Інтернат в Ладижині. Блог Володимира Регеша

Не знаючи законів жанру і, можливо, порушуючи якісь неписані закони (за що одразу вибачаюсь) спробую і я включитися в обговорення життя і проблем інтернатів. А саме одного – Ладижинського інтернату для дітей-інвалідів. І почну зі знайомства з закладом, до якого прикипів душею і тілом.

Так трапилося, що потрапив я туди випадково, на запрошення подруги, яка вже кілька років опікується ним. Перше враження – жах, страх і огида. Стійкий запах фекалій по всій території, купа створінь доктора Моро, які на візках та самі по собі ломляться до машини, хапають за руки, намагаються обняти, лізуть цілуватися. При цьому від когось, м'яко кажучи, не дуже гарне амбре, хтось не тримає слину... І все це на фоні неймовірної краси навколишньої природи, адже сам інтернат знаходиться на відстані близько 10 км від Ладижина, на березі Південного Бугу в мальовничому парку. Отаке пекло в раю.

Потім мене остаточно добила ‘екскурсія’ в корпуси для лежачих. Моя тонка організація просто не витримала вигляду знущань природи над живими істотами... Ну і по сценарію – сльози, соплі за корпусами, дзвінки рідним з істеричними криками: ‘за що’? та таке інше. На щастя, зі мною була людина, яка пройшла всі ці стадії давно. Взявши мене за руку, вона невимушено повела знайомитися зі своїми підопічними. І тут я прозрів: так вони ж такі самі, як і ми, тільки... трошки не такі – зі своїми характерами, вподобаннями, проблемами, переживаннями, любовними історіями, захопленнями, образами, тільки гострішими, безпонтовими, не награними, щирішими.

У самому інтернаті зараз проживає 147 дітей з найрізноманітнішими діагнозами: синдром Дауна, ДЦП, родові травми та ще всяка зараза (я не лікар, та воно мені і не важливо). Вражають історії про дітей, які були абсолютно нормальними, бігали на вулиці, гралися, про щось мріяли, але після щеплення, або ще якихось трагічних випадків – розумової діяльності нуль... Та і ‘дітьми’ я називаю всіх досить умовно (найстаршому зараз 36 років), адже попадаючи в заклад 4-го профілю, вони залишаються в ньому до кінця,  в повній ізоляції від світу.

Мешкають мої друзяки в трьох корпусах. Перший – відремонтований за рахунок благодійників, зроблений по найвищих стандартах з гарним ремонтом, новими меблями, технікою, обладнаними санвузлами, ігровими та реабілітаційними кімнатами. Там живуть ті, хто піддається реабілітації. У другому та третьому корпусах стан, як у закинутого піонертабору. Лежачі, важкі діти, хто в звичайних ліжках, а хто в клітках...

Завдяки новому директору та нашій посильній допомозі, за той час, що туди навідуюсь, зроблено дуже багато. І спинятися ми не збираємось.

Про проблеми самого закладу спробую ще написати. А діти найбільше потребують уваги та живого спілкування. І відношення не як до калік і знедолених, а як до нормальних людей.

Для початку, мабуть, достатньо. Залюбки відповім на будь-які питання.

Блог Володимира Регеша в рамках кампанії "Відкриваємо двері дітям"