Ірина Якименко: «Тепер я скажу цю фразу усім, хто шукає: «Коли ти побачиш своїх дітей, відразу зрозумієш»

Під постом однієї реальної історії з життя в соціальні мережі Facebook Ірина Якименко з Києва написала: «Я сто разів чула цю фразу: «Ти, коли побачиш своїх дітей, відразу зрозумієш…» Мене аж трусило від психозу в пошуку дітей, і щоразу ця фраза мене дратувала. АЛЕ!!! Саме так це й сталося!!! Коли побачила фото дітей, для мене вже не важливо було, що, хто, звідки, історія, документи, хвороби… Мої!!! Ось вони! І тепер усім, хто шукає дітей, я скажу цю ж фразу!!!».
 
Чи бувало таке, коли ви точно знали, що якісь певні події будуть у житті? З Іриною це було: вона завжди знала, що візьме дітей, які позбавлені родини, у свою сім’ю. Це знання не покидало ніколи, але бажання діяти прийшло ближче до 40 років. На той час жінка розлучилася з чоловіком, мала вже фінансову незалежність.

Вона вирішила, що братиме дітей під опіку, тому зібрала потрібні документи, пройшла курси. До речі, відгук про навчання в Ірини позитивний, і вона радить проходити його всім, навіть тим, хто планує усиновлювати, адже на курсах змогла почути важливу інформацію, яка потім дуже згодилася.
 
«Я боялася їхати на зустріч, щоб потім не образити дитину і щоб не взяти її тільки тому, що поїхала, – ділиться спогадами Ірина. – На курсах мені казали: «Не нервуй, ти зразу зрозумієш, коли побачиш своїх». Я не вірила: «Це все нісенітниця. Як так можна?» А потім… Треба слухати себе. Коли відкривається фото, ти на нього дивишся, не читаючи історії, не знаючи ніяких діагнозів, ти просто готова вже їхати по цих дітей. А тобі спеціалісти служби кажуть: «Чекайте, ми ж вам про них розкажемо». А тобі вже не цікаво, ти просто вже зараз готова їх забирати».

Фото своїх діток на порталі Ірина побачила в грудні 2015 року. Коли зателефонувала спеціалісту служби у справах дітей, хотіла знати лише одне: коли можна їх побачити. Ніщо інше вже не цікавило.

На зустріч із 9-річним Валиком та 7-річною Лізою йшла нервуючи, дуже нервуючи. Хвилювалася, бо не знала, як почати розмову, як їм пояснити, хто така, чому прийшла познайомитися. Діти теж переживали, але все склалося так, як мало скластися: уже 30 грудня Валик і Ліза приїхали додому.
 
Валик – більш комунікабельний, легше йшов на контакт. Лізочка ж постійно мовчала, усе тримала в собі. Річ у тім, що вона на власні очі бачила, як загинула їхня мама, тож ця травма дуже вплинула на дівчинку. Перші кілька місяців Ліза порівнювала Ірину зі своєю мамою, описуючи якою вона була.

Ірина розуміє, наскільки важливо для дітей мати право на пам’ять про їхню маму. Тож вони втрьох часто про неї говорять, згадують, у них у квартирі стоїть її фото. Ірина не проти, аби Валик і Ліза спілкувалися зі своєю старенькою рідною бабусею. Нещодавно вони всі їздили на похорони другої бабусі.
 
Адаптація у дітей була: нова школа, нові знайомі, нові родичі, всюди нова обстановка. Ірина каже, що відчуття дому в сина й доньки точно вже закріпилося, коли вони повернулися після літніх канікул. До того діти постійно просилися поїхати в гості до друзів із закладу, де прожили близько 9 місяців, і тривога не відступала певний час.

«Моя родина мені дуже допомагає, – розповідає Ірина. – І мама моя, і брат із дружиною теж допомагають. Спочатку братова дружина протягом деякого періоду навіть жила в нас, поки ми влаштували свій побут. У нас у родині троє дітей, тому мої батьки радісно до цього рішення поставилися. Дивовижно навіть те, що в нас усі в сім’ї – «зимові»: в усіх дні народження взимку. У тата – 15 січня, у мами – 16-го, у рідної сестри – 20-го, у брата – у грудні, у мене – у лютому. І коли я взяла дітей, мамі дзвоню, повідомляю, надіслала фото. Вона питає: «А коли в них дні народження?». Кажу: «6-го й 31 січня». На це мама відповіла: «Це точно наші діти».
 
Око радують спільні світлини Ірини, Валика та Лізи, душу радують. А їхня історія змушує вчергове впевнюватися в тому, що все складається в житті так, як має скластися, що якась вища сила допомагає людям приймати потрібні правильні рішення й будує лабіринти, по яких ми рухаємося, у якихось точках пересікаємося й далі йдемо разом…