Гордість країни
Шість років тому у Світлани та Євгена народилась чудова донечка Аня. А вже за кілька місяців після пологів молода мама сказала, що хоче усиновити дитину. Це було рішення всупереч обставинам, які увійшли до їхнього сімейного життя.
Під час вагітності майбутній мамі не раз доводилось чути від лікарів: «Ти ще не знаєш, що хвора. В тебе не буде здорових дітей».
«Коли народилась Анечка, всі аналізи стверджували протилежне, – ділиться Світлана. – В пологовому будинку мене помістили в ізольовану палату, ставились, як до прокаженої. Для всіх не було секретом, що у мого чоловіка ВІЛ-інфекція…».
З юності Світлана мріяла про власну сім’ю – вірного чоловіка та дітей, мріяла піклуватися про них та бачити, що вони поруч із нею щасливі. Зустрівшись з Євгенієм, все це почалось справджуватись. Варто зазначити, що її заміжжя не було спонтанним рішенням, навпаки майбутній чоловік просив наречену гарно обдумати свою згоду. Та Світлану не хвилювало, що про неї говоритимуть інші. Вона допускала, що від неї відвернуться ті, хто лише вважався друзями, не спілкуватимуться ті, хто нічого не знає про ВІЛ, але зневага лікарів її шокувала.
Молода мама почала замислюватись про долю ВІЛ-інфікованих дітей, від яких відмовились батьки. Кому вони скажуть перше слово «мама»? Хто побачить їхні перші кроки і поведе до першого класу? Чи матимуть ці діти друзів? Батьків? Майбутнє?
Коли Світлана запропонувала Євгену всиновити дитину з діагнозом ВІЛ, чоловік погодився без вагань.
«Якщо у мене є можливість допомогти дітям, то як я можу цього не робити?!», – каже тато.
І вони почали шукати дитинку для усиновлення. Найближчий дитячий будинок для ВІЛ-інфікованих дітей-сиріт розташований у Макіївці. Там батьки і зустріли хлопчика, зовні дуже схожого на Євгена. Не вагалися ні хвилини – Микита, так звали маленького, їхній син! Забирали його 13 вересня, саме в день, коли хлопчикові виповнилось три рочки! Тепер ця дата особлива для всієї родини, адже дати народження збіглися у мами, Микити та Ані.
Згодом батьки захотіли допомогти дитині трохи старшого віку. Дев’ятирічного Петра подружжя знову ж таки знайшло у Макіївському дитячому будинку. Більшу частину свого життя хлопчик жив з біологічними батьками, але ті навіть до школи не спромоглися його віддати. Відчуваючи, що цей хлопчик потребує батьківської турботи, Ісаєви вирішили допомогти Петрику надолужити згаяне. А він тихесенько попросився: «Заберіть мене до себе. Я вмію прати, мити посуд, підлогу – я буду все робити, тільки заберіть, будь ласка».
Тоді Світлана не стримала сліз, але водночас була безмежно щаслива:
«Коли ми забирали Петрика, я відчувала таку ж радість, як під час виписки з пологового будинку. Тоді я вже точно знала, що між народженням і усиновленням немає різниці».
У Макіївці батьки потоваришували з заступницею головного лікаря дитячого будинку Людмилою Іванівною Ботехіною. Час від часу вона дзвонила Ісаєвим, цікавилась, як поживають її колишні підопічні. А одного разу лікарка, знаючи про чуйність батьків, запропонувати їм познайомитися з двома чудовими дівчатками. Іринку та Даринку тільки-но перевели до Маріупольського дитячого будинку – ближче до району, де мешкає подружжя. Так шестирічні подружки стали сестричками. Ісаєви забрали і їх!
А потім Світлана дізналась, що вагітна! УЗІ показало, що буде два хлопчики. Євгеній ледь не на руках носив дружину від радості!
Але трапились передчасні пологи. Недоношені дітки не вижили...
Біль втрати батькам допомогли пережити їхні діти – їхній сенс життя.
А зовсім скоро Світлані та Євгену Бог подарував щастя – бути батьками для ще однієї чудової дівчинки.
Світлана й досі не може стримати сліз, згадуючи історію появи Саші у їхній сім’ї. Дуже багато страшних подій випало на долю дитини. У маленької дівчинки виявили сухоти. Поки вона лікувалася у диспансері, не стало її мами. Шестирічна Саша залишилась зовсім сама.
Мало того, як прикро було дитині від жорстоких слів, яких не соромились деякі нянечки: «Ти тепер нікому не потрібна, тебе ніхто не забере звідси, бо ти хвора». Цей кошмар тривав майже 4 роки.
Але дива трапляються. І почувши про Олександру, до санаторію завітали Євгеній зі Світланою.
«Ми розмовляли з лікарем і боковим зором поглядали на Сашу. Не розумію, як вона відчула, що ми з чоловіком хотіли з нею познайомитись, але підійшла до нас і подарувала два малюнки. На них був зображений дід Мороз ¬– все це відбувалось напередодні Нового року».
Цей малюнок замінив всі слова, які шукали батьки, і боялась сказати Саша. В глибині душі дівчинка все ж сподівалась, що і за нею прийдуть мама з татом. Про це, напевно, і просила діда Мороза.
Життя у лікарні не зламало романтичної і творчої натури Олександри. Вона гарно малює, відмінно вчиться, на неї можна покластися у будь-якій ситуації, і вчителі за це високо її цінують.
А головне – у Саші більше немає туберкульозної інфекції. Не все так легко, але труднощі можна здолати, коли в тебе є надійна підтримка дружної сім’ї.
Наступним в родині Ісаєвих був син.
«Так як я народити на той час не могла, – розповідає Світлана, – а маленького хотілося поняньчити, то зателефонувала до служби у справах дітей: «Чи є у вас маленькі дітки? – Є! Професор!»
Михайлику було три роки. Вихователі називали його «Професором» за гарні розумові здібності. Вдома хлопчик навчився добре читати, не за віком дотепний, кмітливий, допитливий, словом, майбутній академік!
Коли ж забрали Михася з дитячого будинку, Світлана дізналась, що вагітна! За кілька місяців народила Єва. У дівчинки, як і у мами, лікарі не виявили ВІЛ-інфекції. Світлана не називає це дивом, а просто каже, що вона не лінувалась свого часу поцікавитись, на відміну від більшості людей, що ж таке Вірус Імунодефіциту Людини.
Це дало їй змогу бути щасливою та врятувати майбутнє безневинних дітей.
Коли працівники служби у справах дітей забрали до крові побитого біологічним батьком Юрка, то в першу чергу зателефонували Світлані. Євгеній привіз тринадцятирічного хлопчика додому. Світлана відчинила двері машини: «Привіт, морозиво будеш?
– Ні, – видавив із себе Юра.
Хлопчик весь зіщулився, знітився, боявся глянути комусь у вічі. Бо рідний батько зганяв на ньому зло лише за те, що мати його народила ВІЛ-інфікованим.
І хоча у Ісаєвих Юра перебуває під опікою, тільки в цій родині він знайшов справжніх маму й тата. Якщо ви побачите їх разом, то одразу побачите, що хлопчик майже ні на крок не відходить від нових батьків. Він просто шанує кожну секунду такого важливого для нього спілкування.
Синові Віталіку 17 років. Потрапив він до Світлани та Євгенія п’ять років тому. Хлопця перед цим повертали до державного закладу дві прийомні сім’ї, тому Ісаєвим перший раз його дали на літо з випробувальним терміном. Зараз Віталік навчається у будівельному технікумі, і батьки з гордістю всім кажуть, що він їхній син!
Найближча мамина мрія - організувати дітям відпочинок у дитячому таборі. Та, на жаль, в українських закладах не передбачені умови для оздоровлення для дітей з ВІЛ-позитивним статусом. Тому поки що батьки самостійно вигадують синам та донькам дозвілля та оздоровлення. Радує, що всюди їх приймають, як звичайних дітей.
Саша займається спортивною гімнастикою, Аня вже має перший юнацький розряд, Юра та Петрик палкі прихильники футболу, Михайлик та Микитка всі сили віддають навчанню. Єва, можна сказати, головна у родині, бо найменша. Іринка і Даша - мамині помічниці. Світлана всього їх навчила по господарству, бо дівчатка, одразу після дитячого будинку, навіть не знали, що чай треба заварювати. Не знали елементарних речей – що люди ходять на роботу, що продукти купують у магазинах, а овочі можна виростити самим.
Тепер минуле їм здається страшним сном. І навіть, коли раптом діти зустрінуть на вулиці своїх колишніх вихователів з дитячих будинків, то удають, що не пам’ятають їх.
Світлана та Євгеній не приховують від дітей, що колись ті мали іншу сім’ю, але діти самі про це згадувати не хочуть. Деякі біологічні батьки мешкають за кілька кілометрів від Ісаєвих, і за весь час ніхто з них не цікавився дітьми.
Усі діти Ісаєвих Світлану й Євгенія називають мамою й татом, один для одного вони найрідніші люди. Та й приховати від когось таку велику родину складно. Про них вже знає чи не вся країна. Цього року сім’я заслужено стала переможницею національної премії «Гордість країни». Безперечно, їм було приємно, що їх відзначили, та найбільша нагорода для батьків – щастя їхніх дітей. Ісаєви були першими в Україні, хто всиновив дитину з ВІЛ-позитивним статусом і, на щастя, не останніми. Поступово кількість таких родин, нехай повідьно, але збільшується. І немає більшого щастя для цих людей, ніж жити заради майбутнього їхніх дітей.
Низький їм за це уклін і велика пошана!
