Євгенія Чередюк: «Не можу байдуже дивитися в очі дітей, анкети яких на порталі «Сирітству — ні!»

Усиновлювачі Євгенія та Олег Чередюк з Одеської області розповіли свою історію читачам порталу «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова.

«Я часто читаю та коментую статті на порталі «Сирітству — ні!», бо не можу залишатися байдужою до душевного болю сиріт, які чекають на своїх батьків. Не можу байдуже дивитись у вічі дітей на фотографіях в анкетах, що розміщують на порталі, — розповідає Євгенія Чередюк. — Адже ми із чоловіком майже вісім років тому самі стали батьками двох дівчаток і зрозуміли, з яким нетерпінням ці діти чекають, щоб їх взяли до родини. Зрозуміли, яке це щастя для сім’ї, де довго чекали дітей, коли вони все ж таки з’являються. Усиновлені діти стали сенсом нашого життя. Ми ними живемо. Вони зараз поряд, слухають те, що я розповідаю. А я розповідаю свою історію, яка, можливо, комусь підкаже шлях до свого щастя».

Євгенія та Олег довго зустрічалися. У них було справжнісіньке кохання, про яке пишуть у романах зі щасливим фіналом. Щасливим, бо вони — герої цього роману — одружилися. Весілля зіграли в 1999 році. І для щастя в них дуже скоро з’явилося все: будинок, земля та статки. Не було лише дітей.

«Навіть коли вагітність наступала, виносити дитину мені не вдавалося, і так усі десять років подружнього життя, — згадує Євгенія. — Ми багато перепробували. У 2009 році, коли померла мама, я пережила стрес — потрапила до лікарні. А в нашій районній лікарні відділення терапії розташоване поряд із дитячим. І знайома медпрацівниця раптом запропонувала: «У нас, у дитячому відділенні, є такі чудові дітки, яких батьки покинули. Хочеш подивитися?» Я пішла, бо тоді вже думала про усиновлення».

У відділенні було четверо нічийних дітей. Усіх жінка пам’ятає чітко, наче бачила вчора. До одного хлопчика вже приходили майбутні батьки. Була дівчинка, на яку не було документів, бо її батьки — громадяни іншої держави. Одна семимісячна дитина запам’яталася Євгенії тим, що була найрухливішою та найусміхненішою, вона вже стояла на ніжках, тримаючись за борти манежика, і всім привітно посміхалася, запрошуючи поспілкуватися. Одна дитина була наймолодшою, мала всього два місяці від народження.

«Чорноока й смаглява, як я. Ця мала ніби чекала саме на мене. Побачивши її, одразу закохалася! Наче між нами простяглась якась ниточка, яка з кожним днем міцніла, — згадує Євгенія. — І я вже не могла від неї відійти. Я попросилася переповити дівчинку, погодувати з пляшечки. Почала приходити до неї щодня.

Як тільки виписалася — одразу пішла в службу в справах дітей, щоб дізнатися, як мені удочерити це малятко. На моє щастя, у цій службі працюють чуйні люди, вони відразу перейнялися моєю проблемою та підказали, як швидше зібрати всі необхідні документи. Я їх дуже швидко зібрала. І у 2009 році, який був оголошений в Україні роком усиновлення, ми стали батьками».

У малятка, яке мама залишила в лікарні, навіть імені ще не було. Медсестри називали її Світланою. Нові тато й мама стали першими, хто дав ім’я дитині. Смаглявку, якій навесні виповниться дев’ять років, назвали Валерію.

Звісно, дитина, яку з перших днів життя мама залишила в лікарні, не була ідеально здоровою. У малої були проблеми з травним трактом, починала розвиватися і пуповинна грижа. На щастя, своєчасне звернення до лікаря допомогло новим батькам незабаром подолати всі хвороби. Дівчинка почала активно набирати вагу й розвиватися відповідно до свого віку.

Коли Валерії було три з половиною роки, її мамі й татові знову зателефонували зі служби в справах дітей, запитали: «Хочете взяти для своєї донечки сестричку? Є дівчинка віком рік і два місяці, ми шукаємо їй сім’ю. Приїдете подивитися?» Дівчинка, на яку пропонували подивитися усиновлювачам, перебувала в тому самому дитячому відділенні тієї самої лікарні.

Євгенія та Олег на той час між собою вже обговорили можливість усиновити ще одну дитину. Вирішивши, що готові виховувати двох, написали заяву й подали до служби в справах дітей. Тож цей дзвінок не був для них несподіваним.

«Після того як нам зателефонували, ми через дві години приїхали до райцентру, де мали побачити нашу майбутню молодшу дочку, — розповідає Євгенія. — У дорогу ми вирушили всією сім’єю, навіть Лєрочку із собою взяли. І дорогою на зустріч із дитиною ми всі дружно висловилися за те, що яку б дівчинку нам не показали зараз, ми її забираємо. Беремо такою, яка є! Так ми й зробили. У 2011 році в нас з’явилася ще одна донечка. Сіроока дівчинка зі світлим хвилястим волоссям стала молодшою сестрою Валерії».

«Вона так на мою покійну свекруху схожа! — зазначає щаслива мама. — Нашій молодшій, Ані, сьогодні шість із половиною років, вона вже ходить до першого класу. Звісно, спочатку були проблеми зі здоров’ям. Довелося побігати по лікарях. У неї ще й зараз ніжки слабенькі, бо не все гаразд із хребтом. Але лікарі запевнили, що вона переросте».

Валерії сьогодні майже дев’ять років, вона третьокласниця. Дівчата люблять одна одну. Лєра захоплюється танцями, і батьки возять її на репетиції за 25 кілометрів від свого села! А молодша ще маленька, до виступів на сцені виявилася не готовою. Але, за словами матері, Аня талановита: і малює, і вирізає. Для батьків вони обидві улюблені й дорогі.

«Це дуже дорогі для нас донечки, я така щаслива, коли вони кажуть мені: «Мамочко, мамулечко»! — не натішиться Євгенія. — Я хочу подякувати співробітникам нашої служби в справах дітей, які нас підтримали й допомогли швидко знайти своє щастя».

«Діти знають, що мали інших біологічних батьків. І якщо вони захочуть із ними зустрітися, я не заперечуватиму, — ділиться Євгенія. — Поки що вони такого бажання не виявили, а їхні батьки теж не виявляють інтересу до них. Зате дівчата часто просять мене, нібито про казку на ніч: «Мамо, а розкажи нам іще раз про те, як ти нас знайшла!»

 

Євгенія каже, що не зробила фото дітей відразу після усиновлення, бо не хоче, щоб вони засмучувалися, побачивши себе такими, якими вона вперше побачила їх.

«Я часто дивлюся на фотографії дітей на порталі «Сирітству — ні!» в реальних історіях із життя, на ті, де вони до усиновлення, а потім після усиновлення, — розповідає жінка. — Деякі усиновлювачі діляться ними для того, щоб показати, як діти, які потрапили до родини, розцвіли. Я при цьому згадую очі своїх дітей. Згадую, як Лєрочка дивилася на мене дорослим поглядом і Аня — так само. Я бачила цей недитячий погляд у своїх малюків і розуміла, як багато вони пережили. Я бачила в них величезне бажання вижити, боротися за себе. Адже ці діти часто залишалися самі. У нянечок у лікарні не вистачає часу на всіх: переодягнула, дала пляшечку з харчуванням і побігла обслуговувати інших малюків. Я читала на порталі «Сирітству — ні!» про дитячі травми, про те, як підібрати ключик до порозуміння з дітками, яких взяли в сім’ю, і вирішила, що не показуватиму своїм донечкам ті фото, не хочу, щоб вони бачили, якими нещасними були. Нехай на фотографіях вони будуть лише щасливими й безтурботними, як зараз».