Дворічний кропіткий труд дав результат

Коли я зателефонувала Ользі, вона була в Полтаві, проходила курс навчання з виховання дітей, на який періодично запрошуються прийомні батьки. У червні минуло два роки з тих пір, як у їхній родині з’явилися Костик та Діанка.

Оля двічі виходила заміж. З першим чоловіком у них дітей не було, а в другому шлюбі народилася Настя. Та згодом жінка розлучилася й виховувала доньку сама.

«Ми живемо більш-менш у достатку, не бідно, – розповідає Ольга. – З нами ще мешкають мама та брат. Брат, щоправда, зараз частіше в Києві, адже працює там. Донька підросла, а мені хотілося ще з кимось поняньчитися. Крім того, з дитинства мріяла взяти на виховання сиріт. А ще, як побачу по телевізору програми про обездолених малюків, серце кров’ю обливається. Якось я й сказала мамі: «Давай візьмемо двох діток, допоможемо їм, а вони, як виростуть, може, й нам будуть допомагати».

Мама підтримала мою ідею, сама навіть подзвонила на гарячу лінію з питань усиновлення (0 800 50 14 14 – прим. авт.), побачивши по телевізору відеоролики «Цій дитині потрібна родина!» Її проконсультували, розповіли про різні сімейні форми влаштування дітей, пояснили, куди треба звернутися.

Ми вирішили, що створимо прийомну сім’ю. Хотіли взяти діток-школярів, а в службі нам сказали, що не так давно поставилені на облік братик та сестричка. Костику було тоді 2,5 років, а Діані – 4. Їхню маму позбавили батьківських прав за невиконання своїх обов’язків: пила, гуляла, зовсім не дбала про доньку й сина. Нам запропонували піти в лікарню, познайомитися з ними, але просили не обіцяти, що заберемо їх.

Ми з мамою купили дітям гостинців й пішли в лікарню. Вони дивилися на нас такими невинними оченятами й мовчали, як німі. Педагогічна занедбаність дуже позначилася на їхньому розвитку. Потім поговорили з медсестрою, вона розповіла, що дітки хороші, спокійні. І ми вирішили взяти їх у прийомну сім’ю».

І от минуло два роки… З німих, боязких, навіть дикуватих дітей Костя та Діана перетворилися на говірливих розумників, які уже вміють читати й хочуть вчитися грі на фортепіано. Старша сестричка Настя зараз їм як приклад. Вона займається музикою – і меншенькі хочуть.

Ольга не вдавалася в подробиці й не стала розповідати, скільки сил та нервів коштувало їм таке «перевтілення», та ті, хто бачили дітей з неблагополучних родин, спілкувалися з ними, зрозуміють: це не кіномонтаж, це дворічний кропіткий щоденний труд.

«І Костя, і Діана мали проблеми зі здоров’ям, – ділиться жінка. – Коли вони жили з мамою, постійно недоїдали. Пам’ятаю, у перший же день у сина піднялася висока температура після того, як він поїв. Треба було постійно контролювати, щоб Костик не з’їв більше, ніж йому можна. Іноді виникали проблеми зі шлунком через харчування в дитячому садку. За цей час Костю й Діану прооперували: обом видалили грижі.

Найважче було побороти дитячі страхи, викорінити їх. Не думаю, що нам вдалося позбутися цього на всі 100%. Костик свою біологічну маму не пам’ятає, а от Діана пам’ятає добре, як мама з нею поводилася. Через півроку після того, як ми забрали дітей додому, дівчинка почала нам довіряти й розповідати такі жахи, від яких, як кажуть, вуха в’янули. Ну як так можна поводитися з власними дітьми?! Ще є одна проблема: їхня біологічна мама живе в тому ж районі, що й ми. Періодично я зустрічаю її в Пирятині на базарі. Ото вже доводиться вислухати! А я ж не протизаконним способом дітей забрала, я ж рятую їх! Кілька разів зустрічали її разом із дітьми, але вони не хочуть навіть підходити до неї. Хіба ж така мама може бути прикладом?»

Хочеться побажати цій родині, аби ніхто не порушував їхнє тихе щастя. Хай дітки ростуть та радують маму, бабусю, дядька, а в майбутньому стануть міцною опорою для них.

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net