Хто шукає, той знаходить
03.12.2016
Як же часто можна почути чи прочитати, що кандидати в усиновлювачі по кілька років не можуть знайти своїх дітей. Може, для них іще просто не час, а може, занадто серйозні вимоги до майбутньої дитини, а може, ще якісь на те є причини. Історія Ірини Воронової вирізняється тим, що свою Анечку жінка знайшла досить швидко: 80% часу вона витратила на збір документів для отримання статусу кандидата в усиновлювачі, а 20% – на пошук донечки та суд. І хтось, можливо, скаже, що їй надзвичайно пощастило, але ж такий серйозний крок, як усиновлення, везінням не поясниш.
Зараз Ірина живе в Києві, а родом – із Луганської області. Те, що вона не місцева, трохи ускладнило процес підготовки документів, а ще – її зайнятість на роботі, адже доводилося постійно відпрошуватися, аби отримати потрібні довідки. Близько 9 місяців знадобилося, щоб підготувати пакет документів для служби у справах дітей.
Після отримання статусу кандидата в усиновлювачі жінка вирішила активно діяти за всіма правилами: спочатку звернулася у свою районну службу у справах дітей, потім – у службу міста Києва, а тоді – в обласну. Діагнози дітей, які лякали Ірину, були пов’язані з психіатрією, от до цього не була готова. ВІЛ не лякав, адже вона консультувалася зі спеціалістами Київського міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, нічого страшного в діагнозі не бачила.
Жінка знайомилася з кількома дітьми, але після зустрічей виходила з думкою: «Не моє». Їздила до двох прекрасних діток у Житомирську область, але так само вийшла з дитячого закладу й подумала: «Чи забрала б я їх? Ні, не забрала б». До речі, надвечір того дня, коли ми розмовляли з Іриною, надійшла інформація про усиновлення тих малюків. А потім було ще кілька таких знайомств, і всі вони завершувалися тільки думками: «Все пропало! Мабуть, це тому, що я не маю образу своєї майбутньої дитини, навіть зі статтю не визначилася».
Вона телефонувала в обласні служби у справах дітей, запитувала про діток, анкети яких були на порталі «Сирітству – ні!» Десь із нею навіть не хотіли говорити й кидали слухавку, та Ірину це не зупиняло. Зараз жінка не може зрозуміти, як раніше люди шукали дітей, коли порталу ще не було.
«На сайт я заходила щодня, – розповідає Ірина. – Не знаю, навіщо це робила, але якось так було. Мій день починався з того, що я заходила на портал, хоча оновлень так часто не буває. І тут я на першій сторінці, навіть не вибираючи вік, бачу цю дівчинку. Починаю дзвонити в Краматорськ. Я додзвонилася до них, перетелефоновувала, як вони й просили, коротше кажучи, дістала їх, вони мені відкрили її справу й розказали, що дівчинка з достатньо серйозними діагнозами, продиктували мені їх. Я сказала: «Добре, я вас перенаберу». Подзвонила своєму терапевту. Слава Богу, знайшлися лікарі, з якими могла радитися щодо діагнозів. Тож я розповіла терапевту, що є, адже вони диктують, а я ж не лікар, не знаю, що це. Вона мені розказала, що в дівчинки нічого страшного нема, можна їхати знайомиться.
Я передзвонила, але було вже пізно, бо вони працюють до 17.00. А це було в п’ятницю. Я ледве дочекалася понеділка, телефоную їм і кажу: «Забронюйте мені цю дівчинку. Я їду! Просто забронюйте мені її». Вони кажуть: «Мамашо, заспокойтеся! Що значить «забронюйте»?» Сказали приїхати завтра до 14.00. Я кажу: «Добре». Починаю шукати квитки, і не можу купити їх на поїзд, який приїжджає вранці. Адже нема квитків: ні в касах, ні «по-знайомству». Я телефоную до них і кажу: «Ви знаєте, я не зможу приїхати до 14.00, але можу після 14.00 на «Інтерсіті». А сама вже відчуваю, як її забирають. А спеціаліст мені каже: «Ну добре, тоді о 15.00 підходьте». «О Боже, – думаю. – Я тут ледь не збожеволіла!»
Ірина запитала, що привезти. Сказали подарунків ніяких не везти, а можна памперси та дитяче яблучне харчування. Жінка приїхала, але того дня познайомитися з Анею (тоді ще Діаною) не встигла. Вранці наступного дня вона приїхала в дитячий заклад, їй винесли таку сумну-сумну дівчинку, як на фото. Ірина була в окулярах, а потім зняла їх, і тут донечка так посміхнулася… Серце жінки відразу розтануло. Того ж дня вона написала заяву на усиновлення.
Дитині ставили діагноз «рахіт», якого, як виявилося, нема. Порок серця теж у результаті не підтвердився. Серед діагнозів – і міопія, хоча таким маленьким дітям її не ставлять. В Ані був і ністагм (мимовільні рухи очей), але після двомісячного перебування вдома він став майже непомітним. Любов, масажі й прогулянки на свіжому повітрі роблять свою справу.
Коли Ірина забирала донечку в Київ, дитина була емоційно пригніченою. У 9 місяців вона не сиділа, мала лише 3 зуби й пучок волосся на голові. Зараз же у неї 8 зубів, волосся відросло, і дівчинка вже почала ходити.
Ірина відразу не помітила, наскільки доня схожа на її маму. Зробивши спільне фото бабусі та внучки, була вражена: як дві краплі води. Жінка каже, що, очевидно, підсвідомо зрозуміла це раніше, ніж свідомо.
Як і до усиновлення, Ірина працює. Вона дуже вдячна своїм роботодавцям, які підтримали її й дозволили приходити в офіс лише 3 рази на тиждень. Інші 2 дні жінка працює вдома. Аня має няню, яку вже встигла полюбити. Няня – це насамперед її друг.
«Деякі люди сидять на місці й думають: «Мабуть, у районі хтось же з’явиться». – розмірковує Ірина. – Я розумію їх теж, адже для того, щоб кудись виїхати, треба відпроситься з роботи, поїхати туди на один день, ходити там з усіма цими прекрасними людьми в незнайомому місті. Усе це непросто, я згодна. Але це можливо. Я щодня півгодини присвячувала тому, щоб просто поговорити зі спеціалістами. Не беруть трубки – я ще раз дзвоню, ще раз дзвоню. Це, звичайно, дратує, але нічого. У них своя робота, у нас свої побажання.
А ще я знайомим дівчатам, із якими ми разом були на курсах, кажу, щоб вони не боялися брати дітей із ВІЛ, щоб не реагували на ці дурні діагнози, половина з яких – вигадані. Коли дитина потрапляє додому, вони просто зникають».
І хтось, може, не вірить, що так швидко можна знайти дитину самостійно, та Ірина, пройшовши через це, з усією відповідальністю заявляє: це – реально! Адже Аня завжди була її, тільки помилково народилася не в тій родині. І як добре, що вони так швидко знайшли одна одну!
Зараз Ірина живе в Києві, а родом – із Луганської області. Те, що вона не місцева, трохи ускладнило процес підготовки документів, а ще – її зайнятість на роботі, адже доводилося постійно відпрошуватися, аби отримати потрібні довідки. Близько 9 місяців знадобилося, щоб підготувати пакет документів для служби у справах дітей.
Після отримання статусу кандидата в усиновлювачі жінка вирішила активно діяти за всіма правилами: спочатку звернулася у свою районну службу у справах дітей, потім – у службу міста Києва, а тоді – в обласну. Діагнози дітей, які лякали Ірину, були пов’язані з психіатрією, от до цього не була готова. ВІЛ не лякав, адже вона консультувалася зі спеціалістами Київського міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, нічого страшного в діагнозі не бачила.
Жінка знайомилася з кількома дітьми, але після зустрічей виходила з думкою: «Не моє». Їздила до двох прекрасних діток у Житомирську область, але так само вийшла з дитячого закладу й подумала: «Чи забрала б я їх? Ні, не забрала б». До речі, надвечір того дня, коли ми розмовляли з Іриною, надійшла інформація про усиновлення тих малюків. А потім було ще кілька таких знайомств, і всі вони завершувалися тільки думками: «Все пропало! Мабуть, це тому, що я не маю образу своєї майбутньої дитини, навіть зі статтю не визначилася».
Вона телефонувала в обласні служби у справах дітей, запитувала про діток, анкети яких були на порталі «Сирітству – ні!» Десь із нею навіть не хотіли говорити й кидали слухавку, та Ірину це не зупиняло. Зараз жінка не може зрозуміти, як раніше люди шукали дітей, коли порталу ще не було.
«На сайт я заходила щодня, – розповідає Ірина. – Не знаю, навіщо це робила, але якось так було. Мій день починався з того, що я заходила на портал, хоча оновлень так часто не буває. І тут я на першій сторінці, навіть не вибираючи вік, бачу цю дівчинку. Починаю дзвонити в Краматорськ. Я додзвонилася до них, перетелефоновувала, як вони й просили, коротше кажучи, дістала їх, вони мені відкрили її справу й розказали, що дівчинка з достатньо серйозними діагнозами, продиктували мені їх. Я сказала: «Добре, я вас перенаберу». Подзвонила своєму терапевту. Слава Богу, знайшлися лікарі, з якими могла радитися щодо діагнозів. Тож я розповіла терапевту, що є, адже вони диктують, а я ж не лікар, не знаю, що це. Вона мені розказала, що в дівчинки нічого страшного нема, можна їхати знайомиться.
Я передзвонила, але було вже пізно, бо вони працюють до 17.00. А це було в п’ятницю. Я ледве дочекалася понеділка, телефоную їм і кажу: «Забронюйте мені цю дівчинку. Я їду! Просто забронюйте мені її». Вони кажуть: «Мамашо, заспокойтеся! Що значить «забронюйте»?» Сказали приїхати завтра до 14.00. Я кажу: «Добре». Починаю шукати квитки, і не можу купити їх на поїзд, який приїжджає вранці. Адже нема квитків: ні в касах, ні «по-знайомству». Я телефоную до них і кажу: «Ви знаєте, я не зможу приїхати до 14.00, але можу після 14.00 на «Інтерсіті». А сама вже відчуваю, як її забирають. А спеціаліст мені каже: «Ну добре, тоді о 15.00 підходьте». «О Боже, – думаю. – Я тут ледь не збожеволіла!»
Ірина запитала, що привезти. Сказали подарунків ніяких не везти, а можна памперси та дитяче яблучне харчування. Жінка приїхала, але того дня познайомитися з Анею (тоді ще Діаною) не встигла. Вранці наступного дня вона приїхала в дитячий заклад, їй винесли таку сумну-сумну дівчинку, як на фото. Ірина була в окулярах, а потім зняла їх, і тут донечка так посміхнулася… Серце жінки відразу розтануло. Того ж дня вона написала заяву на усиновлення.
Дитині ставили діагноз «рахіт», якого, як виявилося, нема. Порок серця теж у результаті не підтвердився. Серед діагнозів – і міопія, хоча таким маленьким дітям її не ставлять. В Ані був і ністагм (мимовільні рухи очей), але після двомісячного перебування вдома він став майже непомітним. Любов, масажі й прогулянки на свіжому повітрі роблять свою справу.
Коли Ірина забирала донечку в Київ, дитина була емоційно пригніченою. У 9 місяців вона не сиділа, мала лише 3 зуби й пучок волосся на голові. Зараз же у неї 8 зубів, волосся відросло, і дівчинка вже почала ходити.
Ірина відразу не помітила, наскільки доня схожа на її маму. Зробивши спільне фото бабусі та внучки, була вражена: як дві краплі води. Жінка каже, що, очевидно, підсвідомо зрозуміла це раніше, ніж свідомо.
Як і до усиновлення, Ірина працює. Вона дуже вдячна своїм роботодавцям, які підтримали її й дозволили приходити в офіс лише 3 рази на тиждень. Інші 2 дні жінка працює вдома. Аня має няню, яку вже встигла полюбити. Няня – це насамперед її друг.
«Деякі люди сидять на місці й думають: «Мабуть, у районі хтось же з’явиться». – розмірковує Ірина. – Я розумію їх теж, адже для того, щоб кудись виїхати, треба відпроситься з роботи, поїхати туди на один день, ходити там з усіма цими прекрасними людьми в незнайомому місті. Усе це непросто, я згодна. Але це можливо. Я щодня півгодини присвячувала тому, щоб просто поговорити зі спеціалістами. Не беруть трубки – я ще раз дзвоню, ще раз дзвоню. Це, звичайно, дратує, але нічого. У них своя робота, у нас свої побажання.
А ще я знайомим дівчатам, із якими ми разом були на курсах, кажу, щоб вони не боялися брати дітей із ВІЛ, щоб не реагували на ці дурні діагнози, половина з яких – вигадані. Коли дитина потрапляє додому, вони просто зникають».
І хтось, може, не вірить, що так швидко можна знайти дитину самостійно, та Ірина, пройшовши через це, з усією відповідальністю заявляє: це – реально! Адже Аня завжди була її, тільки помилково народилася не в тій родині. І як добре, що вони так швидко знайшли одна одну!