Лариса Яценко: «Виховання дітей — це не лише робота з дітьми, це робота над собою»

«Думку про те, щоб створити дитячий будинок сімейного типу, ми, можна сказати, виношували сім років», — розповідають читачам порталу «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова Лариса та Юрій Яценки, які виховують 12 дітей.

«Ми не були першовідкривачами. У нашому селищі Зоря, що в Дніпропетровській області, по сусідству з нами жила одна прийомна сім’я, в якій росли двоє прийомних дітей, — розповідає Лариса Яценко. — Проте за останні чотири роки в нашому селищі, де проживає лише 800 осіб, з’явилося три дитячі будинки сімейного типу й дві прийомні сім’ї! У Томаківському районі служба в справах дітей, яку очолює Тетяна Бірзул, і центр соціальних служб у справах сім’ї, дітей та молоді, яким керує Ірина Храмова, дуже активно сприяють створенню сімейних форм виховання для дітей, що залишилися без батьківського піклування. У невеликій сільській школі навчаються близько 50 дітей, які виховуються в нових сім’ях прийомних батьків, батьків-вихователів та опікунів. І хочу зазначити, що директор школи Ірина Володимирівна Слюсар із розумінням ставиться до дітей, які приходять до неї педагогічно занедбаними, активно впроваджує методи інклюзивного навчання».

Почалося все з того, що Лариса Яценко влаштувалася на роботу до місцевого виконкому. Працювала у відділі капітального будівництва, по сусідству з яким розташовувався кабінет фахівців служби в справах дітей.

«Ми постійно спілкувалися зі співробітниками служби, — продовжує Лариса. — І, звичайно, вони ділилися зі мною історіями дітей, які ростуть поза сім’єю. Це були сумні історії дітлахів, які залишилися без батьківського піклування. Це був привід для нас із чоловіком, щоб задуматися про долю тих, кому потрібна нова сім’я, яка може взяти на виховання не одну дитину, а велику групу братиків і сестричок».

«Крім того, ми були частими гостями в центрі соціально-психологічної реабілітації в Марганці, куди привозили подарунки дітям на свята, — згадує Юрій Яценко. — Постійне спілкування з дітьми, які дуже хочуть додому, тобто розуміють, що інтернат — це не дім, теж наближало нас до думки про створення прийомної сім’ї чи дитячого будинку сімейного типу. І коли наші власні дві дочки виросли й вийшли заміж, ми все ж таки наважилися…»

Доньки рішення батьків підтримали. Молодша Лілія навіть поїхала разом із ними на першу зустріч із вихованцями, яких подружжя Яценків забирало із центру соціально-психологічної реабілітації до себе.

У 2014 році Лариса та Юрій взяли на виховання двох сестричок: 16-річну Діану й 13 річну Оксану, а також 8-річних братиків-двійнят Вадима та Владислава.

«Коли ми забирали перших дітей, одна дівчинка теж дуже просилася поїхати разом із нами, вона так плакала! — згадує тато-вихователь Юрій Яценко. — Але на неї ще не було оформлено необхідних документів. З документами встигли саме до дня її народження! Свої 14 років Софійка зустріла в нас удома».

У цей самий рік у родині Яценків з’явилася 10-річна Неоніла — тоді подружжя створило дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ).

У 2015-му родина Яценків поповнилася 10-річним Женею та 4-річною Лізою, у 2016 році — 7-річною Катею, 5-річним Олексієм і 4-річною Машею, а у 2017-му — 6-річним Кирилом і 5-річною Кірою.

Нині в родині 12 вихованців. Тринадцята, Діана, вийшла зі складу ДБСТ й зараз живе з рідною матір’ю.

«Діана вже повнолітня, сама має право вирішувати, з ким їй жити, — каже мама вихователька. — Коли вона йшла, ми сказали, що двері нашого будинку завжди для неї відчинені. Звичайно, це для нас було як грім серед ясного неба, коли дівчинка, яка дуже добре вчилася (її навіть президенткою школи обрали), покинула інститут, де закінчила перший курс. Сказала, що помилилася з вибором професії. Ми, звичайно, засмутилися. Але це доросла людина, яка визначає свій шлях сама. Кажуть, що приблизно одна дитина зі ста прийомних повертається до рідної родини. Ось ми й потрапили до цього одного відсотка. Можливо, це тому, що дівчинка дуже мало прожила в нашій родині, не встигла, можна сказати, «розмерзтися», відпустити своє минуле».

Проте молодша сестра Діани, Оксана, яка зараз навчається в десятому класі, залишається в ДБСТ в Яценків і продовжує радувати нових батьків своїми блискучими успіхами.

«Оксана стала призером шести (!) олімпіад: з біології, фізики, української мови та літератури, а також учасницею трьох міжнародних проєктів! — не без гордості розповідає Лариса. — Один із них — це українсько-угорський проєкт «Книга добра», куди увійшли 50 найкращих дитячих оповідань, які були відібрані з трьох тисяч (!), надісланих на конкурс. Розповідь нашої Оксани в цій книзі під номером 42. Переможці презентуватимуть книгу в різних країнах світу, ми ще не знаємо, яку країну побачить Оксанка. Ми дуже пишаємося нею».

«А ось Софійка — та дівчинка, що слізно просилася до нашої родини, — у школі великих успіхів не показувала, зате добре малювала та вирішила, що це й стане справою її життя. Вона навчається в художньому коледжі», — розповідає тато-вихователь.

Хлопчикам-двійнятам Вадиму й Владику сьогодні вже по 12 років. Вони семикласники. Обидва відвідують секцію карате.

«Вони дуже добрі й працьовиті, дуже легко влилися в нашу сім’ю», — розповідають про них нові батьки.

14-річна Неоніла закінчує 9-й клас. Талановита дівчинка, добре малює, зараз почала вчитися грі на гітарі.

«Із сімейною групою з трьох дітей — Катею, Альошею та Машею — нам довелося серйозно займатися, щоб вони змогли відвідувати звичайну школу, — ділиться мама-вихователька. — Коли нам запропонували забрати їх до себе, то поцікавились: «Не побоїтеся, що двоє дітей відстають у розвитку?» Ми не побоялися. Семирічна на той час Катя ще не ходила до школи й була педагогічно занедбана. Таким самим був і Альоша.

Адаптувати цих дітей нам допоміг Фонд Ріната Ахметова: у рамках програми «Сирітство — ні!» до нас направили психологів Маріанну Лапіну й Оксану Кулик. Фахівці такого рівня навіть додому до нас у село приїжджали! У результаті дітки поступово вирівнюються. Катя тепер навчається у звичайній школі, діагноз у неї вже знято. Маша, яка від усіх відбивалася та навіть кусалася, стала спокійною дівчинкою, ходить у садок. Альоша восени піде в перший клас. Цієї осені у нас у родині буде троє першокласників: Кирило, Альоша й Ліза».

«Із Женею та Лізою, до речі, було не легше. Женя і у свої 10 років усе ще не міг зав’язати собі шнурки, ображався на весь світ — дуже важко сприймав появу в будинку нових дітей і постійно тікав, ховався, кидався в бійку через найменший конфлікт з однолітками, — розповідає тато-вихователь. — У рідній родині Жені його єдиним другом був… собака. Його він намалював, коли нас консультувала психологиня. У собачій будці Женя ховався разом зі своїм чотирилапим другом від своїх батьків та їхніх гостей. І нам, і психологам довелося чимало попрацювати, щоб хлопчик адаптувався в сім’ї, чимось почав цікавитися. Його сестричка Ліза була дуже залякана, боялася слів «дім» і «гості»: почувши їх, починала плакати. Із цими словами в дітей були пов’язані лише погані асоціації: байдужість і агресія біологічних батьків та їхнє оточення».

«Занадто багато поганого встигли побачити і Женя, і Ліза у своїй біологічній родині, — згадує мама-вихователька. — Діти, пам’ятаючи про те, що в них удома близькі часто билися, «вибиваючи» гроші на спиртні напої, спочатку боялися всіх. Женя вчив уроки, залізши під ліжко. Ліза, уже коли жила в нас у сім’ї, де ми дітей нічим не обділяємо, продовжувала жебракувати. Мала переконувала сусідів на вулиці, що вони з братиком «три дні хлібця не бачили», а приходячи в садок, з гордістю доповідала виховательці, що «сьогодні моя мама не п’яна». Довелося пояснювати педагогові, що дівчинка говорить так, бо в неї свіжа в пам’яті поведінка її біологічної мами, яка рідко була тверезою».

«Сьогоднішня Ліза — наше усміхнене сонечко! — розповідає Лариса Яценко. — Женя — активний учасник шкільної самодіяльності, хоча навчальну програму він, як і раніше, не засвоює. Тому ми плануємо домовитися з директором школи про його навчання за індивідуальною полегшеною програмою».

Кирило й Кіра теж потребували великої батьківської роботи та консультацій психологів. «Кирило все збирався помститися батькові за те, що той його жорстоко бив, — згадує Лариса. — Ми ледве переконали хлопчика, що не треба жити з думкою про помсту. А Кіра була дуже вразливою, плаксивою. Проте за час, проведений у сім’ї, діти значно змінилися. Вони зрозуміли, що їх тут люблять, і розквітли».

Намагаючись адаптувати до нормальної сім’ї своїх дітей, подружжя Яценків вигадало таку форму сімейної психотерапії, як засідання за круглим столом. Коли збираються всією сім’єю, батьки-вихователі просять хлопців поділитися з ними своїми страхами. При цьому кажуть: «Розкажіть, що було у вашому житті найстрашнішим. Після того як ви проговорите це, страх від вас піде й ніколи не повернеться».

«Нам пощастило, що нас одразу, можна сказати, підхопили, — вважає Лариса Яценко. — Підхопили в плані соціального супроводу на самому початку, коли ми ще багато чого не знали про особливості виховання чужих дітей. Нам допомагали всі: і служба у справах дітей, і центр соціальних служб у справах сім’ї, дітей та молоді. Багато чого підказали психологи й тренери. Ми бували на різних тренінгах, багато з них були організовані Фондом Ріната Ахметова в рамках програми «Сирітству — ні!». Це тренінги і стосовно адаптації дітей у новій сім’ї, і стосовно особливостей підліткового періоду.

А зовсім недавно, у лютому, відвідали тренінг із протидії вигоранню батьків-вихователів, який проводила головна спеціалістка Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Любов Лоріашвілі. Ми не прослуховували лекції, а відпрацьовували матеріал у рольових іграх, було й обговорення, під час якого ми ділилися один з одним своїм досвідом. Я вважаю, що кожен із прийомних батьків, батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу, хто навіть виростив власних дітей, повинен розуміти, що, беручись за виховання дітей, які залишилися без турботи з боку своїх біологічних батьків, потрапляє в зовсім нову для нього сферу діяльності. Він повинен рости й розвиватися, здобувати нові знання як у спеціальних джерелах, так і у фахівців. Виховання дітей — це робота з дітьми, це робота над собою».