Колись її удочерили, а тепер вона дбає про дітей, яким потрібні батьки

Вона безмежно і гаряче закохана в життя і вдячна долі, що колись подарувала її люблячих батьків. Наталю усиновили ще зовсім маленькою. А дізналася вона про це, коли вже мала власних дітей. Дізналася. Але як у це повірити і прийняти і що при цьому відчуваєш, ділиться щаслива мама, дружина, благодійниця і громадська активістка Наталія Георгіївна Гримак. 

Малесеньку дівчинку на Вінницькому залізничному вокзалі знайшла жінка на прізвище Грішман. Викликала міліцію, яка відвезла дитя до міської дитячої лікарні №1. Там крихітку назвали Наталією, а вже незабаром її удочерили. Це був травень 1957 року. Наталії було всього 10 місяців.

«Батьки – Георгій Володимирович і мама Катерина Пантеліївна виховували мене як рідну, любили, обожнювали і дбали, мов про принцесу», - говорить пані Наталія про своїх батьків.

Сім’я переїхала до Вінниччини з Курська. Тато працював інженером й налаштовував цукрові заводи, а мама вдома на замовлення шила одяг.

Щоб приховати усиновлення, родина одразу переїхала до іншого міста. Навряд чи батьки боялися, що люди судачитимуть про їхню родину, скоріш за все просто хотіли, щоб Наталчине дитинство було безхмарним та щасливим. Батькам це вдалося, бо но-справжньому ніжно і радісно Наталія Георгіївна згадує свої дитячі роки. Про такого тата як у неї, мріє чи не кожна маленька принцеса, – сильного, доброго, надійного. Мама ж постійно була вдома, а значить, вдома завжди тепло і затишно, на тебе чекають, тебе люблять, з тобою розмовляють, про тебе дбають.

Наталія успішно закінчила школу, потім політехнічний і фінансовий інститути, вийшла заміж, народила двох донечок. Встигала вдома і на роботі, дбала про батьків і про друзів,  здавалося – весь світ крутиться навколо неї. Але все змінилося одного дня раптово і безповоротно.

«Пам'ятаю, коли помер мій свекор, - згадує Наталія Георгіївна, - Свекруха сказала моєму чоловікові при мені: «Вася, давай їй все розповімо. Якщо не ми, то хто?»
«Що розповімо?», - запитала я.
«А що тебе удочерили», - відповіла свекруха.

Я запам'ятала цей день назавжди. В мене земля пливла під ногами. «Цього не може бути», -  повторювала я».

В одну мить, мов пазли, складалися до купи уривки розмов, незрозумілі вчинки й іноді занадто пильна опіка мами. І що тепер робити? Наталії щеміло в серці: «Хто я і звідки?» Тата вже поряд не було. А відверто запитати в мами вона не наважилася. Ворушити минуле й витягувати важкі мамині тривожні спогади їй не хотілось. Наталію тоді дуже сильно підтримав чоловік Василь. 

«В нас чудова сім’я, - ділиться вона. – Закохалися ми ще у школі. І коли я дізналася, що мене удочерили, на відміну від мене, він сприйняв це дуже спокійно. Запевнив, що для нього немає значення, хто мої справжні батьки».

Слухаючи пані Наталію, повірити складно, що це не вигадана історія, що це не книга чи фільм – настільки вона хвилююча, бентежна і тонка. Найцікавіше, що пан Василь знав, що дружину удочерили в дитинстві, відколи вони познайомилися.

«Знали і його батьки, усе село знало, тільки не знала я», - ділиться наша співрозмовниця.

Виходить, переїзд не допоміг зберегти в таємниці усиновлення, хіба що тільки від самої Наталії, але не від людей. Потрібно віддати належне людям, які з розумінням поставились до бажання батьків, але, погодьтеся, так могло і не бути, і дівчинка могла в будь-який незручний момент дізнатися правду від «доброзичливців».

Цікаво, що думає сама Наталія Георгіївна про таємницю усиновлення? Чи потрібно приховувати від дітей, що вони всиновлені? Чи може навпаки, потрібно більше говорити про це, щоб й інші не боялися неоднозначності людського сприйняття?

«Безперечно, журналістам, благодійникам, волонтерам потрібно більше говорити про усиновлення, про проблеми дітей в інтернатах. А от батькам говорити чи ні дитині, що вона усиновлена, - думаю, тут не існує єдиного рецепту. Це справа батьків, бо деякі діти дуже ранимі й образливі, а є діти, які все сприймають доволі нормально. Можливо, потрібно радитися з фахівцями. Тоді, коли я була малою, не було стільки можливостей – психологів, громадських організацій, в ЗМІ про це мало казали. Пам’ятаю, до десятого класу я боялася темряви. Тільки тепер розумію, що це був страх звідти – з моїх перших днів життя, коли лежала сама у лікарні. І це лише маленький такий штришок з мого дитинства. А що відбувається з дітьми, що роками засинають самі в інтернатах? Я завжди про це думаю і хочу, щоб як можна менше дітей потрапляло до інтернатних закладів. - каже пані Наталія.

І тут наші бажання, безперечно, співпадають. До речі, з приводу порад фахівців, як розповісти дитині про те, що її всиновили, на нашому порталі є корисна і фахова інформація. А про почуття ми знов спитаємо у пані Наталії:

«Ви питаєте, чи любила б я менше своїх батьків, знаючи, що мене народила інша жінка? Аж ніяк ні!», - каже вона.

А ще Наталія Георгіївна впевнена, що потрібно цінувати те, що маєш сьогодні. Тільки все одно, не втрачає надії, що зможе дізнатися правду про своє народження, від кого вона народилася, хто вона і звідки і чому малесенькою опинилася сама на вокзалі.

За роки пошуків вдалося дізнатися небагато. Ім’я сержанта, який довіз до лікарні – Григорій Соколов. Врешті, це він дав своє прізвище і по-батькові Наталії, щоб їй зробили документи і потім усиновили. Жінки, яка знайшла дівчинку на вокзалі, вже немає, а діти її мешкають в Ізраїлі. Збереглася лише колишня їхня адреса у Вінниці -  вулиця Леніна, 115. Наталія Георгіївна каже, що зверталася в різні пошукові служби, в архіви, але поки що це все, що їй відомо.

Жіноче щастя – це сімейне щастя

Будинок поблизу озера, маленький двір, два песика, свіже повітря і прогулянка на велосипедах. Подружжя Наталії та Василя Гримак саме так влаштувало свій домашній затишок. Справжня радість і окраса їхнього життя – це дві донечки та дві онучки. Кому як не Наталії знати, що сім’я – найцінніше в житті кожного з нас.

Наталія Георгіївна вже протягом п'яти років допомагає дітям-сиротам. Працює в МБФ «Без кордонів» координатором соціальних програм. Зараз разом із колегами підтримує дитячі будинки сімейного типу, організовує розвиваючі заняття під час канікул дітям, займається супроводом випускників інтернатів.

 Сьогодні вона розробляє проект по збереженню сім’ї, щоб не дозволити інтернату забрати дитину від батьків. З пані Наталією ми познайомилися зовсім недавно у Києві під час Міжнародної конференції «Роль та вплив громадських організацій на державну політику щодо забезпечення прав дитини». Нині навіть досвідченим фахівцям доводиться шукати нові можливості в сьогоднішніх умовах, коли в інтернатах з’являється все більше дітей. Але якщо їх проблеми вирішуватимуть такі небайдужі й чуйні люди як пані Наталія, віриться, що разом нам багато чого вдасться змінити на краще.

 

Я. Цибульська, sirotstvy.net