«Хочу бути для дітей більше, ніж мамою»

«Ти моя мама?», – діти запитували у мене, беручи за руки. А мені так соромно за себе стало, що маю руки, ноги, а ось зараз в цю хвилину, нічим не можу допомогти цим дівчаткам і хлопчикам».

Алла плакала всю дорогу, повертаючись додому. Так вона вперше побачила, що таке сиротинець. По телебаченню (ще були радянські часи) показували сюжет про дитячі будинки. У Алли підростали дві донечки Іринка й Марина. Залишались зайві речі і іграшки. Ось і повезла їх у дитячий будинок. Але не здогадувалась, що ця поїздка щось назавжди змінить у її житті.

Коли донечки Ірина й Марина, підросли Алла почала їздити до інтернату. Відвідувала одного хлопчика, якого згодом мала забрати з чоловіком у свою сім’ю. Олександр допомагав дружині. Без його підтримки складно уявити всі подальші події в їхньому житті. Сьогодні подружжя Шумейко в Одесі відоме. Їхню родину хоча й називають трохи кострубатою назвою – дитячий будинок сімейного типу, всі знають, що у дітей тут є мама і тато, які їх люблять і дбають про них.

Але починалось все не просто. Іноді не вистачало досвіду, іноді – справедливості.

Працівники інтернату докоряли Аллі: «Ви хочете забрати хлопчика, щоб отримати його квартиру!». Жінка навіть не знала, що за дитиною зберігалось житло. Найважливіше, як виявилось, що у хлопчика, була бабуся. Алла з Олександром розшукали її та допомогли зустрітися з онуком.

Потім знайомі розповіли подружжю про двох безпритульних хлопчиків. Недопустимо, щоб діти жили просто неба – жодних роздумів і вагань не було. Чотирнадцятирічного Миколку й тринадцятирічного Сергія Алла й Олександр забрали до себе.

Неодноразово сім’я чула від міліції, що незаконно утримує дітей, але поновити їм документи і надати хоч якийсь офіційний статус було не просто. Коля і Сергій у розшуку не значились, скоріш потрібно було шукати їхніх батьків. Займатись цим нікому не було діла. Та й безпритульних дітей років сім тому було значно більше.

 «Мене шокувало, що діти можуть мешкати на вулиці. Залишити їх знов напризволяще, звичайно, я не могла», – згадує Алла.

Хлопчики знайомили її з різними місцевими закутками – підвалами, горищами, де їм доводилось ночувати, мешкаючи на вулиці. Там залишались інші діти. Утрьох вони приносили їм обіди і теплі речі.

 Аню і Машу, двійнят Ігоря й Олега, двійнят Микиту і Тоню з братиком Володею подружжя забрало до себе. Народженій донечці Олександрі тоді виповнилось три рочки.

Спілкуючись з безпритульними дітьми, Алла познайомилась із канадськими місіонерами. Вони приїхали в Україну допомагати дитям, які опинились у складних життєвих обставинах. Родина Шумейко здивувала канадців не на жарт: як в чотирьохкімнатній квартирі одразу мешкає десятеро людей?!

Родина Шумейко у сьогоднішньому складі

«Нам запропонували переїхати в більш просторий будинок під Одесою. Ми довго думали з чоловіком: з одного боку хотілося, щоб і дітям було просторніше, а з іншого… Розуміли, що будинок ні на кого з дітей не оформлять, і в будь-який момент нас могли попросити залишити оселю. Але врешті решт, у свою квартиру ми завжди могли повернутись, тому скоро в нас почалося велике переселення».

У більш просторій оселі сім’я прийняла ще дітей. Деякі приходили самі, знаючи, що тут їх приймуть, нагодують, обігріють.

«У багатьох дітей були і є батьки. Іноді діти тікали з дому в пошуках пригод, а назад доїхати вже не мали грошей. Таких ми повертали додому. А з Анною, Машею, двійнятами Олегом й Ігорем, Тонею, Микитою і Володею на довго стали однією родиною», - розповідає Алла.

На жаль, і цих дітей Алла не могла офіційно оформити у сім’ю. Через суд позбавити прав їхніх батьків? Але хтось із них лежав у лікарні, хтось хворів вдома, одна мама взагалі була громадянкою іншої країни.

Так, без статусу, родина Шумейко жила чотири з половиною роки. Влітку 2006 року з обласної адміністрації до Алли приїхали представники органів опіки і піклування. Запропонували оформити дітей у дитячий будинок сімейного типу. Спочатку поновили документи двом дітям.

«Олега і Євгенка ми першими взяли у прийомну сім’ю. Скоро на них нам виплатили соціальну допомогу, – пояснює Алла побутовий бік їхнього життя – Це були гроші, вдумайтесь, більше, ніж я отримувала на чотирьох діток. Тоді лише я зрозуміла всю систему іноземних «благодійників». Гроші, які вони виділяли, були лише малою часткою, а більшість залишалась у кишенях окремих невідомих нам людей. Попросила канадців більше не допомагати нам, а їм це невигідно. Том вони в свою чергу попросили нас залишити будинок».

Ще й строки встановили: до першого червня, поки діти не закінчать школу.

На щастя, вихід знайшовся. Обласна адміністрація надала будинок на умовах домовленості на користування. Нарешті Алина мрія здійснилася! Їхній родині надали статус – дитячий будинок сімейного типу, тобто визнали як сім’ю, якій можна довірити дітей!

На новому місці до родини приєдналися Ліда, Наташа і Сергій. «Перші» діти виросли поїхали навчатись до Одеси. А до родини приєдналися Костя, Віка, Анжеліка, Олена, Сергій і Женя.

«Хочеться бути впевненою в майбутньому своїх дітей. Хочеться, щоб всі вони були щасливими, мали де жити, мали свою улюблену справу і трималися завжди разом. Часто повторюю їм, щоб вчилися самостійно про себе дбати. А собі кажу, що маю бути для них більше, ніж мамою. Їм потрібні і подруга, співбесідник, і лікар, і вихователь, і вчитель! Але в якій би ролі я сьогодні не була для них, вони мають знати, що я їх люблю», – ділиться Алла.

Півтора роки тому вони з Олександром взяли Алісу і Михайлика – рідних братика і сестричку. В дитячому будинку спочатку були проти: «Кого завгодно, тільки не цих, досить з них психологічних травм!»

Складні діти. Вірніше, зі складною долею. Нікому з нас, дорослих, не уявити, що відбувалося у душі цих дітей. Один раз їх вже забрали з дитбудинку, а за місяць повернули до закладу…

«Тато наш розплакався, коли побачив Алісу й Михайлика, а головне – діти самі вчепилися в нас, наче до найрідніших людей у світі. Словом, ми їх обнадіяли, і не могли вже не забрати їх», – згадує Алла.

Керівництво дитячого будинку пішло на поступки і у великій родині з’явились ще братик і сестричка.

«Для таких дітей, як Аліса, найкращий захист – це напад. У неї складний характер – все криком бере, але й доля її не легка. Нікому не довіряти, нікого не боятися – це їхні «дорослі» особливості. Аліса і розмірковує як доросла, все розуміє і відчуває. Діти помічають, що я їй багато чого дозволяю. Але вони в мене знають, що до новеньких потрібно бути поблажливими. Вже понад рік ці діти з нами і бачу як ці колючі їжачки все частіше приховують свої голочки».

Алла каже, що сама не знає, де в неї сили беруться на все. Та відповідь напрошується сама – любов до дітей, їхнє щастя і спокій – і є для батьків сенсом життя.

Щиро дякуємо Аллі за розповідь і бажаємо її сім’ї щастя, впевненості у завтрашньому дні і здійснення усіх сподівань.