Історія про те, як «легко» влилися до колективу дитячого будинку сімейного типу двічі кинуті діти

Історія про те, як «легко» влилися до колективу дитячого будинку сімейного типу двічі кинуті діти
06.01.2017
 
Перед тим як узяти в сім’ю дітей, Наталія Циганенко зверталася до Бога з дуже несподіваним проханням: «Не дай мені вибору — нехай це будуть будь-які діти, яким потрібна мама». І завжди так і траплялося: дітей вона брала тих, яких віддавали. «Адже віддають тих, кого треба якнайшвидше віддати. Значить, у тих, хто залишається, більше шансів потрапити до сім’ї. А в тих, кого насамперед пропонують прийомним батькам і батькам-вихователям, — менше», — логічно міркує Наталія. Нині в неї є п’ятеро дітей, яких вона не обирала. До того ж за трьома її попросили приїхати терміново. Службі в справах дітей довелося в екстреному порядку «роздати» цілий дитячий будинок сімейного типу, вихованців якого мама-вихователька, яка закохалася, не могла взяти із собою у своє нове сімейне життя...

 
«Хочете взяти дітей у сім’ю? Приїжджайте завтра вранці!»
 
До прийому до родини перших двох дівчаток-сестричок у 2011 році Наталія Циганенко готувалася цілий рік. Жінка має своїх дітей. Але старший її син на той час залишив дім: він вступив до інституту в іншому місті. І з єдиним молодшим дев’ятирічним сином Наталії, професійній педагогині, стало… бракувати турботи! Порадившись, мама, син і бабуся вирішили взяти в сім’ю сиріт. Спочатку у квартирі Циганенко оселилися дев’ятирічна Аліна та восьмирічна Даша. Через два роки вся родина вирішила, що вони можуть подбати і ще про двох-трьох дітлахів, яким потрібні батьки. У службі в справах дітей сказали, що готові надати їм таку можливість, якщо Циганенко розширить свою житлову площу. Жінка знайшла таку нагоду: вмовила своїх сусідів продати їй їхню квартиру. Зробила там ремонт, закупила меблі.
 
«Не встигла я зібрати меблі в кімнатах своєї нової квартири, як раптом наприкінці робочого дня мені зателефонували зі служби в справах дітей: «Хочете взяти дітей у сім’ю? Приїжджайте завтра вранці! Є два братики й одна сестричка», — згадує Наталія Циганенко. — Мені довелося їх спочатку забрати додому, а вже потім оформляти на них документи». 

 
Чотирирічну Альбіну, п’ятирічного Артура й семирічного Алана Наталії передала з рук у руки їхня… попередня мама-вихователька, яка поставила службу в справах дітей перед фактом: я виходжу заміж і відлітаю до чоловіка за кордон; віддайте мені дітей із собою або… заберіть їх у мене. Віддати неусиновлених дітей жінці згідно із законом не могли. Вона це знала. Але, мабуть, не розуміла, що для неї не буде винятку. Десятьох її вихованців довелося терміново «роздавати». 
 
Спочатку Наталії оголосили, що віддадуть їй інших діток із цього ж ДБСТ — теж двох братиків та їхню сестру. При цьому попередили, що в дівчинки інвалідність: одна ніжка коротша за іншу. Але коли Наталія вже під’їхала, щоб забрати дітей, то отримала інших діток. Вона не вникала, чому їй дали саме цих, а не тих, про яких розповідали. Вона завжди брала дітей, яких їй віддавали. 
 
На подив Наталії, прощалися її майбутні вихованці зі своєю колишньою мамою-вихователькою без сліз. «Мамо, бувай!» — сказали дітки, по черзі цмокнувши жінку, яку називали «мамусею» протягом двох років! «Бувайте-бувайте!» — відповіла їм колишня мама-вихователька, витираючи скупу сльозу.
 
«Мамочко, привіт!» — також по черзі потягнулися всі троє дітлахів цілувати в щічку нову маму — Наташу. 
 
 
«Мої старші діти, коли чули слово «табір», раділи, а молодші спочатку плакали»
 
 
 
Наталії, приголомшеній такою першою зустріччю зі своїми новими вихованцями, стало ясно, що для цих дітей слово «матуся» — просто чергове слово. Вони із цією «мамусею» не поріднилися, жодної мами в них насправді не з’явилося. Минув рік, перш ніж вони почали називати Наталю просто «мамою», але вкладати в це слово вже якийсь сенс, якісь почуття.
 
Алан разом з її сином і першими прийомними дівчатками відразу пішов до школи, а у вихідні Наталія разом із дітьми часто проводила час у християнському таборі, де діти могли пограти у великому колі, взяти участь у майстер-класах із рукоділля. 
 
«Цікаво, що мої старші діти, коли чули слово «табір», раділи. Вони вже знали про те, що в християнському таборі діти проводять час разом із батьками. А молодші спочатку плакали, — розповідає співрозмовниця. — Хлопчики розповіли, що попередня мама-вихователька надто часто віддавала їх до табору чи санаторію, де вони, як і в інтернаті, були з вихователями. А діти хотіли бути в сім’ї».
 
Діти Наталії дуже хотіли жити в сім’ї. У перших її дівчаток, Аліни й Даші, це бажання було настільки сильним, що спочатку вони нескінченно «мамкали». Просто підходили до Наталії та вимовляли слово «мама», насолоджуючись ним. Коли мама їм сказала, що треба йти до школи, вони з кам’яними обличчями почали складати зубні щітки й тапочки у свої рюкзачки. 

«Виявляється, дівчата думали, що я віддаю їх до інтернату! — згадує Наталія. — Але коли дізналися, що це вони щодня повертатимуться додому, заспокоїлися. До школи почали бігати охоче. Тим більше і я сама там працювала: вела групу продовженого дня. Я весь час була поряд. Та й інші вчителі поставилися до моїх дівчаток, які мали затримку в розвитку, з розумінням. Змогли створити їм атмосферу доброзичливості, за що я дуже вдячна своїм колегам. Дівчатка підтягнулися в навчанні, можна сказати, «навчилися вчитися». І навчилися спілкуватись на рівних з іншими дітками у великому колективі». 
 
А ось Алана, Артура й Альбіну Наталії довелося привчати до життя в сім’ї заново. Діти, щойно переступивши поріг, вирішили, що їм можна все! Влетівши в квартиру, вони відразу висипали весь корм для рибок в акваріум, видерли папузі хвіст і відірвали басову струну на гітарі. Ілля, син Наталії, терміново «встановив кордон»: наступного дня він приніс із господарського магазину клямку й причепив її на двері до своєї кімнати. Іллі тоді було лише 11 років, і він дуже допоміг матері привести «нову команду» до тями. Коли норовливий Алан відмовився прочитати домашнє завдання, Ілля із загадково суворим виразом обличчя порадив названому братику: «Краще читай». Подіяло. Можливо, так було, бо у власній сім’ї дітей жорстоко карали. Алан був уже у свідомому віці, коли їх забрали в інтернат від батьків, які пили, він встиг запам’ятати своє суворе дитинство. Незабаром Алан почав виконувати вимоги мами вже без залякування, усвідомлено, бо бачив, що так роблять усі. 
 
«Старших дітей я спокійно відправляю в магазин, не побоюючись того, що вони заблукають або здачу не принесуть»

2014-й став для дитячого будинку сімейного типу Циганенко роком вимушених подорожей. Почалася війна. Рятуючись від обстрілів, сім’я часто долала великі відстані, роблячи «привали» в нових, незвіданих місцях. 
 
Оформлення документів на дітей тривало два місяці, в основному — у телефонному режимі, оскільки пересування між містами було вже утруднене. У цей час матеріальна допомога Фонду Ріната Ахметова виявилася дуже доречною: на неї Наталія купила продуктів, яких вистачило майже на три місяці. Але як тільки Наталії призначили виплати на нових діток-вихованців, сім’я знову опинилася... без грошей: у зв’язку з бойовими діями в Шахтарському районі на Донеччині всі види виплат було припинено. Наталія з вдячністю згадує, як на допомогу знову прийшов Фонд Ріната Ахметова.

У червні Наталія з дітьми поїхала відпочити до селища Сєдове на Азовське море, а потім — до християнського табору у Ворзелі під Києвом. Після цього разом зі старшими дітьми їздила ще й до дуже незвичайного наметового табору циган-християн (виявляється, і такі літні табори є!) на Закарпатті. Молодші залишилися вдома з бабусею і… потрапили під обстріл. Сховалися в підвалі. 
 
До кінця літа вже вся родина, разом із бабусею, влаштувалася до християнського табору в Мелітополі Запорізької області. До школи старші діти пішли в Новомосковську на Дніпропетровщині, де ДБСТ Циганенко дали притулок брати за вірою. Але за місяць Наталії зателефонували з роботи: мовляв, повертайтеся — у Зугресі вже тихо. Повернулися. Але невдовзі зрозуміли, що життя в місті не налагодилося: довкола йшли обстріли, виплати на дітей так і не відновили, зарплати бюджетникам тоді теж перестали платити. Навіть у дитячому садку, куди ходили молодші, почали гірше годувати, потім узагалі попросили оплачувати харчування. 
 
«Тоді три пакети Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, який почав постачати рятівні продуктові набори до нас у місто, у мене… ледве з-під носа не забрали! — розповідає Наталія про курйоз, що стався. — Так сильно людям потрібні були ці продукти. Ми завдяки цій допомозі прожили жовтень і листопад. Але напередодні нового 2015 року вирішили більше не ризикувати, почали шукати собі притулок. І тут мені посприяли з путівками в пансіонат на Закарпатті. Там ми пробули цілі чотири місяці. А звідти поїхали до своїх братів по церкві в Запоріжжі. 
 
На новому місці довго шукали житло. Звичайно, маму із шістьома дітьми брати на квартиру ніхто не наважувався. На щастя, одна сестра за вірою здала ДБСТ Циганенко дім, який дістався їй у спадок. Оплачувати потрібно було лише комунальні послуги, але за рік Наталія мала звільнити приміщення. Рік минув, і питання із житлом знову постало «на повний зріст».
 
 
«Начальник міської служби у справах дітей у Запоріжжі Наталія Сергіївна Сиворакша запропонувала оселитися в будівлі колишнього дитячого садка, допомогла нам із найнеобхіднішими меблями, посприяла з коригувальною операцією на очах в Аліни (у дівчинки косоокість). Операцію їй зробили абсолютно безкоштовно! — розповіла Наталія Циганенко. — Ми раді, що в нас з’явився дах над головою, і з нетерпінням чекаємо, коли почнуться ремонтні роботи, адже колишній садочок спочатку планували зробити гуртожитком для вимушених переселенців і лише потім вирішили поселити там дитячі будинки сімейного типу. Тому туалет у нас на першому поверсі, де ми живемо, а от душ — на другому. Ну, є ще деякі незручності, сподіваюся, вони тимчасові. Але головне, що діти освоїлися, що вони вже нарешті зрозуміли, що ми — вдома, що ми більше не будемо переїжджати. І важливо, що вони відчули, що вони в сім’ї, що їх уже не покинуть». 

Усі діти Наталії Циганенко допомагають їй у господарстві. Аліна вже разом із мамою готує й консервує!
 
«Алінка, коли сама законсервувала дві баночки огірків, світилася від щастя! — ділиться Наталія. — Дівчинка, на жаль, ініціативи ні в чому не виявляє, але якщо хтось починає щось робити, вона завжди готова взяти участь і все точно повторювати за ініціатором процесу. Це в мене комусь ідеальна дружина підростає! Старших дітей, школярів, я спокійно відправляю до магазину, не побоюючись того, що вони заблукають чи здачу не принесуть. Вони і гроші підрахують, і товар оберуть. Якщо потрібно буде, то обійдуть не один магазин».
 
Домогтися цієї самостійності було нелегко. Наталія зізналася, що спочатку дівчаток-сестричок із магазину доводилося забирати: вони прилаштовувалися навпроти прилавка й слухали розмови продавчинь із відкритими ротами. Співрозмовниця не виключає, що у своєму тяжкому дитинстві сестрам доводилося просити милостиню. Та й до піклування про охайність і про їжу в будинку всіх без винятку вихованців теж довелося привчати. У своїх неблагополучних сім’ях вони могли цілодобово не бачити ні їжі, ні води для потреб гігієни. А в інтернаті банний день був один раз на тиждень. 
 
Усі діти Наталії Циганенко відвідують розвивальні заняття: ходять до ізостудії, на танці, до музичної школи, а Даша — на акробатику. 
 
«Даша дуже подорослішала. Коли діти вирушають на гуртки, то сідають на велосипеди й Даша в нас — «головний водій» у велоколоні, — жартує Наталія. — Я пишаюся тим, що ці дівчатка почали називати мене «мамулею», хоча я їм цього не підказувала й не нав’язувала, а молодші — просто «мамою». Пишаюся, бо відчуваю: діти почали вкладати в це слово належне значення. Зрозуміли, що насправді в людини має бути одна мама, а не якась мама, яка «змінюється», якій можна сказати «До побачення» і запросто перейти до іншої. Думаю, що ті діти, які мали багато «мам», можуть відчувати в майбутньому труднощі зі створенням власних сімей, тому що в них не буде потреби в чомусь рідному, постійному. А це почуття для створення сім’ї я вважаю найважливішим. Саме створення власної сім’ї, бажання мати дітей і піклуватися про них, як на мене, — найголовніше в житті людини. Якщо мої дітки-вихованці не стануть великими й знаменитими вченими чи артистами, я не засмучусь. Для мене головне, щоб вони стали самостійними: могли прогодувати себе та створити власні сім’ї, про які вони піклуватимуться. Тоді я вважатиму, що виховала їх правильно, зробила все, що мала зробити».