Коли ти знайдеш свою дитину, ти зрозумієш, що це твоя дитина

Побачивши ще беззубу крихітку на порталі «Сирітству — ні!», її майбутня мама витримала не одне випробування, перш ніж ця дівчинка стала її донечкою. Проблем було пережито чимало. Але в пам’яті залишилося більше здобутків: добрі люди, яких Світлана зустріла в Донецькій області, де вона знайшла свою довгоочікувану донечку. Люди, які всіляко допомагали здійснитися її заповітній мрії.

«Не було такого дня, щоб я не зазирнула на портал «Сирітству — ні!»

«Скільки я переглянула фотографій дітей у базі на порталі «Сирітству — ні!», мабуть, не порахувати, — розповідає Світлана. — Прийшла до думки про удочеріння після довгих спроб народити власну дитину. Напевно, багато хто з тих, хто врешті-решт усиновив дитину, пройшов такий самий шлях».

Дві позаматкові вагітності, три операції, дві спроби ендокорпорального запліднення — і все невдало. Стрес за стресом. А вік неухильно наближався до позначки «40». До думки про удочеріння (Світлана мріяла саме про дівчинку) підштовхнув її батько, сказавши: «Яка різниця, хто народив дитину, яка стане твоєю?». І Світлана із чоловіком зрештою погодилися з його аргументами. Почали збирати документи.

«Почали ми зі збору документів, бо знали: щоб отримати відомості про дитину, фотографію та історію якої розміщено на сайті, а потім — направлення на знайомство з нею, потрібно зареєструватися в базі кандидатів в усиновлювачі, — згадує Світлана. — Нам порадили пройти ще й курси для майбутніх батьків, які для усиновлювачів згідно із законом і не є обов’язковими. Але ми їх пройшли, про що теж не шкодуємо».

Здебільшого слухачами цих курсів, за словами співрозмовниці, були ті, хто збирався брати дітей для різних сімейних форм виховання: до дитячого будинку сімейного типу або в прийомну родину. Майбутніх усиновителів було зовсім небагато: четверо з двадцяти. Можливо, не всі побажали пройти ці курси, хоча знання, здобуті на них, за словами Світлани, їй знадобилися. Світлана із чоловіком хотіли лише усиновлення.

«Ми хотіли усиновлення, бо тоді ти знаєш, що ніхто вже не прийде до твоєї родини за цією дитиною, що мати тільки ти й більше вже ніхто, — пояснює Світлана. — Я цікавилась у викладача курсів: «Як знайти свою дитину? Як зрозуміти, що це твоя дитина?». «Ти можеш познайомитись і не з однією дитиною, перш ніж знайдеш свою. Але коли ти знайдеш свою дитину, ти зрозумієш, що це твоя дитина й нічия більше», — відповіла мені тренерка. Так і трапилось».

Щоб побачити свою майбутню донечку, проїхала через всю Україну

З’їздивши на побачення до однієї з дівчаток, фотографія якої сподобалася їй на порталі, Світлана не відчула, щоб щось «йокнуло» в серці. Вирішила не поспішати.

Фото беззубої лисенької крихітки, яка пускала слину, Світлана побачила на початку 2012 року на порталі «Сирітству — ні!». Малятко з’явилося на світ у Донецькій області.

«Це була любов із першого погляду. Я зрозуміла, що це моя дівчинка, що я вже люблю її, — розповідає співрозмовниця. — Перешкод на заваді виникало чимало. Але випробування мене тільки загартували».

Зателефонувавши до обласної служби в справах дітей, Світлана почула: відомості про дитину отримати зараз неможливо, бо не працює електронна база даних, це пов’язано з перенесенням її на інший сервер. Треба зачекати. Але їй не терпілося.

«Мені здавалося, що як тільки сервер запрацює, мене хтось випередить, забравши у свою родину цю мою дівчинку, яку я вже люблю, — каже співрозмовниця. — Я почала благати голів служб у справах дітей — і своєї, і Донецької області — як виняток знайти для мене дані про цю дівчинку, знайти те місце, де вона виховується зараз, якнайшвидше. Мені пішли назустріч, і невдовзі ми із чоловіком уже мчали до Донецька через всю країну. Приїхавши до Донецька, ми дізналися, що нам потрібно проїхати ще 100 кілометрів — до Краматорська, де в будинку дитини «Антошка» і жила та сама дівчинка. І всі-всі-всі, кого ми зустріли на Донбасі, допомагали мені стати її мамою. Тільки вийшло це не надто швидко».

Восьмимісячна мала, яку винесли Світлані, була такою ж, як на знімку: беззубою, лисенькою і ще не сиділа. Почувши голос Світлани, мала посміхнулася на весь свій беззубий ротик і потяглася до майбутньої мами. Притиснувши її до себе, Світлана зрозуміла: «Це моя донечка, я нікому її більше не віддам».

Щоправда, жінці довелося ще пережити моменти сумнівів. Лікарі принесли медичну картку дівчинки й почали оголошувати численні діагнози Діани, яка з’явилася на світ недоношеною та мала дуже малу вагу — 1420 грамів. Мозок маляти, яке все ніяк не могло з’явитися на світ, тривалий час відчував гіпоксію — кисневе голодування. Наслідки цього процесу на той момент дуже впливали на організм дитини, на її розвиток. Після довгих мук породіллі зробили кесарів розтин. Голова дівчинки під час важких пологів була сплющеною, ніби хтось стиснув її, затиснувши вушка руками. У результаті голівка маляти була схожа на здавлене зі скронь яєчко. Крім того, виявилося, що крихітці зробили вже три (!) операції, видаливши три серйозні гемангіоми — сплетення судин на ніжці, ручці й шиї. Від думки, що дитині довелося перенести, у Світлани стискалося серце.

«В «Антошці» зовсім здорових дітей немає: ця установа призначена для дітей, у яких спостерігаються різного ступеня ураження центральної нервової системи. Діана була винятком. Список її діагнозів вражав», — розповів головний лікар «Антошки» Анатолій Романов, який і познайомив нас зі Світланою.

Світлана запитувала невропатолога, що з перерахованих їй патологій у дитини можна вилікувати, а наслідки чого залишаться. Лікарка-невропатолог «Антошки» чесно відповіла, що розвиток вроджених патологій передбачити складно. Лікарі, які на той момент працювали в «Антошці», пообіцяли майбутній мамі зробити все можливе, щоб максимально підлікувати дитину перед передачею в сім’ю. Курс лікування для ефективного відновлення роботи мозку продовжувався та був розрахований іще на два місяці. На цей час Світлана могла поїхати додому, але процедуру подання документів на усиновлення потрібно було вже розпочинати.

Світлана, яку мучили сумніви, багато плакала, поки все ж таки зважилася подати заяву на усиновлення. Ніхто жінку і не вмовляв, і не відмовляв: мовляв, якщо сумніваєтеся, подумайте, якщо передумаєте, ніхто вас не осудить, знайдемо вам іншу дитину, але якщо ви не почнете процедуру усиновлення, направлення на цю дівчинку передадуть іншим, хто зацікавиться нею та забажає взяти в сім’ю.

Вирішальними для майбутньої мами стали слова невропатолога: «Я не можу вам нічого гарантувати, але в погляді цієї дівчинки я побачила інтелект. Дива трапляються, повірте». «Ні, мені не потрібна інша дитина», — остаточно вирішила для себе Світлана. Вона відчувала, що вже прив’язалася до Діаночки, що їй уже не хочеться розлучатися з нею. Світлана зрозуміла, що два місяці, за які лікарі дитбудинку взялися провести дитині ще один курс інтенсивного лікування, — це занадто довга розлука, якої вона не витримає.

Подавши документи до суду, Світлана почала телефонувати до Краматорська щодня, запитуючи про здоров’я своєї майбутньої донечки, і приїхала, як тільки змогла.

«За ті два місяці я приїжджала чотири рази. І щоразу все більше мучилася від того, що мені доводиться їхати додому без донечки, — згадує Світлана. — Вона стала мені вже такою рідною. І на цьому непростому шляху до свого материнського щастя я зустріла людей, з якими товаришую досі. Якось, приїхавши до «Антошки», я загралася з Діаночкою. Поглянувши на годинник, виявила, що в моєму розпорядженні залишилося лише пів години; я й не помітила, як у приміщенні вже з’явилася нічна зміна нянечок і охорона. У мене з очей непомітно для мене самої капали сльози — так не хотілося мені розлучатися з дитиною на ніч. Один молодий охоронець підійшов до мене, поцікавився, чому я плачу. Я попросила його знайти мені якусь газету з оголошеннями про подобову оренду житла, щоб я змогла заночувати в Краматорську. Він приніс газету, і ми почали разом телефонувати орендодавцям. Почувши, що ціни немаленькі (а навесні в рік проведення першості з футболу Євро-2012 ціни на оренду житла різко підскочили), охоронець запропонував мені безкоштовну ночівлю. «Я з дружиною та двома дітьми живу в сусідньому будинку, по сусідству з нами живе і моя мама, яка сьогодні теж заступила на нічне чергування на своїй роботі. Моя дружина з дітьми переночує в маминій квартирі, а ви — у нашій. Безкоштовно», — запропонував він мені, незнайомій людині. Із цією сім’єю, головлікарем і ще багатьма працівниками «Антошки» ми дружимо досі!

«Найбільше досягнення в житті — це моя дитина»

Через два місяці мала вже і стояла, і сиділа, але ще не могла повзати й ходити. Фізіотерапевт «Антошки» роздрукувала для нових батьків Діани вправи для гімнастики, а вони вже придбали спеціальну кулю, на якій потім займалися з дитиною, зміцнюючи їй хребет. І це було лише частиною реабілітації, яку рекомендували дівчинці та яку нові тато й мама з радістю зобов’язалися проводити вже вдома.

Проводжали щасливу сім’ю всі. Від головного лікаря «Антошки» — до родини того самого охоронця, яка неодноразово пропонувала Світлані нічліг. Смажили шашлики, фотографувалися. Друзі в Києві, де сім’ї потрібно було пересідати на інший потяг, теж зустрічали їх на автомобілі як переможців. Усі ніби були впевнені, що в результаті все складеться благополучно. Забігаючи наперед, скажемо, що, незважаючи на всі труднощі, так і вийшло.

«Діаночка була метеозалежною, акліматизація в неї проходила непросто, вона була неспокійною, гіперактивною, часто плакала, часто хворіла на бронхіт, ларингіт, фарингіт. Рік ми перебували на обліку в невропатолога, пройшли у фізіотерапевта не один курс процедур, — згадує шлях, пройдений за минулі п’ять років, Світлана. — Тільки в рік і місяць у донечки з’явився перший зубик, вона почала нормально повзати, відштовхуючись від підлоги не лише ручками, а й ніжками. У рік і чотири місяці вона пішла. Але яка вона в нас розумниця тепер! Найбільше досягнення мого життя — це моя дитина. Це добра, уважна дитина».

Діаночка вже вміє рахувати, знає букви, вправно користується планшетом, бере перші уроки гри на спеціальному акордеоні для дітей, ходить на танці, на англійську, починає читати. Цього року дівчинка піде до школи.

«Вона в мене лідер у своїй групі! — не без гордості каже мама. — А нещодавно її вихователька зворушила мене до сліз. Вона розповіла мені, як Діаночка на заняттях у дитсадку відповіла їй на запитання, що така повага. Доця пояснила виховательці, що слово «повага» вона розуміє так: «Ось у мене є мама, вона найважливіша людина в моєму житті. Вона — найкраща у світі. Я її дуже поважаю, бо її люблю. Я люблю і бабусю, і тата. Але маму — найбільше, вона для мене — найважливіша людина на світі». «Заради цих слів, я вважаю, варто було нам проїхати через всю країну й пройти весь цей непростий шлях до свого щастя», — впевнена Світлана.

Жінка часто телефонує працівникам «Антошки» й не втомлюється дякувати головному лікарю та всьому колективу будинку дитини, який тоді взяв участь у вирішенні її долі. Дякує і за турботу про Діаночку, і за те, що допомогли їй ухвалити це рішення: удочерити дівчинку із численними важкими діагнозами. Допомогли і ділом, і словом поставити дочку на ноги. За словами співрозмовниці, вона ще не один рік телефонувала й консультувалася з лікарями «Антошки» й ті завжди були раді їй допомогти. Світлана щороку надсилає головному лікарю фотографії своєї донечки, яку тепер уже й не впізнати. І цими фотографіями вона поповнює колекцію альбомів, які головлікар будинку дитини «Антошка» Анатолій Олексійович дбайливо збирає всі 20 років своєї роботи: у них зображені дива.
 
«Це коли батьківська любов змінює усиновлену дитинку: перетворює гидке каченя на прекрасного лебедя», — переконана Світлана.

P.S. Імена головних героїв історії з метою збереження таємниці усиновлення змінено.