І Софійка для повного щастя

Швидше за все думки про те, щоб усиновити дитину, не приходять нізвідки. Людмила була вагітною вдруге, але народити не змогла…

 «Я дуже злякалась, що не зможу більше мати дітей, –  розповідає вона. – Тоді ми з чоловіком вперше заговорили про усиновлення. Ймовірно вже тоді ми й зробили певний «запит туди», адже Бог все чує… А коли Данило підріс, і ми почали думати про другу дитину, повернулися до ідеї всиновлення. Чому? Радість виношувати дитину я відчула сповна. Я знала, що таке ходити з животиком, що таке крихітне немовля. Всі емоції, пов’язані з вагітністю та пологами, я пережила з радістю і не можу сказати, що не хотіла би пережити їх ще раз. Проте, знаючи, що на світі є діти, яким я можу подарувати дім, сім’ю, майбутнє, я з легкістю відмовилась народжувати сама».

Олег повністю підтримав ідею дружини, і пара почала шукати дитину. Те, що це має бути дівчинка, навіть не обговорювалось.

«Син у мене вже є. Данило – моя гордість, помічник і найкращий товариш. Але я дуже хотіла донечку. Таке собі звичайне жіноче бажання – щоб було кому косички заплітати, – сміється Людмила. – Я передивалась багато відеороликів із дітьми. Думала, щось повинно «йокнути». Але нічого не «йокало». Потім я почала дивитися фотографії дітей, серед яких і побачила Софійку. З першого погляду на фото я зрозуміла – це МОЯ дівчинка. Думаю, це доля – полюбити дитину, от так, не бачачи її вживу, не знаючи про неї нічого, окрім дати народження». 

Тоді дівчинка жила в Будинку дитини в Сваляві. Софійка ромської крові: засмагла шкіра, чорняве волосся, чорні очі. Людмилу цей факт ніскільки не збентежив. Дивлячись на фото цього маленького чорнявого дива, вона зрозуміла – на не її в Сваляві чекають. Поїхати одразу до Софійки не вдалося – паперова тяганина тривала довше, ніж планувалось.

«Що я пережила, поки чекала на зустріч із донькою – передати важко, – розповідає Людмила. – Сльози лилися самі собою. Я не знаходила собі місця. (При тому, що дитини я фактично не бачила.) Не могла тоді пояснити, що зі мною відбувається, – ані собі, ані чоловікові».

До Сваляви поїхали всією родиною – мама Люда, тато Олег і братик Данило.

«Перше враження від Софійки – залякане маля, яке не може зрозуміти, що від нього хочуть, – продовжує Людмила. –  У перші наші зустрічі Софійка лише мовчки нас роздивлялася, ніби хотіла зрозуміти для себе – що ми за люди.

Але вже за кілька днів вона «відтала». Ніяких особливих проблем з адаптацією ми не мали. Хіба що на 3-4-й день Софійка дещо повередувала. Не хотіла нікого з домашніх знати, окрім нової мами. Просто з рук не злізала кілька днів. Ще однією невеличкою трудністю стала мова дитини. Вже у три роки дівчинка засвоїла закарпатський діалект. Я спочатку собі навіть записувала деякі незрозумілі слова. Проте зараз уже фактично таких не лишилось».  

Таємницю з усиновлення Софійки в родині робити не будуть.

«Звісно ми не афішуємо той факт, що Софійку я не народжувала, – розповідає Людмила. – Проте якщо хтось запитує – кажем, як є. Сенсу приховувати цю історію немає. Занадто ми відрізняемся зовні, і місто невеличке, і дитині, врешті, не 3 місяці. Все одно Софійка  рано чи пізно дізнається правду. Навіщо їй стрес? Думаю ми зможем знайти правильні слова, щоб пояснити їй, чому ми стали родиною».

Про біологічних батьків Софійки практично нічого не відомо. Мама її була дуже молода. Дитину в дитбудинок принесла тітка. Ось і все.  

Софійка – дуже любить музику. Постійно танцює. «Мабуть ромська кров грає, – сміється Людмила. – Вже підбираемо для неї балетну студію. Нещодавно вона побачила по телевізору як дівчинка робила «місток» і практично без допомоги повторила трюк. Тепер ми на шляху до шпагату. А загалом росте справжня дівчинка. Ляльок обожнює. І жодного дзеркала не пропустить».

Софійка вже пішла у дитсадок. «Так, у мене є деякий острах за майбутнє своїх дітей – як в будь-якої мами. І не має значення, чи дитина біологчна, чи усиновлена. Можливо і будуть якісь проблеми соціального характеру. Але я впевнена, що ми з ними впораємся», – переконана Людмила.