Любов із першого погляду
21.08.2017
– Те, що ми усиновили дитину, не приховуємо. Можливо, хтось іще схоче наслідувати наш приклад, ми готові поділитися своїм досвідом з усіма. Та й як можна приховати факт усиновлення від дитини 10 років, яка пам’ятає своїх біологічних батьків, близьких і сусідів? – говорить 28-річна Катерина, жителька Львівської області.
Катя розповідає про те, як вони з чоловіком, який на 8 років старший від неї, довго ходили до лікарів у надії, що в них з’являться кровні діти.
– Нічого не вийшло, – розповідає Катерина. – Десять років тому ми з чоловіком побралися. Час ішов. Наші родичі, друзі, колеги по роботі почали ставити нам запитання, коли чекати на поповнення, й читати моралі, що ми не молодшаємо...
Спочатку подружжя віджартовувалося, що хоче пожити для себе. Потім казали, що спочатку треба облаштувати будинок, купити автомобіль... А насправді вони ходили до лікарів, які обіцяли: «Цього року ви точно станете батьками!» Причин безпліддя ніхто подружжю так і не назвав. Потім у Каті почалася депресія. Дійшло навіть до того, що вона стала уникати зустрічей з однокласниками, друзями, родичами, адже завжди чула від них одне й те ж болюче запитання…
– Тему усиновлення ми з чоловіком обговорювали неодноразово, – розповідає Катя. – Але це все було на рівні розмов. Коли ми обстежувалися в останній клініці, то в мене з’явилася мета: на нашу десяту річницю спільного життя має бути в родині третій! Перед дев’ятою річницею в мене була затримка. Я, звичайно, повірила, що нарешті здійснилася наша така заповітна мрія. Планувала, що зранку зроблю тест, а він покаже омріяні дві смужки, і таким чином я зроблю своєму чоловікові омріяний подарунок. Але так не склалося – чергова невдача.
Знову були привітання з річницею весілля, і кожен бажав поповнення в родині. Вони з чоловіком, звичайно, усім дякували, але в душі – образа, на очах – сльози.
– Якось на свято Покрови ми стоїмо з чоловіком на службі Божій, – згадує Катя, – та я в молитві запитую в Бога: «Чому я так щиро Тебе прошу про дитинку й не отримую її? За що нам таке випробування?» І тут священик у своїй промові говорить: «Помолімося за дітей-сиріт». Я відразу зрозуміла, чого Бог чекає від нас, у Нього на нас свої плани! Після цього казала чоловікові, що я остаточно вирішила всиновити дитинку.
Чоловік спочатку переконував Катю ще спробувати народити дитину, але дружина настояла на своєму рішенні.
– Я одразу зайшла на портал «Сирітству – ні!». У пошуках інформації переглядала анкети діток. У соцмережі Facebook підписалася на сторінку порталу «Сирітству – ні!» й перечитувала різні поради фахівців та історії з життя тих, хто наважився на цей крок – усиновив дитину. Ці історії надихають тих, хто прагне зробити такий же крок. Також у мене були мільйони запитань. І спочатку, і потім – коли ми з чоловіком вже знайшли свою дитинку й мусили звернутися до суду – на ці запитання ми завжди отримувала цінні відповіді й поради фахівців програми «Сирітству – ні!». До них ми неодноразово зверталися.
У лютому цього року подружжя почало збирати документи. Проблем із цим не було ніяких, хіба що довго чекали на отримання довідки про відсутність судимості.
На порталі «Сирітству – ні!» Катя знайшла анкету двох сестричок і чекала на свої документи, щоб поїхати до тих дівчаток, але, поки подружжя отримало статус кандидатів в усиновлювачі, дівчат уже всиновили.
– Ми спочатку засмутилися, але потім пораділи за те, що дівчатка в родині, – згадує Катя. – У квітні ми отримали статус кандидатів в усиновлювачі. Але в районній службі у справах дітей нас одразу спустили з неба на землю, сказавши, що дітей у них на обліку нема…
Катя з чоловіком поїхали в Службу у справах дітей Львівської облдержадміністрації. Там їх ознайомили з анкетами дітей, які перебувають на обласному обліку, і вони побачили «свого» синочка. Спочатку так вважали, але до цього хлопчика вже ходили інші кандидати, і Катерину з чоловіком попросили чекати на їхнє рішення. Час ішов… – Ми просили у своїх молитвах до Бога вже не про народження, а про те, щоб Він привів у наш дім дитинку, яка потребує цього. Так і сталося, – каже Катя.
– Ми вже бачили на порталі анкети інших дітей з інших областей, планували їхати в Донецьку область. Проте пролунав дзвінок зі Служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації. Повідомили, що наш хлопчик не пішов на контакт із тією сім’єю, сказали, що ми можемо приїхати по направлення на зустріч із цим хлопчиком. Чоловік спочатку хотів їхати в іншу область, бо там є менші дітки, але я наполягла на своєму. У кінці квітня ми поїхали на встановлення першого контакту. Дуже хвилювалися, бо не знали, як себе поводити, що говорити, про що питати, адже перше знайомство проходить у присутності працівника служби у справах дітей і директора дитячого будинку. Якщо чесно, то відчували себе ми всі трішки ніяково.
Подружжя зайшло в кабінет у дитячому будинку й побачило оченята свого майбутнього синочка.
– Це була любов із першого погляду, – згадує Катерина. – Ми з чоловіком одразу для себе прийняли рішення. Не квапили Вітю з тим, щоб він нас одразу називав мамою й татом. А раптом він не схоче до нас іти? Раптом не встановимо контакт? Раптом зустрінуться ще якісь перешкоди на нашому шляху? І нам хотілося, щоб у хлопчика це йшло від серця. Тому ми просто розповідали йому про те, де ми живемо, показували фотографії нашого будинку, котика, собачок. І, коли ми вже йшли, вихователь запропонувала нам прийти до Віті на репетицію дитячого свята. Ми, звичайно, прийшли. Хлопчик нас не очікував, але з реакції було видно, що це стало для нього приємним сюрпризом. Ми зрозуміли, що він хоче жити з нами.
На вихідні Катя та її чоловік мчали на зустріч до цього хлопчика. І через п’ять днів спілкування вже написали заяву на усиновлення. Директор і вихователі інтернатного закладу були шоковані, що вони так швидко встановили контакт із дитиною й хлопчик до них так тягнеться.
– Ми ввели в шок наших близьких і рідних, коли поставили перед фактом: усиновлюємо хлопчика десяти років! Адже ми нікому нічого не розказували, щоб нас не відмовляли від такого рішення, – зізнається Катя.
Проте через декілька днів усі рідні і дружини, і чоловіка прийняли це та почали їх підтримувати. Сказали, що вони правильно зробили, бо прийняли своє рішення й нікого не слухали. Потім подружжя чекало на суд. Цілий місяць. Це було дуже важко морально, адже дитина постійно розказувала, як хоче до свого нового дому й питала: «Коли ви вже мене заберете? Коли я буду жити у своїй кімнаті?»
– На цьому шляху нам дуже допомагали спеціалісти служб у справах дітей та порталу «Сирітству – ні!», – каже Катя. – Повірте, що при усиновленні є багато юридичних нюансів. Але все позаду. Ми тепер дуже щасливі разом. І я веду до того, щоб люди не боялись усиновлювати старших діточок. Вони вам будуть дуже вдячні. Вони дуже надіються й чекають, що отримають свою повноцінну й люблячу родину, у якій будуть підтримка й ласка! І наш хлопчик уже називає нас мамою й татом – так вирішив уже він сам. І головне, що в нас усіх таке відчуття, ніби ми завжди були разом. Тепер не уявляємо життя без нашого синочка. Ми зараз дуже щасливі! Отримали той домашній затишок і дитячий сміх у нашому домі, про який мріяли! І не важливо, у який спосіб ми стали батьками!
Катя розповідає про те, як вони з чоловіком, який на 8 років старший від неї, довго ходили до лікарів у надії, що в них з’являться кровні діти.
– Нічого не вийшло, – розповідає Катерина. – Десять років тому ми з чоловіком побралися. Час ішов. Наші родичі, друзі, колеги по роботі почали ставити нам запитання, коли чекати на поповнення, й читати моралі, що ми не молодшаємо...
Спочатку подружжя віджартовувалося, що хоче пожити для себе. Потім казали, що спочатку треба облаштувати будинок, купити автомобіль... А насправді вони ходили до лікарів, які обіцяли: «Цього року ви точно станете батьками!» Причин безпліддя ніхто подружжю так і не назвав. Потім у Каті почалася депресія. Дійшло навіть до того, що вона стала уникати зустрічей з однокласниками, друзями, родичами, адже завжди чула від них одне й те ж болюче запитання…
– Тему усиновлення ми з чоловіком обговорювали неодноразово, – розповідає Катя. – Але це все було на рівні розмов. Коли ми обстежувалися в останній клініці, то в мене з’явилася мета: на нашу десяту річницю спільного життя має бути в родині третій! Перед дев’ятою річницею в мене була затримка. Я, звичайно, повірила, що нарешті здійснилася наша така заповітна мрія. Планувала, що зранку зроблю тест, а він покаже омріяні дві смужки, і таким чином я зроблю своєму чоловікові омріяний подарунок. Але так не склалося – чергова невдача.
Знову були привітання з річницею весілля, і кожен бажав поповнення в родині. Вони з чоловіком, звичайно, усім дякували, але в душі – образа, на очах – сльози.
– Якось на свято Покрови ми стоїмо з чоловіком на службі Божій, – згадує Катя, – та я в молитві запитую в Бога: «Чому я так щиро Тебе прошу про дитинку й не отримую її? За що нам таке випробування?» І тут священик у своїй промові говорить: «Помолімося за дітей-сиріт». Я відразу зрозуміла, чого Бог чекає від нас, у Нього на нас свої плани! Після цього казала чоловікові, що я остаточно вирішила всиновити дитинку.
Чоловік спочатку переконував Катю ще спробувати народити дитину, але дружина настояла на своєму рішенні.
– Я одразу зайшла на портал «Сирітству – ні!». У пошуках інформації переглядала анкети діток. У соцмережі Facebook підписалася на сторінку порталу «Сирітству – ні!» й перечитувала різні поради фахівців та історії з життя тих, хто наважився на цей крок – усиновив дитину. Ці історії надихають тих, хто прагне зробити такий же крок. Також у мене були мільйони запитань. І спочатку, і потім – коли ми з чоловіком вже знайшли свою дитинку й мусили звернутися до суду – на ці запитання ми завжди отримувала цінні відповіді й поради фахівців програми «Сирітству – ні!». До них ми неодноразово зверталися.
У лютому цього року подружжя почало збирати документи. Проблем із цим не було ніяких, хіба що довго чекали на отримання довідки про відсутність судимості.
На порталі «Сирітству – ні!» Катя знайшла анкету двох сестричок і чекала на свої документи, щоб поїхати до тих дівчаток, але, поки подружжя отримало статус кандидатів в усиновлювачі, дівчат уже всиновили.
– Ми спочатку засмутилися, але потім пораділи за те, що дівчатка в родині, – згадує Катя. – У квітні ми отримали статус кандидатів в усиновлювачі. Але в районній службі у справах дітей нас одразу спустили з неба на землю, сказавши, що дітей у них на обліку нема…
Катя з чоловіком поїхали в Службу у справах дітей Львівської облдержадміністрації. Там їх ознайомили з анкетами дітей, які перебувають на обласному обліку, і вони побачили «свого» синочка. Спочатку так вважали, але до цього хлопчика вже ходили інші кандидати, і Катерину з чоловіком попросили чекати на їхнє рішення. Час ішов… – Ми просили у своїх молитвах до Бога вже не про народження, а про те, щоб Він привів у наш дім дитинку, яка потребує цього. Так і сталося, – каже Катя.
– Ми вже бачили на порталі анкети інших дітей з інших областей, планували їхати в Донецьку область. Проте пролунав дзвінок зі Служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації. Повідомили, що наш хлопчик не пішов на контакт із тією сім’єю, сказали, що ми можемо приїхати по направлення на зустріч із цим хлопчиком. Чоловік спочатку хотів їхати в іншу область, бо там є менші дітки, але я наполягла на своєму. У кінці квітня ми поїхали на встановлення першого контакту. Дуже хвилювалися, бо не знали, як себе поводити, що говорити, про що питати, адже перше знайомство проходить у присутності працівника служби у справах дітей і директора дитячого будинку. Якщо чесно, то відчували себе ми всі трішки ніяково.
Подружжя зайшло в кабінет у дитячому будинку й побачило оченята свого майбутнього синочка.
– Це була любов із першого погляду, – згадує Катерина. – Ми з чоловіком одразу для себе прийняли рішення. Не квапили Вітю з тим, щоб він нас одразу називав мамою й татом. А раптом він не схоче до нас іти? Раптом не встановимо контакт? Раптом зустрінуться ще якісь перешкоди на нашому шляху? І нам хотілося, щоб у хлопчика це йшло від серця. Тому ми просто розповідали йому про те, де ми живемо, показували фотографії нашого будинку, котика, собачок. І, коли ми вже йшли, вихователь запропонувала нам прийти до Віті на репетицію дитячого свята. Ми, звичайно, прийшли. Хлопчик нас не очікував, але з реакції було видно, що це стало для нього приємним сюрпризом. Ми зрозуміли, що він хоче жити з нами.
На вихідні Катя та її чоловік мчали на зустріч до цього хлопчика. І через п’ять днів спілкування вже написали заяву на усиновлення. Директор і вихователі інтернатного закладу були шоковані, що вони так швидко встановили контакт із дитиною й хлопчик до них так тягнеться.
– Ми ввели в шок наших близьких і рідних, коли поставили перед фактом: усиновлюємо хлопчика десяти років! Адже ми нікому нічого не розказували, щоб нас не відмовляли від такого рішення, – зізнається Катя.
Проте через декілька днів усі рідні і дружини, і чоловіка прийняли це та почали їх підтримувати. Сказали, що вони правильно зробили, бо прийняли своє рішення й нікого не слухали. Потім подружжя чекало на суд. Цілий місяць. Це було дуже важко морально, адже дитина постійно розказувала, як хоче до свого нового дому й питала: «Коли ви вже мене заберете? Коли я буду жити у своїй кімнаті?»
– На цьому шляху нам дуже допомагали спеціалісти служб у справах дітей та порталу «Сирітству – ні!», – каже Катя. – Повірте, що при усиновленні є багато юридичних нюансів. Але все позаду. Ми тепер дуже щасливі разом. І я веду до того, щоб люди не боялись усиновлювати старших діточок. Вони вам будуть дуже вдячні. Вони дуже надіються й чекають, що отримають свою повноцінну й люблячу родину, у якій будуть підтримка й ласка! І наш хлопчик уже називає нас мамою й татом – так вирішив уже він сам. І головне, що в нас усіх таке відчуття, ніби ми завжди були разом. Тепер не уявляємо життя без нашого синочка. Ми зараз дуже щасливі! Отримали той домашній затишок і дитячий сміх у нашому домі, про який мріяли! І не важливо, у який спосіб ми стали батьками!
