Довгожданий Юрчик

«Ой, ти мій малесенький…» – прошепотіла Олена знервованим голосом до дев’ятимісячного хлопчика з темними очима й густими закрученими віями. «Ось, мамо, тримай!» Кількасекундний переляк від несподіванки – і маля вже бавиться ланцюжком на її шиї, торкається її волосся своїми рученятами. Година минає непомітно. А після обіду Олена з Олександром приходять знову. Ще одна година разом – і пара вже впевнена на всі сто: ВІН і більше ніхто!

Ще кілька днів майбутні тато й мама приходили до свого кмітливого й швидкого хлопчика, гралися з ним і вже точно повірили, що він стане їхнім законним сином. За цей час написали заяву на усиновлення, та скоро мали повертатися додому в Рівне. Дитину страх як не хотілося залишати. Єдине, що гріло серце, – радість від довгожданої зустрічі. Нарешті вони його знайшли!

А до того Олена та Олександр хотіли дівчинку. Коли почали «вникати» в питання усиновлення, зрозуміли, що маленьку здорову дівчинку без братів та сестер знайти важко. Документи для отримання статусу кандидатів подружжя зібрало за місяць. Найважче почалося після цього. Районна служба дітей бажаного віку запропонувати не могла. Олена вирішила не чекати й активно відслідковувала появу анкет дітей на порталі sirotstvy.net. Згодом пара вирішила, що не обов’язково шукати тільки дівчинку, син – це теж щастя.

Олена обдзвонювала служби у справах дітей обласних держадміністрацій. Якось говорила зі спеціалістом з Донецька, і їй сказали, що в області є хлопчик незрозумілої національності з трохи темнішою шкірою. «Ми з чоловіком теж не білошкірі, – відповіла Олена. – Хіба ж це проблема? Ми приїдемо». Наступного дня подружня пара вже мчала поїздом назустріч своєму маленькому сонечку.

Засідання суду довелося чекати довго. Перше побачення з дитиною відбулося в квітні. Тижнів три чекали дзвінка з Донецька, а коли зателефонували й попитали, чи скоро призначать розгляд справи, з’ясувалося, що суддя у відпустці. На травневі свята Олена та Олександр на 10 днів приїхали до сина, щодня його відвідували і стали вже зовсім рідними для нього, а він – для них. Тоді ж, на їхніх очах, хлопчик зробив свої перші кроки, кроки в нове життя з люблячим татом і мамою.

Тільки 3 липня суд розглянув їхню справу. До Києва їхали поїздом, а з Києва до Рівного – автобусом. Удома на Юрчика (ім’я дитині батьки змінили) вже чекали родичі. Уся сім’я зібралася, щоб відсвяткувати поповнення. Накрили стіл. Звичайно, намагалися прийняти дитину без емоцій, обережненько, аби не злякати.

От уже півтора року Юра живе з мамою й татом. Адаптації в них майже не було. Хлопчик розумненький і невгамовний: усе цікаво, усе треба дослідити. Уже малює, із задоволенням складає кубики, говорить реченнями.

З татом у Юрчика надзвичайно теплі стосунки, «чоловічі» і в той же час дуже милі. Хлопчик прокидається, і перше його питання: «Мамо, а де тато?»

«Наше життя з появою сина дуже змінилося, – говорить Олена. – Ми з чоловіком, можна сказати, сім років на дивані пролежали, для себе жили. А тепер усе для сина, все для нього. Хоча, звичайно, має бути міра, щоб не розбалувати. Дуже хочеться мати ще й донечку, хай їй навіть буде 4 чи 5 років. Зараз знову збираємо документи.

Коли читаєш історії усиновлення, здається, що це легко й просто. Насправді ж все не так. Будуть якісь неприємності, перепони. Але треба налаштуватися на успіх. Якщо віриш – уперед! Звичайно, неприємно, коли люди, які б, здавалося, мали допомагати в пошуку дитини таким, як ми, абсолютно байдужі. Такої, знаєте, щирої допомоги нема. Але не треба на це звертати уваги й зациклюватися на негативі. Головне – кінцевий результат!»

Дивишся на фото усміхненого Юрчика й думаєш: «Як добре, що батьки не опустили рук і таки знайшли його». Може, десь і вас чекає якийсь хлопчик чи дівчинка?..

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net