Мама для афганського юнака

Історія усиновлення заступника начальника служби у справах дітей Рівненської обласної державної адміністрації досить незвичайна, адже афганський юнак став законним сином Лесі Василівни, тільки коли йому виповнилося 19 років.

Вони зустрілися ще в 2005-му. Тоді Леся Василівна працювала в обласному центрі соціальної служби для дітей, сім’ї та молоді й, звичайно, допомагала дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Якось вона проводила чергову акцію в Рівненському притулку. Там жінка й познайомилася з 14-річним Рагманом. Хлопчик не мав документів і був затриманий при спробі перетнути кордон.  Його старший брат на той час жив у Німеччині, і саме до нього Рагман хотів поїхати. Їхні батьки зникли безвісти, коли меншому було 5 років, проте мертвими діти тата й маму не бачили.
 
Тоді Лесі Василівні Рагман сподобався, вони розговорилися, й жінка запропонувала сфотографувати його на фоні берізок на згадку про Україну. А коли зробила фотокартку, подзвонила хлопцю. «Я зараз в Одесі, а завтра буду в Рівному», – почула в телефонній слухавці. На березі Чорного моря він гостював у братового товариша, а за день знову мав повернутися до притулку. Леся Василівна домовилася з директором закладу про те, що забере Рагмана на вихідні до себе.

У суботу вони поїхали до мами Лесі Василівни, там якраз закололи порося. Жінці треба було розібрати його самій. І хоч Рагман сповідує іслам, а відповідно зовсім не вживає свинини, він, побачивши об’єм роботи, сказав: «Думаю, гріха не буде, якщо я тобі допоможу». Ті вихідні ще більше їх зблизили, і доньці Лесі Василівни хлопець зізнався: «Твоя мама і мені як мама».

З того часу вони почали зідзвонюватися, переписуватися sms. Жінка вирішила допомогти Рагману зробити документи, оскільки в нашій країні він був абсолютно безправний. Як багато довелося поїздити Лесі Василівні, збираючи потрібні довідки, описати важко. Скільки нервів витрачено! Скільки сил та енергії!

А потім прийшло бажання усиновити хлопця. Хоча важко сказати, у кого воно було більшим: у майбутньої мами чи в сина. За чотири роки «паперової» тяганини, оббивання порогів різних інстанцій Леся Василівна так стомилася, що часом говорила Рагману: «Ти й так уже мій син, ти в нашій родині, і ми від тебе не відмовимося в разі неможливості твого усиновлення». Ці розмови хлопцю не подобалися – він хотів, щоб жінка, яка так йому допомогла й стільки для нього зробила, стала його законною мамою. І от мрія Рагмана здійснилася!

Діти й чоловік Лесі Василівни добре прийняли його, та про це, може, й не варто говорити, оскільки хлопець давно вже був їм як рідний син і брат.

«Я дуже переживала, – розповідає Леся Василівна, – як друзі Рагмана приймуть мене, християнку. Чула, що колись один афганець зрікся своєї віри й похрестився, то його вбили, тому дуже хвилювалася за сина. Рагману теж ставили питання: «Як ти можеш називати матір’ю християнку?» Але я їздила в Одесу знайомитися з його друзями, сподобалася їм. Заспокоїлася тільки після того, як вони мені сказали: «Наш дім – твій дім».

Зараз Рагман із братом шукають батьків, хоча б якусь інформацію про них, є надія, що вони все-таки живі. Я питала сина, чи поїхав би він жити до тата й мами, якби знайшов їх. На це Рагман відповів, що в нього тепер дві сім’ї. Він каже, що я дуже схожа на його маму.

У нас хороші стосунки, хоч деякі непорозуміння є. Насамперед це пов’язано з вірою та вихованням. В українських родинах переважає матріархат, а в них жінка не має права нічого говорити 14-річному хлопцеві. Після усиновлення Рагман якось сказав:
– Одна мрія моя здійснилася, от би ще й друга здійснилася…
– А яка ж у тебе друга мрія? – запитую.
– Я хочу, щоб ти прийняла іслам.
– Ні, такого не буде. Я поважаю твою віру, ми святкуємо і твої свята, і наші, але не зрікатимуся християнства.

Рагман дуже хороший. Ділиться зі мною проблемами, дослухається до порад, от єдине, за що я його сварю, – це освіта, точніше її відсутність. Зараз йому соромно йти до школи, вчитися з дітьми. Прошу його почати навчання у вечірній школі – ні в яку! І розумний же, шість мов знає, а вчитися не хоче. «У сестри, – каже, – дві вищі освіти, а займаємося ми одним і тим же. Та й заробляю я більше, ніж ти зі своєю освітою».

Лесю Василівну іноді запитують, навіщо вона усиновила дорослого афганського хлопця. Вона не знає, що відповідати на це. Випадковість?.. Доля?.. Людська небайдужість?.. Доля!

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net