Кожна людина має право на правду. А особливо наші діти.

«Ми просто знали, що хочемо врятувати чиєсь життя. І хто це буде – хлопчик чи дівчинка, нам було не важливо», – розповідають Євгенія та Віктор про свої наміри усиновити дитину.

Євгенія з юності мріяла зробити щасливою хоча б одну дитину з дитячого закладу. Вона впевнена, що діти – найбеззахисніші люди у всьому світі і кожен з нас може допомогти дітям, тим самим наповнити і своє життя особливим сенсом. Разом з чоловіком Віктором вони усвідомлено прийняли рішення усиновити дитя понад двох років тому.

Батьки радились із донечкою Анею. Дівчинка позитивно сприйняла новину і почала готувалася до появи братика чи сестрички: самостійно звільнила місце у  шафі, розібрала старі речі та іграшки. Різниця у віці між Анею та Юрою, так звати хлопчика, якого усиновили батьки, 8.5 років. Діти один одного дуже люблять, і якщо Аня як старша сестра намагається виховувати братика, то йому постійно кортить з нею погратися та побалуватись.

«Учора навіть була така ситуація, – розказує Євгенія. – Аня вчить уроки. Юра починає їй заважати. Вона йому каже: «Юра, відійди»! А він: «Аня, я ж твій братик, маленький такий, хороший!», – і мерщій простягає до неї з обіймами руки. Він у нас взагалі дуже лагідна і ніжна дитина. Обрали ми нашого сина, як кажуть, навмання. Та я вірю, що нічого випадково не відбувається.

Спочатку нам запропонували братика та сестричку, ми погодились. Але скоро виявилось, що на них вже оформлює документи інша сім’я. Тоді ми звернулись до іншої районної служби. Нам сказали, що за тиждень має бути готовий статус у дитини потрібного нам віку».

В наступний приїзд до служби у справах дітей Євгенії та Віктору показали анкету Юрчика і його маленьку невиразну світлину. Під час зустрічі батьки побачили, зовсім іншу дитину, тобто анкетні відомості, навіть щодо зовнішності, не співпадали зі справжнім Юрчиком. Але все це були дрібниці. Головне, після першої короткої зустрічі подружжя знало: Юра буде їхнім сином! Вони відвідували хлопчика у дитячому будинку і паралельно оформлювали документи на його всиновлення.

«Знайомі лякали нас, що суд займе купу часу, що будемо чекати пів року до засідання. Але нічого подібного не сталося. За місяць нам вже призначили день суду. Взагалі я розвіяла для себе багато міфів про усиновлення. Ми нічого нікому не платили, всюди нам йшли на зустріч. Це не так швидко, як того хотілося б – довелось побігати, постояти у чергах, почекати. Від початку зборів документів і до того, як Юра опинився у нашій родині минуло рівно дев’ять місяців. Але протягом цього часу ми завжди отримували необхідну консультацію. Тому мій досвід від роботи зі службами тільки позитивний», – каже Євгенія.

За порадою психологів Юра пів року був вдома з мамою. За цей час він встиг звикнути до своєї сім’ї. Після дитячого будинку, він хоч і не розмовляв майже, але Євгенію та Віктора одразу називав «мамою» і «татом». Тоді ще Юра не вкладав у ці слова певного значення, не розумів, що з ним взагалі відбувається, але однин випадок розвіяв усі сумніви батьків: чи добре дитині в нових для неї умовах?

За кілька днів, відколи хлопчик переїхав додому, батьки разом з ним поїхали до відділення банку по його грошову картку. По дорозі зустріли виховательку Юриної групи. Поки він мешкав у дитячому будинку, жінка піклувалась про нього і навіть допускала, що в майбутньому візьме хлопчика під опіку. Всі очікували, що Юра зараз же побіжить з обіймами до своєї виховательки. Але сталося навпаки: хлопчик заховався за маму і не захотів навіть привітатися. Було зрозуміло: Юра нізащо не хоче повертатися до дитячого будинку.

Взагалі дитина чудово пройшла період адаптації. Батьки зізнаються, що очікували гіршого, бо знали про психологічні труднощі перших місяців життя усиновленої дитини.

«Якби Ви мене запитали про адаптацію Юрчика роки півтора тому, - ділиться Євгенія,  - Я б сказала, ми пройшли її успішно. Ми навіть не помітили як він звик до нас, а ми до нього. Але дивлячись з іншого боку, уживатися людям, скільки б років вони не були разом, – це завжди постійна наполеглива робота. Як чоловіку й дружині потрібно систематично працювати над стосунками, так і батькам з дітьми. Дитина зростає, змінюються її вподобання, звички, характер. Тобто ми адаптуємось у гарному значенні, щоб з розумінням ставитись один до одного, проявляти нашу любов, піклування, тому у нас немає неузгоджених чи невирішених питань.

Я християнка за вірою і покликом душі, я не намагаюся змінити людей, натомість стараюся прийняти їх такими якими вони є. Так само я ставлюся і до своїх дітей. Я впевнена, що ефективніше заохочувати їх до тієї справи, яка їм подобається, а не сварити за якісь невдачі».

Коли Євгенія і Віктор оформлювали усиновлення, друзям і знайомим розповідали про свої плани. Так і казали: «От збираємось усиновити», «Уже вибрали хлопчика», «Забрали додому». Були люди, які щиро цікавились як усиновити дитину і подружжя з усіма ділилося телефонами соціальних служб.

«Я вважаю, що кожна людина має право на правду. А тим більше, якщо це наші діти. Казати усиновленій дитини, що я тебе народила – це ж неправда. Звичайно, ми не говоримо Юрі: «Ти усиновлений!». Просто плавно підводимо до суті розуміння цього процесу. Зростаючи, дитина має знати правду, але правда і в тому, що ми любимо його як рідного!», – каже Євгенія.

Всі друзі і знайомі родини кажуть, що Юра дуже схожий на батьків і просто копія татка, на що Віктор жартує: «Особливо очима!». Бо колір очей в них надто відрізняється – у сина карі, а у батька – яскраво блакитні. Та народження спільних звичок, жестів, навіть міміки неможливо не помітити – вони одна сім’я!

А ще Євгенія згадує, коли вони ще проходили тренінги для батьків-усиновителів з ними навчалося ще двадцять пар. Курси влаштовують один раз на місяць. З того часу минуло вже два роки. Це значить що кожного місяця щонайменше стільки ж подружніх пар забирають своїх маленьких сонечок із дитячих закладів виховання. Тож нехай кожна дитина зростає у люблячій родині поряд з мамою і татом!