Дитячі ріки, що впадають у море любові

«Так боляче дивитися в оченята дітям, які проживають в інтернатах, дитячих будинках, будинках дитини, – ділиться Валентина з Рівненщини. – Коли ми з чоловіком буваємо в таких закладах, вони часто підбігають до нас, ловлять за руки й питають: «Ти моя мама? Ти мій тато?» Ці діти живуть надією на те, що їхні батьки повернуться й вони житимуть щасливо у своїй родині…»

Так склалося, що життя Валентини та Ярослава пов’язане з дітьми, які одного разу вже втратили батьків. Зараз вони виховують двох усиновлених діток, двох дітей, що перебувають під опікою та піклуванням, і допомагають ще шістьом.

«У 1998 році ми з чоловіком одружилися, – розповідає Валентина. – Я завагітніла, але щастя материнства від свого первісточка так і не дочекалася. Коли було два місяці вагітності, ми з чоловіком поїхали копати картоплю на город. Після цього вирішила помити ноги й руки. Стояла на кладці біля річки, послизнулася, впала у воду, і сталася трагедія – викидень.

Скільки було сліз, ніхто не бачив і не знає, але сльозами горю не зарадиш. Почалися ходіння до лікарів. Грошей викинули багато, а толку ніякого. Вісім років лікувалася безрезультатно, і нарешті ми з чоловіком вирішили усиновити дитину.

Оформили документи й поїхали в Рівненський будинок дитини. Нам показали трьох малюків. Спочатку думали взяти дівчинку, але увагу привернув хлопчик. Він так дріботів ніжками й плескав у долоньки, так посміхався нам, просився на руки! Ми не змогли відпустити цієї дитини. Вихователів шокувала така його реакція, адже він був досить похмурим хлопчиком. І от у січні 2005 року в нашій родині з’явилася перша дитина – син Віталик!

Через півроку нам зателефонували з Рівного й повідомили, що можемо взяти донечку, оскільки наша заява на усиновлення дівчинки ще в службі. Коли приїхали в будинок дитини, нам винесли дівчинку з великими і красивими очима. Ми не змогли встояти й забрали Софійку. На той час моя мама переїхала в Росію, залишила нам дві кімнати в гуртожитку, тому житлові умови дозволяли всиновити цих діток».

За кілька років до того подружжя орендувало квартиру. Найменша сестра Валентини познайомилася в їхньому дворі з дівчинкою – Наталею. На той час її батько помер, мати пила. У Наталі був ще брат – Сашко.

Якось Валентина дізналася, що в Наташі померла мама. Ніхто з рідних не схотів забрати цих діток. Саша тоді вже вчився на художника в смт. Гриців, а Наталю відділ опіки відправив в Острозький інтернат. Коли Валентина про це дізналася, серце, здавалося, порвалося на шматочки. Поговоривши з чоловіком, вона пішла у відділ опіки й попросила дозволу відвідувати Наталю в Острозі. Дозволили. Їздила туди, возила щось смачненьке. І одного дня Наталочка попросила, щоб жінка забрала її з інтернату. Спочатку Валентина та Ярослав забирали дівчинку до себе на вихідні, а незабаром взяли її під опіку. Наталин старший брат почав приїжджати до них як до рідних батьків. Родина допомагала йому харчами, грошима. Зараз Наталя навчається на другому курсі Нетішинського училища. Саша закінчив Грицівське училище, малює чудові картини.

У 2008 році дівчина з їхнього міста працювала за кордоном, завагітніла там. Повернувшись в Україну, народила шестимісячне немовля й відмовилася від нього в лікарні. Прабабуся цієї дитини була дуже старенька, не могла вже її доглядати. Вона попросила, аби служба у справах дітей віддала правнучку під опіку людям із цього ж міста, щоб хоч коли-не-коли провідувати дівчинку.

«У той час коли вирішувалася доля цієї дитини, я відчувала якусь тривогу й посилилося бажання взяти маленьке дитя, - розповідає Валентина. - Зателефонувала у відділ опіки й просила посприяти  звершенню доброї справи. Працівники служби були дуже здивовані й відповіли: «Сам Бог вас послав, адже зараз вирішується доля однієї хворої дівчинки». Коли я це почула, відчула: моя дитина! Була тривога за її здоров’я, оскільки страшні діагнози лікарів не прогнозували нічого хорошого. Коли ми з чоловіком приїхали в будинок дитини, нам сказали, що ще можемо відмовитися від Соні, адже взяти її означає обректи себе на догляд за дитиною-інвалідом. Говорили, що дівчинка не буде ходити, хіба що повзатиме рачки й лизатиме підлогу. Ви можете собі уявити, які відчуття були в моєму серці? Нам казали, що не витримаємо й повернемо дитину назад…

І ось у червні 2009 року ми забрали Софійку додому. У свої 9 місяців дитина не сиділа, не вміла їсти з ложечки, не переверталася на животик, лежала тільки в одному положенні. Крім того, голівка була деформованою.

Тяжкі недоспані ночі, дорогі лікарі, платні масажі. Ніхто не знає, що нам із чоловіком довелося пережити… З часом дитина почала помаленьку сідати, перевертатися на животик. Ой, скільки було в нас радості! А коли наша Соня почала ходити, радості просто не було меж!!!

Коли ми проходимо медогляд, лікарі, котрі бачили дитину два роки тому, говорять, що це Божі чудеса. Зараз наша Соня намагається вимовляти слова «мама», «тато», «дядя», «тьотя» тощо.
До нас приходить і прабабуся Соні, дякує за догляд внучки. У відділі опіки вона сказала: «Вы представляете, они даже её целуют!»

У серпні 2009 року спеціалісти відділу опіки звернулися до Валентини з проханням узяти до себе 17-річну вагітну дівчину. Через три місяці їй мало виповниться 18. Довгі роздуми, вагання – і знову в сім’ї поповнення. А через шість місяців Марина народила хлопчика. Під час пологів була присутня Валентина, дівчина тримала її за руку й не хотіла нікуди відпускати. Валентина та Ярослав забрали Марину з дитиною до себе, допомагали їй, доклали багато зусиль, аби дівчина отримала кімнату в гуртожитку. Зараз  Марина проживає окремо, але постійно навідується. Її синочок Діма вже називає Валентину «ба».

Узимку цього року подружжя на канікули забрали погостювати двох братів і сестру: Вову, Льоню і Тоню. Скільки було радості в їхніх очах, подяки! Вони старалися в усьому допомагати й просили, аби їх забрали на канікули влітку. Подружжя подарувало цим дітям мобільний телефон. Тепер вони щодня зідзвонюються, діляться своїми успіхами та невдачами.

«Коли всі мої діти сідають за стіл, я дивлюся на них і радію дитячому щастю, – зізнається Валентина. – Ми всі разом знайшли щасливе сімейне життя!»

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net