Дозвольте людям відвідувати дітей в інтернатах, - Ангеліна Чендарова

Ангеліна Чендарова – випускниця факультету фінансів, волонтерка та учасниця багатьох соціальних проектів, спортсменка. Не віриться, що ця красива, розумна, смілива дівчина зростала у сиротинці. Складно повірити і в те, що вона, така тендітна, допомагає пораненим бійцям з АТО, захищає права дітей з особливими потребами перед депутатами і біжить за першим покликом, коли її друзі опиняються в біді.

Справа в тому, що все це Ліна має робити на протезі.

І тому потреби дітей з проблемами рухового апарату їй такі болючі й близькі. При кожній нагоді вона готова відстоювати їх право бути такими як всі. І власне, наша розмова – ще одна цьому спроба.

Напередодні Нового року Ангеліна згадала про свої свята і будні у дитбудинку та в інтернаті. Поговорили ми і про те, чому потрібно змінювати інтернатне виховання, розвивати усиновлення, і нарешті, як можна змінити негативне ставлення окремих людей до дітей з особливими потребами.

В інтернаті ми жили, мов у коробці

- Ти народилася на Луганщині і там же тебе батьки віддали до дитбудинку. Що тобі не подобалося у закладі?

- Була дискримінація. Я одна-єдина була дитина з інвалідністю. Думаю, всьому виною був совковий менталітет, совкова система інтернатного виховання. І в тому числі забобони самих працівників дитбудинку. Вони стидалися мене. А самі діти могли знущатися. Тоді якраз був час пік популярності мультиків про черепашок-ніндзя, і мене дражнили завжди. (Ліна показує свої руки – на кожній руці по три пальці).

- І що вихователі? Ніяк на це не реагували?

- Робили зауваження. І що? Це ж діти, нас багато було…

- Велика у вас група була?

Так, може 17-19. Нам було по сім-вісім років і так усі разом ми спали в кімнаті.

- І багато вихователів?

- Та ні. Здається одна.

- На всю групу?

- Можливо, я помиляюся, але пам’ятаю лише одну.

- Потім тебе перевели в інший інтернат? Що там для тебе змінилося?

- Мене перевели у Херсонську область до Цюрюпинського інтернату для дітей, які мають особливі потреби. Ми були всі однакові, не було дискримінації. В мене, наприклад, з’явилися свята. Чого раніше я не бачила. Я взагалі була шокована, що в мене не відбирають цукерки, які нам гості приносять. В попередньому закладі до нас приходили з подарунками, ми забирали ці пакунки, а потім нам казали: покладіть подарунки на стіл і підіть помийте руки. Я от тільки зараз думаю, а навіщо було мити руки після свята? А коли ми поверталися, подарунків вже не було.

- Таке можливо в будь-якому закладі, де є малі діти.

- Так, я розумію, що дитина може переїсти, потрібно контролювати. Але ж не відбирати на очах у дітей.

- А на новому місці тебе вже нормально сприймали?

- Так. Вихователі розуміли, з ким вони працюють. Але все одно в інтернаті ми жили, мов у коробці. Жили і навчалися в одному місці. Я, наприклад, проти таких от закладів. Якщо у молодої людини перша група інвалідності, її відправляють в будинок престарілих. Тобто людині ставлять хрест на всьому житті. Мені б хотілося, щоб соціальні працівники підтримували таких дітей, а в нас їх (працівників) не вистачає. Тоді діти з інвалідністю зможуть себе розвивати. Я підтримую інклюзивну освіту. А коли дитині закривають на все шлях, не дивно, що вона йде стояти на паперті або взагалі помирає. І таких дітей багато.

- В інтернаті вас навчали за собою доглядати: готувати їсти, щось купувати…?

- Виховні години? Як вийти щось купити на ринку, як щось розпродати… Але це була не практика, а теорія. Найкраще, щоб ми це робили по-справжньому, а не слухали у класі одне й теж саме з року в рік. Краще б організували нашу буденність. Наприклад, захотілося нам вийти в магазин – потрібно було написати заяву, підписати її у чергового вихователя, потім у чергового медика, а потім знайти вихователя, який зі мною вийде. Тобто мені вже 17-18 років, а я змушена бігати з заявою ще й за ручку ходить з вихователем до магазину!..

- Все одно ж ви бігали без заяв, коли ніхто не бачив?

- Звісно, що бігали, але ж краще це дозволити, ніж підставляти і дітей, і вихователів. І не всі бігали. Моя подруга, наприклад, до сих пір нормально не може нікуди з гуртожитку вийти. Вона навчається в інституті у Львові, але піти погуляти, просто вийти з гуртожитку не може. І не тому що в неї особливі потреби. Вона досі всього боїться. Не пристосована до життя.

- Що було після інтернату?

- Після закінчення інтернату я переїхала до технікуму, знову ж таки, для людей з інвалідністю. До нас добре ставилися, але вважаю, що людину закривають в таких закладах. Нас із класу вступило п’ять учнів і ми знов опинилися між такими як ми самі. А на третьому курсі з технікуму я перейшла до фінансової академії. І мені стало ніяково в новому середовищі.

- Тебе погано прийняли?

- Навпаки, дуже добре. З такими як я там добре поводяться, аж трусяться. Особливо, якщо ти сирота – то все! (посміхається). До сих пір думаю: «Як я добре навчалися?» Я не люблю бухгалтерію, але чомусь добре навчалася. Єдине, неприємно було, коли публічно називали «сиротою». Хоча я розуміла, що це з добрих намірів, але мені не подобалося: «Мені вже 19 років, я вже давно не сирота»...

- Напевно ти не раз чула про випадки насилля в інтернаті, побиття дітей…

- Ні, у нас з цим було жорстко. Якщо вихователь на когось піднімав руку, його одразу звільняли. Тому нас не карали суворо. Але я все одно вважаю, що найбільша дискримінація – це те, що нас не вважали такими як всі. Ми не вчилися разом з іншими дітьми в нормальній школі. Якби у звичайних школах всі діти навчалися разом, в нас би не було того «совкового» менталітету і негативного ставлення до людей з особливими потребами.

Дитина з інтернату має розвиватися як нормальна дитина. Не треба закривати таких дітей. Так, їм менше пощастило в житті, так в них немає батьків, немає руки або ноги, але це не говорить про те, що їх потрібно закривати в заклад і не показувати соціуму. Мене це найбільше обурює.

- Саме це ти хотіла і донести депутатам у Верховній Раді під час свого виступу?

- Так, я виступала, щоб не прийняли дискримінаційну статтю. Зараз ідуть освітні реформи і там як раз 18 стаття була проти дітей. Йшлося про те, що діти з інвалідністю можуть навчатися у звичайних класах, але якщо вони не порушують прав інших дітей. Це значить я, як мама повинна обійти кожну сім’ю і пересвідчитися, чи не порушую я їх права. Після мого виступу депутати не прийняли цю статтю. Я хочу, щоб ця проблематика була на слуху, потрібна соціальна реклама, щоб люди звикали до людей з особливими потребами.

- А як або чим ти вважаєш найкраще допомогти дітям в інтернаті?

- Мені б хотілося, щоб по-перше у нас не забороняли людям ходити в інтернат. У нас же як? Хочеш відвідати дитину, потрібно обійти всі інстанції, і тоді, якщо пощастить, можна зустрітися з дітьми. Якщо волонтери приходять в такий заклад, вони спілкуються і з дітьми, і з працівниками, і бачать, що конкретно потрібно дітям. А просто так їхати з цукерками, я не рекомендую.

Краще дізнатися, чого потребує дитина. Я згодна, що краще на гроші, за які закуповують дітям солодощі, зробити дитині протез або виділити ці кошти на лікування. Тим більше, що держава виділяє гроші на солодощі і подарунки на свята. Завжди, кожного нового року в нас було багато подарунків. І гості нам привозили якусь неймовірну кількість. До весни ми могли їсти наші подарунки. Навіть конкурси влаштовували, хто довше розтягне. Не тому що боялися, що не буде цукерок, просто малі були і гралися так. Думаю, зараз в малечі такі ж ігри…


Дитині буде краще в сім’ї, ніж в інтернаті

- Скажи, будь ласка, в тебе були спроби знайти своїх батьків?

- До 15 років – так, поки не залізла в особову справу, а потім я їх не шукала. Потім вони самі вже мене знайшли, але мені було до них байдуже. Вже це не цікаво. Коли вони мені були потрібні, їх не було поряд.

- Наш портал «СИРІТСТВУ – НІ!» працює з батьками, які всиновлюють дітей. І я знаю, багато хто намагається приховати це від дитини. Мовляв, дізнавшись правду, захоче знайти і залишитися з біологічними батьками.

- Діти ніколи такого не зроблять. В мене є знайома. Її удочерили у 12 років, і вона знайшла таки своїх рідних батьків. Та досі живе з прийомними батьками, хоча і з біологічними зв'язок підтримує. Діти завжди дякують тим людям, які в них повірили і полюбили. Я розумію, що прийомні батьки переживають, але не варто.

- Вихователі вам щось розповідали про усиновлення? Про сім’ї, які виховують дітей-сиріт?

- Нам про усиновлення? У нас навіть таких думок не було. Взагалі ніколи про це ніхто не розповідав. Ми всі одержимі були знайти своїх батьки. Я тільки зараз над цим замислилася. Я згодна, якщо сім’я може усиновити дитину, тим більше з особливими потребами, то їй набагато буде краще в сім’ї, ніж в інтернаті. Батьки можуть дати все, чого не отримаєш в умовах інтернату.

- Ясна річ, що в нашій країні усиновити дитину з особливими потребами, наприклад, з порушенням рухливого апарату, означає стикнутися з безліччю проблем: починаючи від суто медичних, закінчуючи побутовими. Хоча такі сім’ї є. Але просто, навіть відвідувати, спілкуватися з дітьми з особливими потребами в нас ще не всі готові. Люди чомусь бояться…

- А чого баятися? Я наприклад вегетаріанка і точно б їх не з’їла. (Сміємося)

- В тебе успішний клас у порівнянні з іншими дітьми з інтернатів. Без підтримки батьків, самостійно ви пробиваєтеся крізь цей, як ти кажеш, совковий менталітет, самостверджуєтеся. Розкажи про себе і своїх однокласників. Чим ви займаєтеся? Хочеться, щоб люди бачили, що діти в інтернатах такі ж як і домашні, і їм просто потрібна вчасна підтримка.

- Не все так легко і доступно нам дається. Я не вступила туди, куди хотіла тільки через те, що в мене протез. І це в Києві. Що вже казати за маленькі міста… У приймальній комісії сказали, потрібно два роки вивчати хореографію. І навіть папку з документами не відкрили, а я і досі не розумію: навіщо телевізійному режисеру хореографія? Тому пішла навчатися туди, куди мене взяли, хоча я не люблю фінанси. Зараз я все одно працюю в творчій сфері, займаюся музикою. Не буду детально про це розповідати, щоб не наврочити.

Моя подруга – триразова чемпіонка світу з тхеквондо. І вона ще отримує вищу освіту. Друга подруга – тенісистка. Теж їздить закордон змагатися. Майстер спорту міжнародного класу. Мій однокласник зараз навчається на психолога, ще одна однокласниця буде істориком, а друга – бібліотекарем. Дуже сильно люблять книги, українську мову.

Є в мене однокласник, який навчається на актора і його вже запросили грати в театр. На весні чекаю прем’єру. Це мій такий клас. Головне – просто не думати, що «я з інтернату і мені всі винні», тоді дитина може чогось добитися. А люди, які на нас дивляться: ось у неї фізичні вади, ось вона хвора якась. Ні, ми звичайні люди. Нам просто потрібно дати шанс. От зараз малих дітей з нашого інтернаті частіше усиновлюють, і хто знає, можливо, серед них є майбутній нобелівський лауреат.

СИРІТСТВУ - НІ!

записала Я. Цибульська