Думки про усиновлення не виникають просто так

Коли єдиному сину Марії та Григорія було 22 роки, вони його втратили… Автомобільна аварія – і все, життя молодого, амбітного, сповненого мрій хлопця обірвалося. А разом із ним ніби в прірву полетіли серця батьків. Стан душевної порожнечі, прострації… Хотілося померти, а не жити.

Чоловік, очевидно, щоб заспокоїти дружину та й себе, почав говорити про усиновлення. Тоді він часто повторював: «Ми обов’язково візьмемо дитину». Вони почали ходити до церкви, зустріли монаха, який знаходив потрібні відповіді на їхні запитання. Ліки часу й віри у справедливість Всевишнього помалу гоїли душевні рани. Півтора, а може, й два роки пройшло з того страшного дня до моменту, коли подружжя зважилося на усиновлення дитини.

Марія стала помічати якісь «сигнали»: то ввімкне телевізор, а там – про створення дитячого будинку сімейного типу, то почує від знайомих про усиновлення. І жінка зрозуміла, що нарешті прийшов той час, коли можна розпочинати процес. Документи зібрали, а от хлопчика шукали довго. Марія боялася, що не зможе полюбити його. Усе-таки дитина – це не лялька й не іграшка, це створіння зі своїм світом і своїми емоціями.

3-річний Сергійко був другим, до кого вони поїхали знайомитися. У його медичній картці значився серйозний діагноз: ідеопатична епілепсія. Та Марія не вірила в наявність цієї хвороби. Епілептиків вона бачила, і синові напади не були схожі на епілептичні, а швидше на те, що в народі називають дитина «заходиться». У Сергія була група інвалідності, та пізніше батьки провели обстеження й зняли її. Знайомі радили залишити, буцімто грошова допомога від держави не завадить, але Марія не хотіла таврувати дитину, тим більше, що насправді хлопчик здоровий.

Адаптація проходила дуже важко. Бувало таке, що Сергійко півгодини плакав, та не просто плакав, а голосно ридав. Чому? Він не міг пояснити, що хоче, це міг бути плач і без причини. Іноді мама не витримувала, лягала поруч і теж плакала. Це тривало кілька місяців. Ще довго син називав домом будинок дитини, а їхній будинок – роботою. Коли Марія запитувала його: «Куди підемо: додому чи на роботу до мами?», він завжди відповідав: «На роботу». І тільки згодом жінка зрозуміла, що під «роботою» він має на увазі їхній дім, тобто довгий час цю оселю Сергійко сприймав як тимчасову.

А через півроку жінка зрозуміла, що сину сумно, все-таки за час перебування в закладі він звик до діток. Його віддали в садочок. Сергійко-їжачок не відразу відкрився, спочатку за всіма спостерігав і тільки через деякий час показав себе справжнього. Цей садочок вони називали хорошим, а в пам’яті хлопчика жив іще той, перший дитячий садочок із поганими виховательками, як каже Сергій. Марія й досі не розуміє, чому персонал будинку дитини постає таким страшним в уяві сина.

Зараз Сергію майже 8, він другокласник. Мама трохи шкодує, що зарано віддала сина до школи: все-таки 3 роки життя поза родиною далися взнаки. Марія у грудні минулого року звільнилася, бо вирішила, що сину треба присвячувати більше часу. Жінка зрозуміла: ніякі няні, навіть найдосвідченіші, не дадуть дитині того, що може дати вона. Зараз підтягують навчання. Математика, англійська мова (хлопчик вчиться у спеціалізованій школі) даються йому добре, а от читати ніяк не хочеться. Коли Сергій бачить, скільки треба читати, його охоплює страх.

Батьки розуміють, наскільки глибоко в кожному з нас сидять страхи з дитинства, а надто, у вихованців будинків дитини, інтернатів, тому двічі на тиждень сина возять до психолога. Хлопчику треба допомогти відчути себе розкутим. І це дуже мудре рішення!

Не так давно Сергійко почав просити в мами народити йому братика. Марія при перегляді якогось мультика чи кінофільму пояснює сину: «Так буває, що у діток помирають чи губляться мами, і їх забирають жити в дитячі будинки, але вони хочуть мати родину. І зараз у таких закладах ми шукаємо тобі братика, а може, братика з сестричкою».

А якось вони всі разом їхали в гості до сестри Григорія, проїжджали через хату, де народилася Марія, і у жінки з сином відбулася така розмова:
– Сергійку, он хата, у якій народилася мама.
– І тато там народився?
– Ні, тато народився в іншому місці.
– А я?
– Ні, тільки мама.
– А як виглядала моя мама?
– Я не розумію твого питання. Я твоя мама.

Звичайно, у майбутньому вони розкажуть сину про його походження, але Марія вирішила поки відкласти цю розмову, занадто він малий, щоб правильно все зрозуміти. Про усиновлення доведеться розповісти в будь-якому випадку, утаїти – нереально. Не без того, що Сергійку хтось щось уже на цю тему сказав.

«Не треба боятися усиновлення, – радить Марія. – Думки про те, аби взяти дитину не приходять просто так, але якщо вже вони зародилися, треба спішити допомогти. Багато хто вважає це подвигом, благородним вчинком. Та це не подвиг, це потреба душі й серця. Сергійко зробив нас щасливими, повернув до життя! Ми катаємося на лижах, ми їздимо на море, ми ходимо в гості й запрошуємо у свій дім дітей! Що б з нами було, якби не цей хлопчик?

Раніше я днями просиджувала на роботі, виконуючи нікому не потрібні, даруйте, дурні вказівки керівництва. Коли йшла з роботи, мені казали: «Як ти зі своїм темпераментом сидітимеш вдома?» А я зараз займаюся сином, нікуди не спішу, але постійно чимось зайнята. Я щаслива!

Тож не треба боятися. Якщо в голову приходять думки про усиновлення, поспішайте!»

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net