Любов до дітей допомагає йти вперед!

Вже два дні народження Володя відзначив зі своєю новою сім’єю. Рік тому ми розповідали історію його появи у мами Оксани. Сьогодні Вова підріс, зміцнів, навчається у третьому класі. Мама розповідає – в силу вікових змін став емоційно вразливий, але дуже чемний хлопчик.

«Володя виросте гарним сім’янином. Йому не потрібно нагадувати про догляд за молодшенькими братиками, він самостійно береться мені допомагати».

Вова разом з Вікою (молодша біологічна донька Оксани – прим. авт.) ходять до одногу класу. Старші – Юлія і Марічка, завдяки успіхам у навчанні, з маленького містечка переїхали вчитися до гімназій Києва та Львова. Без них великий дім став порожнім. Потрібно було виправляти ситуацію, щоб у домі лунало більше дитячого сміху! Оксана давно мріяла створити дитячий будинок сімейного типу, де б рідні братики й сестрички зростали разом. У листопаді минулого року її мрія здійснилася! До родини приєдналися три братика і сестричка – Назарчик (6 років), Русланчик (5 років), Олежик (4 роки) і Софійка (3 роки).

Мама пишається своїм щастям – своїми дітьми і не нарадується, які ж вони в неї чудові! І далеко не кожен може здогадатися, що ця тендітна жінка тепер виховує дітей сама. Так склалося, що з чоловіком вона розлучилася, але вдруге заміж виходити не бажає. Оксана переконана: шлюб укладається на небесах один раз і на все життя.

«Звичайно, я розумію, що для дітей важливо виховуватись у повній родині, але, на жаль, не завжди у таких сім’ях є злагода і щастя. Собі я завжди повторювала, що потрібно йти уперед. В непрості моменти життя згадувала про людей, яким набагато складніше. З юності питала себе: що доброго можу зробити у цьому світі? Як могла допомагала бідним, і зараз, коли мої діти виростають з одягу, віддаю речі нужденним сім’ям. Сьогодні я щаслива, що змогла позбавити моїх прийомних діток холоду сирітства. Не передати словами ту радість, коли приходиш додому і діти зустрічають тебе з такими обіймами, наче ми вічність не бачились. І без поцілунків з дому мене не відпускають», – ділиться Оксана.

Доброта, життєрадісність, любов до дітей цій жінці дісталися від батьків – Надії Миколаївни та Василя Вікторовича. Вони вчителі української мови та фізкультури у школі сусіднього села. Часто відвідують Оксану та своїх онуків. Діти дуже люблять бабусю і дідуся. Надія Миколаївна вже брала до себе на уроки Назарчика. Він у захваті від школи і з нетерпінням чекає вересня, щоб стати першокласником.

А дідусь вчить всю дитячу компанію українських пісень. Василь Вікторович від природи має чудовий музичний слух, грає на духових і струнних інструментах. Під його керівництвом на березневе жіноче свято діти підготували мамі чудовий концерт. Взагалі у цій сім’ї все прийнято робити спільно.

«Якщо я кажу: буду готувати обід, діти самі несуть мені овочі, допомагають мити, чистити. Молодшенькі ще не вміють всього, помиляються – і нехай! Тихесенько сама все виправлю, перероблю, але діти бачать, як я ціную їхню допомогу. Їм і так довелось зазнати чимало душевного болю, вони надто вразливі, тому я ніколи їх не сварю.

Іноді доводиться бачити, як інші батьки, поспішаючи у сьогоденні, не думають про наслідки. Замість того, щоб більше спілкуватися зі своїми дітьми, відкуповуються від них дорогими подарунками. А дітям потрібні батьківська турбота. Нагодувати, одягти і спати покласти їх можуть і в інтернаті. Головне – це наша любов і увага», – вважає Оксана.

Допомагати мамі майже на кожні вихідні приїжджають Марічка і Юлічка. Марічка, як майбутній менеджер, вміє організувати навчання і дозвілля дітей. Малеча її завжди слухає. Юля мріє стати воєнним лікарем і здобуває відповідну спеціальність. Мама каже, що вчителі в захваті від доньок, та й взагалі дівчата у всьому її виручають. Всі діти, родичі та знайомі, якщо не можуть з Оксаною зв’язатися, телефонують Юлічці та Марічці. Старшенькі доньки завжди у курсі подій і на них можна покластися.

Іринка захоплюється дизайном – самостійно навчилась вишукано сервірувати обідній стіл та прикрашати будь-яке блюдо.

Під рукою завжди у Оксани наймолодша помічниця Вітуся. Донечка старша за Назарчика всього на півтора рочки, та незважаючи на свій дитячий вік, відповідально ставиться до всіх молодшеньких братиків та сестрички. «Мені радісно і чудно слухати, як Віка постійно питає мене «А як же ж діти? Що там діти?» – так, наче вона сама вже доросла», – каже Оксана.

Назарчик, Русланчик, Олежик і Софійка у порівнянні з іншими дітками, небагато часу прожили в інтернаті – десь півтора місяці, але цей період минув для них неспокійно і тривожно. У найменшого Олежика порушився сон, він боявся засинати. В першу ніч вдома мама поклала його поряд в одній кімнаті з собою.

«Олежик прокинувся серед ночі, – згадує Оксана.  – Кличе мене. Біжу до нього, питаю: що трапилось? А він: «Мамо, я просто хотів сказати, що люблю тебе». Заспокоюю його, кажу, що і я його люблю, але вночі потрібно спати, вдень поговоримо. А він: «Можна я тебе хоча б поцілую? Дуже чемні, виховані дітки, я вчу їх молитися, вони знають, що не самі у цьому світі, що в них є мама, яка завжди може прийти на допомогу та захистити».

Оксана закінчувала Богословську академію і дітей виховує у любові до Бога та до своїх ближніх за християнськими заповідями.

«Я впевнена, що діти відчувають нашу щирість. Вони як індикатор добра. Коли до нас приходить добра людина – вони веселі, відкриті, з радістю спілкуються з гостем. А буває, випадково зустрінемось зі знайомими на вулиці, діти принишкнуть, поховаються за мене і не хочуть розмовляти. Згодом стає відомо про недобрі вчинки цієї людини. Виходить діти відчувають, хто і як до них ставиться.

Неодноразово я намагалась поновити відносини дітей з біологічними батьками. Мені шкода дорослих людей, які і дітям нічим не можуть зарадити, і гублять своє життя. Поки всі мої хлопчики і Софійка бояться свого минулого, з родичами спілкуватися не бажають, а про інтернат взагалі не хочуть згадувати», – розповідає Оксана.

Неможна сказати, що на разі в Україні створення дитячого будинку сімейного типу простий процес. Оксані пощастило у побутовому плані – в неї гарна простора оселя, але все одно дуже хвилювалася: чи підійде її кандидатура, бо все ж стереотипи про самотню маму можуть зіграти негативну роль. На щастя. біганина з довідками вже позаду, а Софійка, Русланчик, Олежик та Назарчик тепер із мамою.

«Софійка – наша наймолодша дівчинка, наша улюблениця. Там, де є Софійка, – завжди сонячно і весело, і я вірю, що її гарне ім’я допоможе донечці в майбутньому і надасть мудрості.

Руслан дуже здібний, розсудливий, розумний хлопчик. Він ніколи не піде за масами, на все має власну думку.

Олежика ми жартома називаємо педантом, бо він все робить вчасно, стежить за порядком – все у нього на своєму місці. Він дуже прив’язався до нашої Іринки. Весь час повторює: «Де моя Іринка?» а про маму каже «Як добре, що ти в мене є!»

Назар поступово готується до школи. Ми вчимося читати, писати, рахувати. Він у нас кмітливий та доброзичливий», - розповідає Оксана про своїх дітей.

Вся родина багато подорожує, а влітку діти відпочивають у селі та допомагають бабусі з дідусем. Оксана щаслива, що має сили та змогу зробити дитинство своїх донечок та синочків найкращим періодом у житті! Дитяча щирість, позитивне світосприйняття, віра в добро нагадують про вічні життєві цінності – любов, надію, радість життю. Це і є сімейне щастя.

Бажаємо Оксані та її великій родині здоров’я, наснаги, віри в добро, нехай справджуються всі їхні добрі сподівання.