Герої нашого часу рятують дітей-сиріт та повертають батьків дітям війни

До військових дій на Донбасі Оксана час від часу телефонувала нам на гарячу лінію з питань усиновлення (0 800 50 14 14). Дуже хотіла усиновити маленьку дитину. В режимі он-лайн ми шукали анкети дітей до п’яти років в базі даних «Сирітству – ні!». А цієї весни Оксана подзвонила і сказала, що взяла під опіку двох хлопців шістнадцяти років.

До цього був надскладний 2014 рік і вже осінь 2015. Час, коли ми вперше почали вживати слова «діти війни» не про стареньких бабусь і дідусь, а про зовсім юних хлопчиків і дівчаток. Найгірше, що втрати, розлуки, страх – і досі наше сьогодення.

Оксана й Олексій Демидчук від реальності не втікають. Як можуть, роблять її теплішою, людянішою, мирною. У шлюбі вони вже майже 30 років. Виростили двох синів, виховують молодшого (11років) і повертають дитинство дітям, що пережили дорослу трагедію.


Наші діти-переселенці

Коли почалися військові дії на Донбасі, Оксана й Олексій прийняли до себе сестричок Олю і Катю та їхню подружку Марину (імена змінені). Всім трьом по 14 років. Торік влітку волонтери вивезли дітей з Донбасу до табору відпочинку, але батьки дівчаток залишилися на окупованій території.

Ніхто не знав як довго триватиме розлука. До того ж телефонний зв'язок з рідними раптом зник і по закінчення всіх табірних змін, подружок мали поселити до інтернату.

Оксана й Олексій запросили дітей до себе. Прийняли мов рідних, тобто без пільг та соцвиплат, і пообіцяли докласти всіх зусиль, аби знайти їхніх батьків.

Оксана: «Майже рік дівчата прожили в мене. Цієї весни приїхала мама Олі та Каті. Я допомогла їм винайняти житло в Київській області. Вони вже переїхали. Повертатися на батьківщину поки небезпечно. Маринка разом з ними. Її мама поки приїхати сюди не може. Діти-переселенці – це теж наші діти і ніхто, крім нас не допоможе й не врятує їх».

Тепер Оксана знов повернулася до своєї довоєнної мрії – усиновити дитину. Завдяки дівчаткам зі Сходу, вона бачила, як тепла, любові й маминих обіймів, мов маленькі, прагнуть і старші діти.


Шістнадцятирічний Ігор не повірив, що його хочуть усиновити

Ігор – позитивний, добрий, відкритий, здібний до навчання хлопець. Але за три роки, що він жив в інтернаті, жодна сім’я не зважилася його усиновити. Одні розуміли, що як слід не подбають про нього (Ігор має особливі потреби, пов’язані зі здоров’ям), інші ж просто хотіли виховувати маленьку дитину. Якщо чесно, то у свої шістнадцять років Ігор майже зневірився, що в нього будуть мама і тато.

Тоді наші колеги з представництва «Надія та житло для дітей» в Україні взялися знайти йому батьків. Його історія швидко розлетілася інтернетом, але Оксана про Ігоря дізналася від волонтерів, адже комп’ютером майже не користується. Діти – її всесвітня мережа.

При зустрічі перше, що Ігор спитав в Оксани, було: «Ви точно до мене?». Вже за хвилину він почувався найщасливішим!

Оксана: «Коли побачила фотографію Ігоря, дізналася його історію, зрозуміла, що заберу його. Деякі друзі мене відмовляли: «Таких дітей тисячі, і ти усіх не обігрієш». «Всіх – ні, але одного зможу», - відповідала вона.

Звідки дитина: з центру, заходу чи сходу – не важливо. Вони будуть всі хороші, якщо їх любити

З появою прийомного сина, Оксана й Олексій не облишили допомагати дітям-переселенцям. За кілька місяців в них з’явився Андрій. Йому теж шістнадцять років і в нього теж драматична історія. Навесні цього року хлопець втік зі своєї батьківщини -  окупованого міста на Донбасі. Там, де він народився і ріс, залишилися його рідні, дім друзі, але хлопець не зміг змиритися з тим, що поблизу його міста йде війна. Рідна мати не надто ним опікувалася і за мирного часу, а тепер він взагалі був сам по собі. «Годі!», - вирішив він і почав думати, як вибратися міста.

На щастя, туди приїхали волонтери евакуйовувати дітей та жінок. Андрію б скористатися цим, та він знав, що матір нікуди його не відпустить. Кмітливий юнак пройшов у великій черзі евакуйованих, показуючи лише обкладинку паспорта. Ніхто не запідозрив, що хлопцю немає вісімнадцяти. Відкрився він волонтерам, коли вони вже були за сотні кілометрів від міста.

Оксана: «Андрія теж чекав інтернат. А для дитини немає нічого гіршого, ніж зростати в цій згубній системі. Для нас з чоловіком немає різниці, звідки дитина: з центру, заходу чи сходу. Вони будуть всі хороші, якщо їх любити. Ми звернулися до Києво-Святошинської служби у справах дітей. Нам допомогли знайти бабусю Андрія. Вони здвоюються, спілкуються. З матір'ю в хлопця давно не ладилося, а коли та дізналася, що син без дозволу покинув дім, заявила, що не хоче про нього знати. Ось минає пів року, а від мами жодної звістки. Андрія ми беремо під свою опіку. Він нормальна дитина, і моїм єдиними проханням до нього було поставитися з розумінням до Ігоря. Не жаліти його, але й не навипередки за ним не бігати. І я ще жодного разу щодо цього не зробила Андрію зауваження».

До речі, зараз Ігор не схожий на того несміливого і тихого хлопця, яким він був до сім’ї. Батьки вмовили його на дві операції. З нервами та переживаннями, та все пройшло успішно. Ігорю вже на багато краще. Вдома в нього з’явилося більше обов’язків і відповідальності, які він з радістю виконує. Він відчуває себе потрібним, йому є кого обійняти, кому побажати «на добраніч» та просто почуватися щасливим, що в тебе є справжня сім’я.

З Андрієм, на радість, вони швидко потоваришували. В кожного з них до цього був окремий і несхожий один на одного досвід, але в кожного з них є одна мета – жити в люблячій сім’ї.

Погодившись поділитися своєю історією, Оксана й Олексій відмовились публікувати свої фотографії, бо не вважають себе героями. Кажуть: «Ми робимо, те, що можемо. На нашому так мав би зробити кожен».


СИРІТСТВУ - НІ!