Дорога до рідної дитини
Перша подорож для дворічного Олексія тривала майже три доби. Батьки-усиновителі, Таня і Олександр, везли хлопчика з дитячого будинку додому. Шлях з Чернігівської до Чернівецької області був нелегким. Через січневий холод, завірюху та ожеледицю на ніч зупинялися в готелях. Дорога була важкою, але це був шлях назустріч своєму щастю.
Таня мріяла усиновити дитину ще з 16-ти років. Завжди переймалася долею сиріт, а коли вийшла заміж: вирішила народити своє дитя, а ще одне усиновити.
Але доля розпорядилась інакше.
Первісток подружжя народився мертвим.
Протягом року Таня й Олександр боролися з відчуттям втрати і порожнечі… Зрештою думка про самотніх дітей, яким потрібна родина, стала повертатись до Тані. Вона розуміла, що десь є діти, яким дуже потрібна материнська любов, яку вона готова віддати. Олександр без зайвих розмов підтримав дружину.
Зібравши необхідні документи, з вересня 2011 року вони набули статусу усиновителів. Тепер можна було шукати дитину. Хотіли сина.
Майбутні мама й тато розуміли, що всиновлювати зручніше в регіоні, де вони проживають. Але на той час у дитячих будинках Чернівецької області не було хлопчиків до трьох років. Стали звертатися до інших обласних служб. Але чомусь їм скрізь відповідали, що здорових маленьких дітей на усиновлення немає.
«Ми не боялися виховувати малюка з особливими потребами, – згадує Таня, – просто у разі складної чи невиліковної хвороби втрату ще однієї дитинки ми б не перенесли». По телефону їм навіть не натякали – виліковна хвороба чи ні. Долати ж сотні кілометрів, аби власними очами побачити дитину, не завжди була можливість.
Світлину Олексія батьки побачили на сайті «Сирітству – ні». Хлопчик перебував аж у Чернігівській області. Поїздку до Прилуцького дитячого будинку не відкладали, хоча був холодний грудень. У Чернігівській службі у справах дітей на зустріч з батьками погодились. У дитячому будинку знайшли худенького маленького Олексія. Дитина хворіла на гепатит С і мала діагноз «недорозвинене мовлення». Хлопчик, хоча й погано розмовляв, але Таню й Олександра одразу назвав мамою й татом! Жодного сумніву щодо вибору дитини не залишилось.
При виписці з дитячого будинку, на щастя, перший діагноз не підтвердився.
Таня ділиться: «Якби не моя базова юридична освіта, напевне, я не була б так рішуче налаштована на усиновлення. Мені здається, що брак позитивних емоцій, непривітні відповіді чиновників негативно впливають на рішення інших жінок. Лише деякі з держслужбовців (Олександр – обласна Чернігівська служба у справах дітей; Світлана – Прилуцька районна служба) щиро допомагали нам й підтримували віру, що ми гідні звання батьків-усиновителів».
Хоча більшість усиновителів бояться саме судового засідання, Таня і Олександр, навпаки, кажуть про судовий процес із захопленням. Тоді вони гостро відчули й засвідчили перед усіма присутніми свою батьківську відповідальність. Такого, напевно, не відчувають пари навіть при народженні дитини.
І ще один показовий момент, який підтверджує, що не варто пасувати перед бюрократичними бар’єрами. Таня і Олександр приїхали провідати Олексія до дитячого будинку третього січня. Саме закінчувався термін дії документів, після передачі від служби до суду. Потім у державних установах через свята неприйомні дні. Знов втрата часу. Майбутні батьки попросили голову Прилуцького районного суду, якщо можливо, провести засідання раніше. І він пішов назустріч без зайвих розмов.
Після завершення процесу батьки отримали довгоочікувані папери на руки. Сина забрали через 10 днів, як того вимагає законодавство. «Як юрист я розумію, навіщо дається термін на обміркування після рішення суду. Але як мамі, мені важко було дочекатися, коли ж нарешті можна забрати своє дитя», - згадує Тетяна.
Складну подорож Олексій переніс героїчно. Істерик не влаштовував, трошки його укачувало, але головне – не застудився. Коли їхали – тулився тільки до мами. Брак чоловічого спілкування у дитячому будинку був помітним. Навіть коли приїхали додому, спершу боявся з татом гуляти на дворі.
«Але за тиждень все вирішилось само собою, – згадує Таня. – Ми всі були вдома – я, тато, моя тітка, бабуся з дідусем. Я готувала на кухні, дорослі вели розмову, Олексій забавлявся іграшками. І тут так несподівано, мовчки, підійшов до мене обійняв поцілував. А потім так підходив до кожного члена родини. Це було дуже зворушливо. Я не втримала сліз. Синочок так по-дорослому дав нам знати, що розуміє нашу любов, що ми тепер єдина сім’я».
А ще мама Таня дивується, як швидко хлопчик удома навчився розмовляти. Після дитячого будинку вона хотіла показати його логопеду, але вирішила: хай трошки оговтається після переїзду. Та за два тижні він сам заговорив! Тоді з’ясувалося, що Олексій не знає назви кольорів. Почали вивчати по машинах, які розглядали з вікна. Такі нестандартні уроки на будь-які теми стали веселими та результативними.
Таня досі часто спілкується з працівниками Прилуцького дитячого будинку. Завдячує виховательці Вірі Михайлівні за турботу про сина, яка заклала в його серце перші паростки дорослої любові та бажання пізнавати світ.
Батьки вже думають над тим, коли і як делікатно пояснити Олексію історію його появи у сім’ї. Адже в маленькому місті неможливо зберегти таємницю усиновлення. Але головне, що Таня і Саша знають: рідну дитину можливо знайти й за сотні кілометрів, треба лише слухати своє серце.
Sirotstvy.net
