Дива поруч! В родині Федоренко з'явилося одразу семеро діток!

Тетяна й Олег Федоренко перші батьки-вихователі в Україні, які забрали у сім’ю одразу семеро діток. Олежик, Владислав, Карина, Дарина, Дмитрик, Аліна, Валерія три роки тому опинилися в дитячому закладі для дітей-сиріт. Найстаршому Олегу тоді виповнилося одинадцять, наймолодшій Лєрочці – лише рік.

Діти чекають

Один за одним малі спочатку потрапляли до дитячого будинку, потім — до інтернату. Очевидно, що біологічній мамі дітей потрібна була допомога психолога, лікаря, соціального працівника. Але поки що в Україні таких фахівців недостатньо, тому врешті решт жінку позбавили батьківських прав. А діти весь цей час зростали в закритому просторі, без батьківського тепла, ласки, любові, ніжності.

І як не хотілося працівникам служби у справах дітей віддавати дітей в інтернат, але хто ж одразу всиновить семеро діток?! Влаштувати в різні сім’ї дітей не дозволяє закон, та й розділяти рідних братів і сестер не по-людськи. А відчайдушна сім’я знайшлася сама.

У Тетяни й Олега Федоренко троє народжених синів – Ваня, Данило, Нікіта. Родина живе в селі Білка, що на Одещині. Живуть, як всі працьовиті селяни – робота на роботі, на городі, по хаті, ще й уроки перевірити, спати лягають якомога раніше, бо вранці ще й корову потрібно видоїти. Здавалося б, коли там думати про усиновлення за цією тяганиною. Може б життя склалося трохи інакше, але Тетяна на власні очі побачила, що переживає дитина, залишена без батьків. Коли народжувала Данила, в їхній палаті одна жінка відмовилася від немовля. Тетяна гойдала свого сина, а до чужого її не підпускали, мовляв звикне до материнських рук, а далі – дитячий будинок, де з маленьким крикуна нікому буде гойдати.

Незабаром народився і Нікіта. Батьки почувалися щасливо, виховуючи дітей, хоча як і в кожній сім’ї, бувають свої, як кажуть свята та будні. Діма чомусь часто хворів і коли вкотре лежала з ним у лікарні, в сусідній палаті лікувалося четверо дітей-сиріт. Вони плачуть, ніхто не підходить. Самі прокидаються, самі лягають спати. Якщо Діма боявся лікаря, то ці діти, почувши знайомі кроки аж стрибали від радості. Коли Таню з сином прийшов відвідати Олег, одна з дівчаток підбігла до нього й почала смикати за штанину й кликати: «Тато!».

Діма не міг повірити: «Ти ж не її тато?».

Тетяна пояснила хлопчику, що є тисячі дітей, які зростають без мами і тата. Після цього вже вдома в родині все частіше говорили про дітей-сиріт. Всі троє хлопчиків загорілися ідеєю: «Мамо, а давай ми візьмемо собі сестричку?». Навіть почали іграшки та подарунки збирати.

Олег по-чоловічому сказав: «Якщо вирішила, почнемо діяти».
 

Іноді ми шукаємо дітей, а вони знаходять нас швидше

Подружжя зібрало документи, зареєструвалося у службі у справах дітей. Тані порадили подивитися анкети дітей по Одеській області на порталі https://sirotstvy.net.

По фотографії сподобалася дівчинка, а в неї ще четверо братиків і сестричок. Порадились з чоловіком: будинок, хоч і одноповерховий, та місця вистачить. Батьки навіть придбали ліжка, почали ремонт кухні та у ванній кімнаті, пішли на курси для прийомних батьків... і на цьому натхнення ледь не закінчилося. Є умови, є бажання і сили, а дітей в родину не віддають.

Три роки тому місцеві чиновники, які до речі, вже не займають своїх посад,  не пропускали рішення про створення дитячого будинку сімейного типу в родині Федоронко. То умови не подобалися в оселі, то доходи, то семінари, то наради – все потім, весь час ніколи. Справа затягнулася на рік.

Звичайно, Таня дуже переживала. Вона вже і з роботи звільнилася, щоб тільки доглядати за дітьми, а доводилося лише дивитися на їх світлини на порталі.
 
В якийсь неймовірний день з Одеської обласної служби у справах дітей пролунав дзвінок: «Таню, а не хочете сімох дітей забрати?». Пауза. Сім… Важко! Але коли подумати, що ще семеро дітей потраплять до інтернату, а ти ось можеш їм допомогти, всі невпевненості зникають.

Діти також проживали на Одещині. Це значно спростило юридичну організацію ДБСТ. До речі, тих п’ятьох діток, для яких Таня з Олегом все затіяли, тепер також в сім’ї.
 

Навчити жити

«Ой, перші дні, то було нам!, - посміхається Тетяна, згадуючи як діти приїхали додому. - Тільки-но одного візьму на руки, вже інші біжать, просять, щоб і їх взяла. А спати як вони лягали? Всі кричать: «Мамо, підійди до мене!».

Алінка, напритклад, дуже переживала через нові умови. Всім діткам було складно призвичаїтися до шкільної програми, але і це поступово долається. Всі діти займаються танцями та співом у школі, а дома все показують мамі.

До речі, по секрету діти кажуть, що мамі на день народження готують особливий концерт. За власним сценарієм.

Попри безліч домашніх справ батьки влаштовують дітям чудові вікенди: виїжджають купатися влітку, взимку – ловити рибу, захотіли — на шашлики, захотіли — кудись у місто, а там і до моря рукою подати. Правда, в родини немає власного транспорту, якось самі викручуються власним ходом. Хтось цього не розуміє: «Навіщо вам така морока?». А дехто навпаки каже, що все це через гроші, бо дитячий будинок сімейного типу приносить великі прибутки.

 «Якби ви бачили, які діти в сім’ї щасливі, як вони до мене туляться, як розквітають, і скільки щастя дарують нам, мабуть би таких питань не виникало», - не зважають на критику Тетяна й Олег, – Звичайно, хочеться, щоб в майбутньому їм також пощастило, щоб вивчилися, мали гідну роботу. Хочеться, бути впевненими, що вони створять свої міцні сім’ї і підтримуватимуть один одного.  Для цього ми і хочемо навчити їх жити».

Sirotstvy.net