Коля, значить Коля!

У Юлії й Валерія із Херсона вийшло експрес-усиновлення: свого хлопчика Колю вони забрали додому вже за два з половиною місяці після прийняття спільного рішення всиновити дитину. «Вагітність» була короткою», – сміється Юлія.

Про всиновлення вона думала завжди. «Це рішення не прийшло до мене звідкись. Воно завжди було в мені, – розповідає Юля. – Я думаю, всиновити – це свого роду інстинкт, закладений в кожній людині. Просто не у кожної людини він спрацьовує. Хоча можна пояснити бажання всиновити і за допомогою логіки. Одружилися. Навіщо? Щоб створити сім’ю. Навіщо? Щоб мати дітей? Навіщо? З дітьми цікаво і весело. Народили дочку, сина, а потім всиновили Колю. Далі буде… А чому всиновили? Тому що, для нас не було принципової різниці між «народити» і «всиновити». Крім того кожна дитина має право на маму і тата. Нашому Колі потрібні були батьки. Нам – дитина. Ось ми і об’єднались в одну родину».

Проте слід зауважити, що спочатку Валерій був категорично проти:
мовляв, це у тебе, Юльо, минеться. От народимо свою дитину… Народили одну – донечку Ніну, 8 років. Потім другу – синочка Андрійка, 2 роки. І от тоді Валерій уже нічого не заперечував.
 

Далеко ходити за своїм Колькою подружжям не довелося. Хлопчик перебував у дитячому будинку, що за 20 хвилин від їхньому дому.

«В обласній службі у справах дітей нам запропонували дві анкети хлопчиків. Як вибрати? Хоч монетку кидай…Але кидати монетку у присутності працівників служби було якось не зручно, – сміється Юля. – В анкеті одного з хлопчиків було зазначено, що мама народила його вдома. Я свого сина теж народжувала вдома, тому сприйняла це як знак. Крім того, за медичними показниками у Колі було менше шансів на усиновлення…

Ми приїхали знайомитися з Колькою всієї родиною. Але у дитбудинку був тоді карантин через «вітрянку», і чоловіка з дітьми не пустили в групу. Вони якийсь час протрималися у машині, але потім все ж таки прорвали блокаду. Я показали Колі фото нашої сім’ї – ще до того, як мої пробралися до нас. Думала, що Коля не зрозуміє, що це і навіщо (хлопчику діагностували затримку психічного розвитку). Проте коли зайшла Ніна, він одразу кинувся до альбому і, вигукуючи «Ніна! Я знаю Ніну!», одразу знайшов фото сестрички.

Перші враження… Хлопчик, як хлопчик. Чотири роки і чотири місяці. Кучерявий блондин. Худючииий! Наче в’язень Освенціму. До зустрічі з Кольою я думала, що моя Ніна худа, але в порівняні з ним вона – Віталій Кличко!

Чесно кажучи у мене в першу зустріч нічого не «йокало». І в другу теж… Можливо, я не надто сентиментальна. До того ж я вважаю, що любов – це процес. У нас він уже розпочався…

Ми планували всиновити дитину трохи старшого віку – до 7 років. Думали, буде компанія нашій Ніні. Але так вийшло, що Коля більше спілкується з нашим меншеньким. Хоча Коля і

старший на три роки за Андрійка, за розвитком він поки що ближче до Андрійка, ніж до Ніни. І це нормально, враховуючи його діагнози. Андрійко ще не дуже добре розмовляє, але з Колькою вони чудово розуміють один одного. Я іноді сама не розумію, що Андрійко говорить, так Коля мені пояснює.

Стосовно адаптації, можу сказати, що труднощі були у мене. Головним було навчитися сприймати Колю таким, яким він є. У нього деякі проблеми зі здоров’ям. Зокрема синдром гіперактивності. Спочатку, відколи ми його забрали, він і секунди не міг всидіти на місті. Тепер може 2-3 хвилини спокійно посидіти в мене на руках. Перші ночі він буквально не міг заснути – весь час ворушився. Йому важко запам’ятовувати. Думали вчити букви, але доведеться відкласти це на потім.

Зате ми вже знаємо всі кольори і рахуємо до восьми! Думаю, мені треба було зразу відкинути будь-які претензії на те, що ми швидко подолаємо затримку розвитку. Нехай все йде своїм шляхом. Дорогу подолає той, хто йде. Нехай і маленькими кроками, ми її подолаємо.

До речі, я все життя терпіти не могла ім’я «Коля». От така іронія долі. Але ми вирішили не міняти синові ім’я. Нам простіше полюбити це ім’я, ніж йому звикати до нового».