Коли Надія приходить вчасно
Іноді ми переймаємось долею героїв, про яких дізнаємося з книг або фільмів і не помічаємо поряд з нами таких же небайдужих, неординарних, цілеспрямованих людей. А вони, зазвичай, не вважають свої буденні справи вартими уваги суспільства. Надія також не надто любить розповідати про своє життя. Але заради благородної справи (а раптом її історія надихне когось іншого на добрий вчинок) вона погодилась поділитися з нами своїм досвідом.
Понад п’ять років Надія працює волонтером в інтернаті з дітками, які мають різні проблеми зі здоров’ям. Щотижня дівчина відвідує один інтернат, щоб поспілкуватися з дітьми, провести для них спортивні змагання, майстер-класи, дні іменинника або залучити їх до влаштування пікніка.
«Найважче, – розповідає Надія, – усвідомлювати, що ці діти мають батьків, мають сім’ї. Та більшість з них залишаються в інтернатських стінах і на вихідні, і на свята. Так минають дні, тижні, місяці, роки. Декого з них взагалі не відвідують. Страшно і несправедливо, що діти ростуть сиротами при живих батьках».
За кілька місяців волонтерської роботи Надія разом з подругою вирішили допомогти одному з вихованців інтернату отримати шанс на соціальну допомогу. Біологічна мати хлопця не відвідувала його понад рік. Володя ж за віком вже мав випускатись із закладу. Але йти було нікуди. Вдома його не чекали, і соціальні пільги, щоб хоч якось вижити самостійно, йому не передбачувались. За документами Вова не мав статусу дитини-сироти. Волонтерки добилися, щоб їхньому підопічному зробили необхідні документи на отримання соціальної допомоги, сприяли вступу на навчання й отримання соціального житла. Коли Надія в іншому місті відшукала біологічну матір хлопчика, виявилось, що жінка має ще трьох молодших донечок. Насті було п’ять років, Оленці – три, Анюті – два.
«Я навіть і не думала що ці дівчатка залишаться у мене. Спочатку ми допомагали їхній мамі. Сподівались, вона змінить своє життя, але, на жаль, жінка так і не змогла перебороти залежність від алкоголю. Одразу трьох дівчат ніхто всиновлювати не хотів, тому я забрала їх до себе під опіку. Звичайно це не легко. Але коли вони тобі дарують любов, і вчать радіти кожному дню, то всі проблеми забуваються», – ділиться Надія.
З того часу пройшло вже п’ять років, але наша героїня і досі з болем у серці згадує, як важко жилося сестричкам. Дівчатка погано розмовляли, з ними не те що ніхто не займався, навіть не годували як слід. Через це у молодшої навіть розвинувся рахіт. Діти виживали мов слабкі рослини без нагляду. Старшенька Настя була молодшим за няньку. Але ж для п’ятирічної дитини то дуже важка ноша. Ніхто цього не помічав і не слідкував за її здоров’ям та самопочуттям. Не дивно, що у маленької дівчинки розвинувся сколіоз. Зараз у новій сім’ї Настя - зовсім інша дитина. Надія слідкує, щоб вона постійно робила зарядку й відвідувала уроки фізкультури.
Але попри всі негаразди зі свого минулого, дівчатка не втратили почуття єдності і сестринської любові. Як і раніше, вони втрьох мов єдине ціле – усюди нерозлучні, дружні та найрідніші.
Надія згадує, коли познайомилась із дівчатками, ті боялися щоб їх не розлучили. Звідки цей страх – чи хтось їм погрожував чи залякував – можемо лише здогадуватись. Дівчата були впевнені, що мають жити разом. Надія навіть сподівалася, що вони зможуть залишитись з біологічною мамою. Жінка казала, що хоче виховувати своїх доньок, але не може знайти роботи та оформити потрібні документи. У двох із сестричок навіть не було свідоцтва про народження, отже й допомогу по догляду за дітьми сім’я не отримувала. Надія запропонувала забрати дівчат до себе, викупати, нагодувати їх, а біологічна матір за кілька тижнів мала навести вдома порядок та подати заяву на отримання свідоцтв. Місяць трійця прожила у Надії. Діти вперше за довгий час їли молочні продукти, вперше спробували салат, різні супчики та солодке. Але хороше закінчилось швидко. Стало зрозуміло, що біологічна мама не збирається робити документи дівчаткам. Опікунська рада була вимушена влаштувати дітей до притулку. Порятунку для їхньої мами вже не було, а діти мали зростати, вчитися і врешті-решт жити з люблячими батьками.
«Шкода, що в нашій країні не працює потужна соціальна підтримка або навпаки покарання для батьків, які не виконують своїх обов’язків. Якось все на самоплив пускається. А від цього страждають діти», – каже Надія. «Коли дітей забирали в притулок, Настя спитала мене, чому вони не можуть залишитись зі мною. Я намагалась пояснити, що це тимчасово, що в мене немає потрібних документів, заспокоювала, що в них обов’язково все складеться добре».
Попри всі сподівання, дітям не вдавалося швидко знайти патронатну сім’ю або батьків-усиновителів. Тоді, порадившись зі своєю мамою, Надія сама вирішила забрати дівчаток. Людмила Олексіївна підтримала доньку і навіть заходилася самостійно оформлювати папери на опіку. Але на той час існували вікові обмеження для кандидатів в опікуни. Надії ж вдалося пройти весь процес без особливих проблем. За пів року Настя, Оленка і Аня вже були у неї вдома.
«Дівчатка дуже цікаві. В кожної свій характер, але ми знаходимо спільну мову, – розповідає Надя. – Це легко, коли любиш дітей. Вони знають, що їх народила інша жінка. Але її вони не згадують. До першого класу я була для них Надією, а потім якось автоматично почали називати мене «мамою». Кажуть: «У нас дві мами». Бабуся для них як старша мама, а я, виходить, молодша».
Зараз сестрички відпочивають у літньому таборі. Повернуться – поїдуть до бабусі в село. Там їм вже вистачить свободи і простору для відпочинку. А гарно відпочиває той, хто гарно працює. Всі троє сестричок навчаються у музичній школі. Настя у третьому класі, Аня у першому опановують фортепіано. Оленка два роки грає на скрипці, і от нещодавно заявила, що стане ще й барабанщицею. Ось такі вони цікаві, несподівані, завзяті, веселі, кмітливі та небайдужі до навколишнього світу. Надія дбає, щоб дівчатка постійно розвивалися, разом вони багато подорожують. Особливо їх притягують старовинні замки.
До речі, зі своїм старшим братом Володею дівчатка не втрачають зв'язок. Сама Надія важко вірить в те, що колись вона жила без своїх чудових принцес:
«Головне що я зрозуміла – потрібно вчитися не боятися змін у житті. Ми можемо бути сильнішими, ніж можемо собі здаватися. У порівнянні з багатьма дітьми, більшість із нас щасливі люди, бо можемо поділитися своїм добром з іншими. Життя не стоїть на місці, я бачу – мої дівчатка вже самі допомагають тим, хто цього потребує. Дійсно, любов змінює все».
Насті, Ані й Олені дуже пощастило, що Надія вчасно з’явилася у їхньому житті. Ніхто не знає, як би складалася доля дітей, якби не ця тендітна молода жінка. Бажаємо їй та її сім’ї, здоров’я, успіхів та сил й надалі займатися своєю щоденною справою – змінювати на краще чиєсь життя.
Ярослава Цибульська
