Історія про Діму, який зможе все

«Ура!!)) ми з Назаренком Дмитром Володимировичем їдемо додому))) втомлені і щасливі)», – написала Наталя 5 липня на своїй сторінці у Facebook і поділилася мегапозитивними фото. Того дня вони мчали втрьох в автомобілі з Одещини до Києва, аби показати своєму 4-річному сину його новий дім та познайомити зі старшим братиком Вовою, уже зовсім дорослою сестричкою Альоною та з багаточисельною родиною двоюрідних братів і сестер.

Усиновлення. Початок

Наталя давно думала про всиновлення, давно цього хотіла. Чому? Навіть сама вона не знає відповіді на це питання. Жінка вважає, що соціальне середовище на 90% формує людину. Не генетика, не все інше, а саме умови, у яких вона розвивається. Дитина може бути більш рухлива чи більш повільна, у неї можуть проявлятися якісь характерні риси, вона може, наприклад, не вимовляти певні звуки, але цінності закладаються соціальним середовищем. Коли дитина розуміє, що потрібна комусь, вона зовсім по-іншому дивиться на світ.

«Ми більш конкретно вирішили усиновлювати в січні цього року, розповідає Наталя. – Пішли в нашу службу у справах дітей, почали збирати документи, досить швидко їх зібрали, і я записалася на курси усиновлювачів та опікунів. І вважаю, що це ключова тема: треба щоб усі усиновителі, не тільки опікуни, проходили такі курси. Тому що цей досвід не схожий на той, коли ви виховуєте навіть п’ятьох своїх дітей. Це зовсім інший досвід, зовсім інший. Курси я проходила два місяці: один раз на тиждень повний робочий день. Вважаю, що, якби ці курси не пройшла, було б дуже важко. Багато людей думають: «Мені це не потрібно, бо в мене своїх двоє дітей». Але це дуже-дуже потрібно. Це робота з психологом, там розповідають про такі речі, про які ти просто не здогадуєшся, бо живеш у своїй реальності, а в таких дітей – інша, своя».

Будучи на курсах, подружжя почало шукати дитину. А де вони могли її шукати, поки не було документів? Дивилися постійно анкети на порталі «Сирітству – ні!». Так сталося, що Наталя й Володимир майже одночасно обмінялися посиланням на анкету Діми. Інших діток вони вже й не дивилися.

Це при тому, що Наталя й Володимир – волонтери нейрохірургічного центру й дуже багато бачать діток, які підлягають усиновленню. Вони їх возять на операції, завжди поряд у тяжкі моменти. Задумувалися, аби всиновити братика й сестричку, яким допомагали пройти реабілітацію, але Володимир не бачив себе їхнім батьком, не міг прийняти серцем. А з Дімкою серце «зрослося» у двох.

Отримавши статуси кандидатів в усиновителі, подружжя зателефонувало в одеську обласну службу у справах дітей. Їм сказали: «Приїжджайте!» З приїздом не затягували, 4 травня були вже там. У той же день поговорили з Дімою й відразу занесли документи в соцслужбу для подачі в суд. Однієї зустрічі було достатньо.

Під час першої зустрічі хлопчик спілкувався досить відкрито. Подивився на Наталю й так серйозно спитав:
– А ти знаєш, що в мене мами нема?
– Так, знаю, але, якщо ти дозволиш, я буду твоєю мамою.
– Добре, – погодився Діма.

Адаптація

Перші три дні вдома – це був жах для мами та тата. Діма ганяв по квартирі, вимикав світло, усюди тикав пальцями. Треба було уважно дивитися, аби він нікуди не вліз, не перелив на себе кип’яток, бо, здається, у нього взагалі нема відчуття небезпеки. Коли Наталя робила йому зауваження, хлопчик говорив: «Добре, мамо», при цьому відразу цілуватися йшов, ніби хотів відвернути увагу, а через дві хвилини – знову те саме. Батьки вигадали такий метод пояснень: Наталя показує якийсь приклад, а хлопці й тато всі разом його повторюють. Наприклад, «Не можна сюди ставити пальчик, бо буде опік» – спочатку говорить тато, потім Вова, а тоді вже й Діма.

Зараз хлопчик говорить уже голосно, хоча спочатку спілкувався тихо й несміливо, понуривши голову.

Контакт зі старшим братиком налагоджений. Вова хотів, аби Діма прийшов у їхню сім’ю, рішення приймали всі разом. Єдина умова тільки існувала в нього: аби дитинка не була маленькою, бо він чесно визнав, що ревнував би. Діма зараз цілується з усіма, йому так цього хочеться. Кожні п’ять хвилин біжить цілувати старшого брата. «Дімо, я з хлопцями не цілуюся», – пояснює Вова. А ще Дімка боїться, аби брата не залишили в садочку. «Ми ж його заберемо звідти ввечері?» – питає. Підсвідомість дає про себе знати.

Старший син пішов у садочок, бо Діма без нього по-іншому поводиться, слухняніший. Подружжя взяло няню для допомоги. Стратегію виховання обговорювали й із нею. Зараз у хлопчика виникає багато питань: «А чому?» Вирішили на них відповідати так: «А ти сам подумай? Чому не можна з гірки спиною спускатися? Поміркуймо…».

Наталя трохи хвилювалася, що він може мати погану пам’ять, говорить не дуже добре. Хто його батьки і які в нього гени, невідомо. Дитину знайшли на вулиці у віці 6 – 10 місяців, тобто навіть точної дати народження вони не знають. Але з хлопчиком зараз активно займаються. Навіть за ці кілька днів спостерігаються позитивні зміни. І запам’ятовує, і переказувати може, хоча спочатку були й істерики: «У мене не вийде».

Наталя говорила нам дуже хороші слова про свого чоловіка, розповідала, наскільки його підтримка й оптимізм допомагають їй у важкі хвилини синової адаптації. Нема чого приховувати: іноді здається, що нереально витримати його поведінку, це важко. Володимир завжди поруч! Із татом у Дімки складаються прекрасні стосунки, він дуже тягнеться до чоловіка, хоче бути схожим на нього, навіть слухається більше, ніж маму.

Строго, з любов’ю і з вірою в те, що все вийде

На своїй сторінці у Facebook Наталя зробила перепост статті психолога й виділила такі слова: «Якщо дитина повірить новим батькам, вони не поставлять на ній «хрест» через погану поведінку, маленька людина зможе розслабитися». Ми не могли не запитати, як формують Дімину довіру вони.

«Ми його хвалимо, – розповідає жінка. – Наприклад, він доїв – я кажу: «Ти чудовий! Ти доїв. Ти так гарно поспав – такий молодець!» Він починає будувати такі будиночки, і вже не дивиться, як на картинці, а будує, як йому подобається. Я йому, як і Вові, починаю розказувати те, як він був маленький. Розумію, що цей період пройде швидше, бо дитина доросліша. Кажу: «Дімо, ти у своєму житті зможеш усе!» Я колись так сказала Вові. Ми сиділи на кухні, він там щось їв, а я йому кажу: «Вово, я хочу, щоб ти знав, що ти у своєму житті зможеш усе. Що б ти не захотів – зможеш». Він відклав ложку й говорить: «Дякую, мамо, я цього не знав». Я Дімі також кажу: «Тобі все вдасться, що ти захочеш. У житті в тебе все буде, якщо ти цього хотітимеш». Дитині треба похвала й віра в те, що все буде добре.

Я йому кажу: «Ти не переймайся, навіть якщо я щось тобі говорю строго, це тому, що я за тебе переживаю. Ти зараз ручки сюди засунеш – і буде боляче». Я йому пояснюю. Просто багато розмовляємо. Коли він заграється, зупиняю його, саджу на руки, і ми просто розмовляємо, переключаємо увагу, тому що дитині треба формувати рамки. Однією любов’ю та ласкою тут точно нічого не досягнеш, це буде гірше. Знаєте, як іноді кажуть: «А ми все дозволяємо». Ні, не можна. Так зіпсуєш дитині життя. Тому треба формування нових рамок, строго, з любов’ю і з вірою в те, що в нього все вийде». 



І Наталя з чоловіком обов’язково хочуть знайти для Діми нішу, у якій він буде щось робити добре. Вона ще не знає, які в нього здібності. Можливо, він не хапатиме зірок із неба в навчанні, але це ж не настільки принципово. Головне – аби він знайшов себе й був у тій справі щасливим.

У таких мудрих дружин і мам не можуть діти бути нещасливими. Діма обов’язково пишатиметься, що потрапив у цю родину. Навіть сумнівів нема: усе в них буде добре. Адже там, де дітям постійно зі щирою вірою говорять: «Ти все зможеш у своєму житті», так і буває.