Є різні способи появи дитини, а результат один

На першому ж побаченні Оксана запитала у Михайла, як від ставиться до усиновлення дитини. Молодого хлопця таке питання не відштовхнуло, навпаки – сприйняв радісно і позитивно. І тема ця залишилась очікувати свого продовження ще кілька років. Скоро Михайло й Оксана одружилися, влаштувалися на роботу, зробили ремонт у квартирі. Словом, п’ять років шлюбного життя промайнули щасливо у своїх буденних клопотах та подіях. А потім їхня оселя здалася їм порожньою.

«Звичайно,  дітей нам бракувало, – каже Оксана. – Ми пішли до лікарні, здали аналізи. І тут постало питання – народжувати чи всиновлювати. Оскільки ми розуміли: є різні способи появи дитини, а результат залишається один. Неважливо, зробили б ми штучне запліднення чи забрали б дитя із закладу, любитимемо ми його однаково сильно». 

З травня подружжя почало збирати документи. У серпні вже стояли на обліку як кандидати на усиновлення. Могли б раніше впоратись, та не знали, що довідку про несудимість потрібно чекати місяць. А за нею звернулись в останню чергу.

Очікуючи документів, Оксана не гаяла часу: багато читала про усиновлення, заходила на сайт Sirotstvy.net й дізнавалась про досвід інших батьків-усиновителів та переглядала фото дітей у нашій базі.

У службі у справах дітей за місцем проживання Оксани і Михайла, маленьких дітей на усиновлення не було. Подружжя збиралося їхати в будь-яку іншу область у пошуках свого дитя. Обоє погодились забрати одразу двох діток. Саме в цей час на форумі нашого сайту з’явилось повідомлення про сестричку і братика, яким потрібна сім’я. Одночасно з Оксаною, шукала дитину для усиновлення Яна. Проте жінка була налаштована забрати тільки одну дитину. А дітки були чудові, тому й розповіла на форумі, що їм терміново потрібна сім’я.

Оксана відреагувала миттєво. Зв’язалася з Яною, здзвонилася з обласною службою у справах дітей Миколаївської області, відпросилася з роботи та вже з чоловіком вони мчали потягом до півдня України.

«Я начулася про те, як «добре» приймають усиновителів у дитячих будинках, але нас прийняли привітно. Головна лікарка детально пройшлася по кожній сторінці медичних карток дітей. Але не залякувала, а просто пояснювала: тут – до терапевта, тут – до логопеда, тут – вдома лікуватись і таке інше. Першого нам показали Єгорку. І все – зрозуміли, що ніхто нікуди більше не піде. Це наша дитина».

Лише у новій сім’ї Єгорка з Настею познайомились і подружились. Хоча братик із сестричкою мешкали в одному закладі, один одного не бачили. Єгору виповнився на той час рік, а Насті – три рочки, тому зростали окремо у різних вікових групах. Михайло з Оксаною добре запам’ятали і першу зустріч з Настею. Вони впізнали її ще здалеку. На ігровому майданчику дівчинка трималась осторонь від інших дітей. Настя довго не могла оговтатись після свого складного минулого, тому дивилася на всіх з осторогою й недовірою. Але батьки поспілкувалися з нею, принесли подарунок – котика – її улюблену м’яку іграшку, покатали її на гойдалці. Так і минув цей пам’ятний для Оксани й Михайла день.

Подружжя поверталося щасливими із дитячого будинку. Тривала дорога і насичений подіями день нагадували про втому. Необхідно було ще знайти готель, адже вони однозначно залишались у місті. Два вихідних по переду, які можна присвятити дітям. А потім повернулися до Львова. Оксана відпросилася з роботи і ще на тиждень поїхала до Миколаєва. Коли вона йшла до Настіної групи, почула як один з хлопчиків кричав до неї: «Дивись, до тебе мама іде!».

«Це були непередавані почуття, – згадує Оксана. – Настя трохи відтанула, а спочатку дивилася на нас з-під лобу. Як і казали мені дівчата на форумі сайту: «Ви відчуєте, де Ваші діти». І дійсно! Єгора я побачила першим, і мене накрило такою хвилею почуттів, наче я народила дитину, і ось за мить мені показують її».

П’ятого жовтня батьки подали документи до суду. Засідання призначили на 25-те число, ще десять днів чекали поки рішення вступить в силу.  Восьме листопада – тепер сімейне свято. Саме в цей день діти приїхали додому! На весь процес у батьків пішло 1 місяць та 1 тиждень. «Не знаю, чому нам вдалося так швидко оформити усиновлення. Можливо, тому що у нас   не було особливих вимог до пошуку дитини. В мене є психологічна освіта і я розумію, як важко цим дітям, які можуть бути проблеми у їх поведінці. Для мене не було несподіванкою, що більшість дітей в інтернатні заклади потрапляють не з благополучних родин. Блондинів з блакитними очима там немає. Мої, наприклад, народились семимісячними. Бо пологи викликають навмисне, щоб швидше отримати гроші при народженні. Тому, минуле цих дітей вкрай складне, але в наших силах допомогти їм», – ділиться досвідом Оксана.

Вдома діти  одразу стали «домашніми». В перший день Настя самостійно зайшла до своєї кімнати, побачила ліжечко, шафу, іграшки. Зайшла і до маминої з татом кімнати і говорить: «Мама, ти тут житимеш». Оксана не заперечувала.

«Діти адаптувалися краще, ніж батьки, – посміхається щаслива мама. – Перші три місяці було складно влитися у новий графік. Єгорка і Настя лягали спати в різний час. Поки одну вкладеш, вже інший просинається. Але все це дрібниці у порівнянні з радістю, яку ми відчули, усиновивши дітей. До речі, вони зовнішньо на мене схожі. Втім, ми не приховуємо, що усиновили і не стидаємось свого щастя».

Рідкісний випадок, коли батьки після усиновлення повертаються до дитячого будинку,  щоб зустрітися з нянечками та вихователями дітей. Оксана і Михайло нещодавно повернулися з такої поїздки.

 «Коли ми забирали дітей, все відбувалося дуже швидко. Ми поспішали на потяг і як слід не попрощалися з людьми, які деякий час опікувались нашими дітьми. Нас зустріли добре у службі і у дитячому будинку. Єгорка благополучно проспав, коли були у дитячому будинку, а Настя все пам’ятає, і ні на крок від мене не відходила. Радує, що більшість дітей, яких ми пам’ятаємо з часів наших перших приїздів до Миколаєва вже виховуються у сім’ях. Але є й нові діти. Сподіваємось, вони також швидко знайдуть люблячих батьків», - розповідає Оксана.

Приєднуємося до Оксаниних побажань, зичимо її родині щастя, успіхів, нових звершень та мрій.

А ще дякуємо нашим форумчанам! Радісно, коли ось так завдяки людській небайдужості, діти з інтернатних закладів знаходять люблячих маму і тата. Добра і злагоди Вашим сім’ям!