цього приводу.
«Ми робимо все можливе, – впевнена Ольга. – Займаємося зі спеціалістами. Багато працюємо самостійно. І, звичайно, віримо, що все буде добре».