Говоріть дітям правду і слухайте своє серце

Ірину з самого дитинства непокоїла думка про дітей, які зростають без батьків. Про сиріт при живих батьках вона вперше дізналася, коли ще дівчинкою потрапила до лікарні. Разом із нею в палаті лежав хлопчик, маму якого позбавили батьківських прав. В голові не вкладалося, як діти можуть зростати без сім’ї.

З тих пір Ірина мріяла, коли стане дорослою, допомагатиме дітям, котрі з певних причин не мають можливості виховуватись у родині.

Вийшовши заміж, вона народила двох хлопчиків – Вадима й Максима. Виховуючи синів, Ірина разом з чоловіком мріяли в майбутньому допомогти дитині з дитячого будинку, у сімейному колі час від часу говорили про це. Коли Вадим з Максимом подорослішали, то самі запропонували батькам стати сім’єю для самотньої дитини.

«Старший Вадим став ініціатором, – ділиться спогадами Ірина. Він сказав мені: «Мені залишилось навчатись у школі останній рік. Потім, я переїду до іншого міста, а так хочеться ближче познайомитись, встигнути звикнути до своєї майбутньої сестрички». Звичайно, це мене підштовхнуло і я почала збирати документи».

Рішення було одностайним – шукатимуть дівчинку. Ірина уявляла майбутню донечку жвавою, навіть просила, щоб їй знайшли таку собі шкоду – непосидючу дитину. В їхньому районі взагалі відсутні дитячі інтернатні заклади, місцева служба у справах дітей видала направлення до найближчих районів.
 
Скоро Ірину познайомили з Анею, але дівчинка на відріз відмовилась спілкуватися. Натомість у тому ж притулку на дитячому майданчику гралися троє сестричок-близнят та їхній старший братик. Хлопчик підбіг до Ірини і сказав: «Мамо, а у тебе можна буде ламати іграшки?». Все! Переломний момент стався! Ірина відчула, що зможе стати мамою для цієї трійці. Вдома місця вистачає, а серцем хотілося б обігріти любов’ю усіх. Але в Ірининій заяві йшлося лише про одного чи двоє дітей. Потрібно було переоформити документи на опіку. Здавалося, все можна вирішити швидко, але минув місяць, поки мама отримала заповітні папери. А за цей час всіх дітей вже забрали в іншу родину...

Було радісно, що діти більше не мешкатимуть у дитячому будинку, але на душі все ж залишався осад – стільки сил і нервів витрачено!.. Але ж ще так багато дітей у сиротинцях чекають на своїх батьків! В найближчому інтернаті мешкала Люба – гарненька, мила, привітна дівчинка. Вони швидко знайшли спільну мову й Ірина була впевнена, що Люба погодиться переїхати до її родини.

За законом потрібно було отримати письмову згоду дівчинки (їй було вже дванадцять років) на влаштування у прийомну сім’ю. Та працівники дитячого будинку сказали Ірині, що Люба не хоче переїжджати до її родини. Дівчинка страшно переживала і понад усе боялася гніву працівників інтернату, якщо вона прийме «неправильне рішення». Вже потім вдома донечка розповідала, як її залякували, мовляв, буде служницею у новій сім’ї, що в неї хочуть відібрати належне їй житло, (тільки невідомо, чи фактично збереглася та хата чи ні).

Любина подружка, сусідка по кімнаті, порадила їй: «Ти поїдеш звідси назавжди, і ніколи не побачиш нікого з інтернату, тебе ніхто не зможе більше залякувати й погрожувати». Водночас все просто і ясно стало – скоро нарешті розв’яжеться це замкнене коло і почнеться нове життя!

Перші місяці вдома – вона вчилась жити по-новому. Два роки, проведені в інтернаті, подарували їй купу комплексів і… сильний інстинкт самозбереження. Тому вдома через дрібниці у перший же тиждень вона накинулась з кулаками на своїх названих братиків. Ще та була амазонка – перевершила мамині сподівання про бойову донечку! Щоб трошки вгамувати її емоції, Ірина намагалась зацікавити Любу новим вбранням, книгами, пропонувала відвідувати різні гуртки. Та все це викликало зворотній ефект. Увагу до себе дівчинка сприймала як образу, бо не звикла, а може й не знала чуйного до себе ставлення. Сьогодні вона, наче намагається наздогнати втрачене, тому захоплюється і різними видами  рукоділля, і спортом. Любі  – вже виповнилось п'ятнадцять років – весела, жвава дівчинка, мамина помічниця!

За півроку, після появи Любові, Ірині наснився сон: у магазині вона купує три великих гарних хлібини, і чує голос: «Беріть, не пожалкуєте!» Жінка прокинулась із відчуттям, що сьогодні неодмінно має відбутися щось добре. Відколи Ірина вперше відвідала дитячий будинок, її не залишали спогади про трійню, з якою вона познайомилась і завдяки якій почалась нова історія її родини.

Зранку Ірині подзвонили зі служби у справах дітей і запропонували влаштувати у сім’ю трьох діток. Уявіть – це були двоє дівчаток-близнят і їхній молодший братик! Треба ж такий збіг! Навіть імена дітей були практично тотожними!

Ірина їхала до трійці на знайомство вже зі згодою про встановлення опіки. Дітки з радістю побігли назустріч новій гості. Вихователька тоді сказала: «Дивіться, яка тьотя до Вас прийшла!» Ірина не забарилася з відповіддю: «Яка я тьотя? Я – їхня мама!» Так у родині з’явилися Дар’я, Настя і Сергійко.

Сестричкам було по три рочки, а братику – трохи більше півтора. Діти самостійно тримались на ногах, ходили, але бігати боялись, та й не привчали їх до цього. Дівчатка розмовляти не вміли. Потрібно було їх заново вчити не тільки ходити, говорити, а й їсти. Вони навіть не жували, а намагалися проковтнути все цілим. Це тому що у дитячому будинку їх годували виключно сумішами та перетертою їжею.

Сьогодні здається, все це відбувалось не з ними. Дітки підросли, зміцніли, за перші пів року повністю звикли до нової сім’ї. Ірина вчить їх читати, рахувати, розвивають логічне мислення, щоб до першого класу пішли у всеозброєнні. Також Даша, Настя і Сергійко відвідують дитячий садочок. Вдома з ними весело і сонячно. Діти прикрашають життя і наповнюють його сенсом.

З особистого досвіду Ірина знає, що діти можуть швидко забути образу, але не фальш. Вони тонко відчувають неправду і не розуміють причин, чому їм неможна довіряти. Всім майбутнім батькам мама радить говорити дітям правду і слухати своє серце – тоді можна уникнути багатьох проблем у вихованні, а значить – і у житті.

  Ірина дякує за підтримку Інні Спасській – начальнику Михайлівської районної служби з прав дітей та молоді, Ганні Колпаковій – головному спеціалісту обласного центру соціальних служб у справах сім'ї, дітей та молоді та спеціалістам служби у справах дітей Запорізької облдержадміністрації. «Це ті люди, які багатьох батьків зробили щасливими!», - каже Ірина.

Радісно, коли спільними зусиллями батьки та фахівці, які відповідають за дітей, дарують дітям із сиротинців шанс на щасливе майбутнє. Зараз у Михайлівці – селищі міського типу, де живе Ірина, діє 3 дитячих будинки сімейного типу, 7 прийомних сімей, понад 70 опікунів! В їхніх сім’ях виховується більше, ніж 220 дітей. Багато сімей спілкуються один з одним, обговорюють свої проблеми, та радять всім, хто хоче допомогти дітям, ставати для них сім’єю – і дітям краще, і Вам – щастя!