Ейфорія від усиновлення

Кілька місяців тому Ірина, консультуючись у юриста гарячої лінії з питань усиновлення (0 800 50 14 14 – прим.), пообіцяла розповісти користувачам порталу sirotstvy.net про свій шлях до маленького синочка. Обіцянки жінка дотрималася й поділилася власною історією. Тож читаймо, і хай кожен, зрозуміє те, що йому треба зрозуміти.

«Протягом тривалого часу я не могла завагітніти, – починає Ірина. – Обстежувалися, лікарі говорили, що ми здорові, але не виходило – і все. І тут ми дізнаємося від знайомого лікаря, що скоро має народитися дитина, від якої мама точно відмовиться. Нас відразу попередили, що ця дівчина має діагноз шизофренія, тому побоювання щодо стану здоров’я ще не народженої дитини були. Та ми порадилися з чоловіком і вирішили: зберемо документи, а там як Бог дасть. Саша сказав: «Якби рідна дитина народилася хворою, ми б її не залишили».

Не знаю, як у кого, але в нас збір документів був ду-у-у-уже важким. Містечко маленьке, усиновлюють рідко. За 20 років це перший випадок відмови від дитини. Тому спеціалісти служби у справах дітей самі багато чого не знають. Я вдячна людям, які створили портал sirotstvy.net. Консультації дуже допомогли, адже ми в процесі стикалися з неодноразовим порушенням наших прав.

Коли здавали медичні аназіли, нас стільки разів «відфутболювали»… Один лікар до іншого посилає, а той – до третього. Чоловік мій зараз під слідством, нічого кримінального, і стаття, за якою порушена справа, дозволяє усиновити. Просто справу не можна закрити, оскільки нема постраждалої сторони. То нам сказали розлучатися. Добре, що вчасно проконсультувалися в юристів. А Саша був готовий і на розлучення, аби тільки дитину віддали нам. На щастя, до цього не дійшло».

Коли хлопчик народився, документи вже були зібрані, і курси пройшли. Подружжя якнайшвидше хотіло забрати дитину додому, адже в лікарні їй не приділяли стільки уваги, скільки могла приділити Іра. Максимка не купали, а тільки підмивали, хоч надворі стояло літо й він потів, почали з’являтися прищики. Крім того, ліжечко стояло на протязі. Та що й говорити – важко знати, що твоя дитина в лікарні, а постійно ти з нею бути не можеш.

Через три тижні над Максимком вдалося встановити опіку. Причому Іру та Олександра відразу попередили про те, щоб вони навіть не претендували на грошову допомогу на дитину, у іншому випадку – чекати їм два місяці, поки хлопчик підлягатиме усиновленню. Вони знали, що їхні права порушуються, але не хотіли йти на конфлікт. А в чотири місяці хлопчик нарешті став їхнім «законним» сином.

«Усиновлення було дуже важким, але всі неприємні моменти – ніщо в порівнянні з нашим Максимком, – говорить Ірина. – Щодня якісь відкриття! Ми вже сидимо, перевертаємося, агукаємо, у нас уже 2 зуби. І всі ці п’ять місяців ми в ейфорії!!! Чоловік від сина просто не відходить. Уночі по черзі до нього встаємо. Нема такого, що чоловік заробляє гроші, а дитина тільки на тобі. Він сину, як друга нянька. Кажуть, із появою дитини в родині стосунки між чоловіком і дружиною стають холоднішими, але нас це навпаки зблизило.

Батьки теж його обожнюють, особливо дідусь, мій вітчим. Це його улюблений онук. Рідні нам допомагають. Зараз я пішла в декрет, а перші місяці ще працювала. Робота займала кілька годин на день, я вчителька, то мама моя з Максимом сиділа й бабуся. Але я прожогом бігла додому після уроків».

Олександр та Ірина вже готові до другого усиновлення через 2 – 3 роки. І ніякі палиці в колесах на шляху до ще одного сина чи доньки не страшні, бо діти – це мегащастя, яке не можна описати словами. Його треба тільки відчути…

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net