Хотіти чи бути мамою. Історія Ольги

Маючи вищу технічну освіту та престижну роботу за фахом, Олі не давала спокою давня мрія – подарувати сім’ю та любов діткам, які залишилися без матусі. Ще в дитинстві Оля стала свідком землетрусу. Тоді кілька дітей залишилося без батьків. Олі та її родині пощастило, але відтоді думка взяти у свою сім’ю дитину-сироту не залишала її.

В 27 років молода жінка зрозуміла, що більше не може чекати, потрібно діяти, щоб втілити свою давню мрію. Не зупиняли її невідомість перед майбутнім і те, що поряд не було чоловіка, з яким би хотілося жити і виховувати дітей.

Розмовляли ми з Олею, поки дорогою вона проводила молодших дітей до садочка. Просто так руки нічим не зайняті, а потім потрібно бігти на роботу, ввечері – навідатись до музичної школи, де вчаться її середні донечки, потім – знов до садочка і нарешті – додому, де чекає не лише повсякденна робота, а й перевірка домашніх завдань, обговорення з дітьми як минув день та що будемо робити завтра. Обов’язково кожен вечір не обходиться без якихось сюрпризів – хтось щось намалював, отримав довгоочікуване «відмінно», виступив на шкільному концерті і так далі і так далі.

Бабуся, Оліна мама, не перестає дивуватися завзятості своїх онуків, а я дивуюся, як моїй співбесідниці вдається одній виховувати восьмеро дітей?! І діти, до речі, далеко не лялечки, а зі складними долями. Зараз вони, звісно, зайчики – доглянуті, лагідні та веселі, а Оля їх забирала розгубленими й наляканими, з підозрою на хвороби та з діагнозами. Таких дітей мало виховувати, потрібно боротися за їх право бути такими як усі діти, а не «інтернатівські». З власного досвіду Оля переконана, що всі проблеми вирішуються і вона з радістю поділилася з нами своєю історією.

«Не буває такого, щоб взагалі не було проблем. Зважаючи на те, в яких умовах народилися і провели перші місяці життя такі дітки, проблеми та адаптація їх у сім’ї – це нормально, – каже Оля, – Ми вже п’ять років боремося за здоров’я Михася. Спробували багато різноманітних терапій, три роки займалися верховою їздою, працювали з психологом, ходили на китайські масажі, займалися з логопедом і ще багато, багато чого… – розповідає Оля, – Іноді нам допомагають небайдужі люди. У грудні нам пішов на зустріч митрополит Одеський та Ізмаільський Агафангел і узгодив проведення занять з дельфінами».

Втім, якби хлопчик лишався в інтернаті, певно б ніколи й не бачив не тільки дельфінів, але головного – материнської любові та турботи. А Олі щоразу почуте слово «мама» приносить справжнє задоволення життям, тому й не шкодує власних сил і вкладається в дітей як може.

Діти змінюють наші плани. А ми міняємо їх життя

Оля шукала дівчинку, та побачивши в дитячому будинку Михася, одразу написала заяву на всиновлення малюка.

Оля: «Спочатку спеціаліст служби запропонувала мені просто подивитися на хлопчика: «Не сподобається, не погодитеся на всиновлення». Ну добре – думаю, поїду подивлюся».

І ось Оля в дитбудинку. Кожну людину, яка має чуттєве серце, там переповнюють тривога, хвилювання, співчуття, а тим паче якщо ти молода жінка і в перший раз в дитячому будинку бачиш незнайому дитину, як вона дивиться на тебе, тягне ручки і називає «мамою». Усередині тоді щось перемикається і ти вже не можеш назавжди піти від цього дитя. Так Михась став першою Оліною дитиною.

Протягом року вони звикали один до одного, притиралися, досягали порядку та дисципліни. Згодом Оля зрозуміла, що зможе стати мамою вдруге. І цього разу вже точно для дівчинки.

«Тільки немовля я не шукала, мені хотілося працювати, щоб не лише гідно забезпечувати дітей, а щоб вони бачили, як мама ходить на роботу, заробляє гроші, щоб у них було уявлення про нормальне, а не сирітське життя з дитячого будинку, де діти живуть на всьому готовому й не розуміють, звідки що береться», - пояснює Оля.

Насті три роки

Маленькій та худенькій Насті якраз виповнилося три рочки. Дівчинка нічого не говорила і мовчки чекала на маму в дитячому будинку. Оля удочерила маленьку мовчунку. Настя важила усього вісім кілограм і завжди хотіла їсти. Вдома дбайливе мамине ставлення, ніжність та любов вже за місять кардинально змінили дитину. Вона швидко самостійно заговорила дуже справно, і їй так багато хотілось сказати, надолужуючи втрачене за всі роки мовчання. Зараз це маленька торохтушка – говорить швидко, бадьоро, бо певно знає, що її в сім’ї слухатимуть з радістю.


Дієвіша за ліки тільки мамина турбота

Сестрички Віка і Марійка ніколи не бачилися й навіть не знали одна про одну. Віка народилася дуже тяжкою дитиною і батьки відреклися від неї, коли їй тільки виповнилося три роки. Марійкою біологічна мама теж не займалася і у шість років, потрапивши в інтернат, дівчинка не могла повторити навіть своє ім’я.

Працівники служби запропонували Олі взяти сестричок у свою сім’ю. Місця вдома в неї вистачало, а бажання – тим більше.

Оля: «В будинку дитини мене попереджали: «Буде складно з сестричками, Віка часто хворіє, постійно на препаратах, обом дівчаткам потрібна реабілітація. Старша дівчинка Марійка через недбалість та пияцтво біологічних батьків у шість років зовсім не вміла говорити».

Те, що Марійка заговорила в сім’ї, власне я й очікувала почути. Тут тільки питання часу. Оля не на жарт взялася за старшу донечку, записала її на заняття з логопедом, хоча й їздити доводилося на інший кінець міста з трьома пересадками, та врешті решт це принесло позитинвий результат.

Мене більш вразило те, що за короткий час вдома у молодшої сестрички Вікусі щезло багато хвороб та їх симптомів. Діагнози, пов’язані з захворюванням щитовидної залози, лікарі зняли вже за чотири місяці, що дівчинка була вдома.

«Що я робила для цього?, - ділиться Оля, - Нічого особливого. Домашнє збалансоване харчування, турбота, любов, увага до дитини і за чотири місяці лікарі зняли цей діагноз».

Віка швидше і краще адаптувалася в сім’ї, тому що їй швидко пощастило знайти нову сім’ю. Зараз їй п’ять рочків, вона дуже рухлива, такий маленький непосидько, якого мама боїться далеко від себе відпускати, бо обов’язково мала повернеться з подряпинами або ж навіть синцями – така вона дитяча свобода.

Всі мамині зусилля були варті теперішніх успіхів дівчаток. Маша у дев’ять добре розмовляє і вчиться у загальноосвітній школі – це дуже велике досягнення, бо попередні прогнози лікарів були зовсім невтішні. Їм пощастило з вчителькою в школі, яка стверджує, що дівчинка має чудову внутрішню мову, тобто Маша дуже логічно і виразно мислить, пише гарні твори.


Навіщо зупинятися, якщо можеш йти далі?

Здається, до Олі прийшло довгоочікуване щастя: щасливі й задоволені діти в неї вдома – живи і насолоджуйся життям. Але Оля відчувала в собі сили прихисти від сирітства ще дитя. Доля ж запропонувала одразу трьох. 

Подзвонила подруга, також багатодітна мама: «Є три хлопчики, яких потрібно терміново забрати, поки їх не влаштували в інтернатний заклад». Тепер Оля має справжній привід для гордості, бо виховувати троє синів – справа серйозна.

Завжди веселий Артем

Жені зараз три роки, Тимоші – чотири, а найстаршому Артемові – чотирнадцять. Йому було найскладніше адаптуватися в новій сім’ї. І причиною є не лише перехідний вік хлопчика. Раніше він не знав, що за нього може переживати мама, чекати скільки потрібно його з прогулянок, а Артем гуляв де хотів до пізнього вечора, не попереджаючи коли прийде. Взагалі-то він хлопець добрий і чуйний, просто мав пройти час, поки Олі тільки спокійними ненав’язливими розмовами без нотацій та моралі, по-дружньому вдалося добитися від Артема самодисципліни. Дуже в цьому допоміг спорт. Артем хотів займатися футболом. Та вони з Олею зіткнулися з тим, що тренери не хотіли навіть приймати хлопця в секцію, мовляв, складно з такою дитиною. І все ж Оля продовжувала звертатися в різні спортивні клуби, поки не знайшла тренера, який узявся за Артема. Зараз хлопець має можливість грати у вищій лізі по футболу серед своїх одноліток.

Михась, Женя й Тимоша у квітнику

Женя і Тимоша – мамина втіха. Настільки вони спокійні та чемні, що Олі іноді здається –це така нагорода за те, що вона не побоялася прийняти ще дітей. Правда, цих трьох хлопчиків вона все ж вирішила взяти під опіку, щоб кількість дітей не позначилась на якості їх забезпечення. Оля не завалює дітей іграшками та солодощами, їй важливо, щоб діти мали хороші умови навчання та займалися тим, чим їм подобається – спорт, музика, малювання. А дітям важливо, щоб кожного вечора до них підходила мама, обіймала, цілувала й бажала «добраніч».  

Минуло ще півтора роки і в Олі з’явилася восьма дитина. Від Лізи у дитячому будинку чомусь відмовилося аж три пари батьків.

«Я поїхала до дитячого будинку і одразу погодилася забрати Лізу. Дівчинка як дівчинка, білокура така, не розумію, чому від неї відмовилися. Може не сподобалася на лице, але я ніколи по обличчю не обираю. Сама в дитинстві була не картинка, а зараз діти кажуть, що я найкрасивіша мама!», - посміхається жінка.

Вдома їй допомагає мама, а взагалі за сім років, як вона всиновила першу дитину, вже навчилася долати перепони.

трудові будні

«Спочатку мені здавалося: весь процес усиновлення та адаптації дітей дуже складний. Але насправді це не так. Мені зустрічалися та досі зустрічається дуже багато  людей, які допомагають і без черги влаштувати діточок до садочка, і до найкращого з логопеда, і до хорошої школи. На мій погляд, існує проблема, що багато всиновлювачів, якщо можна так висловитися, перебирають дітьми, щоб дитинка була і красива і синьоока і без вад і поганих звичок. Іноді аж смішно чути від дорослих людей такі чіткі та безкомпромісні критерії пошуку дитини, але не варто забувати, що КОЖНА (Оля просила наголосити це слово) дитина хоче мати маму та люблячу сім’ю.

На жаль, я бачу, що тема сирітства і досі досить вузька. Мало фахівців логопедів, психологів, дефектологів, які можуть працювати з дітьми, які певний час не мали батьківського тепла, та все ж я переконана, що дитина буде такою, якою ви її виховаєте», - переконана Оля.

Чому вона не зупинилася на всиновлені однієї, двох, трьох дітей, відповідає, що діти – її життя і поки вона відчуватиме в собі сили, намагатиметься подарувати їм щастя.

«Коли багато діток, я щаслива, мабуть, це моє призначення, бо коли бачу дитину, якій потрібні батьки, не можу втриматися, щоб не допомогти їй», - наче виправдовується Оля, та дивлячись на її дітей – усміхнених та щасливих, залишається тільки побажати їй міцного здоров’я та такого ж життєрадісного оптимізму.
 

 

Я. Цибульська, Sirotstvy.net