Долаючи 1000-кілометрову відстань…

Якось на початку вересня з робочими питаннями довелося зателефонувати головному спеціалісту служби у справах дітей Рівненської обласної державної адміністрації Тетяні В’ячеславівні. Вона, як виявилося, була тоді у відпустці й перебувала за 1000 кілометрів від Рівного, де в цей час забирала із притулку для дітей восьмирічну дівчинку. Тетяна В’ячеславівна розповіла, що, коли коли прийшла до притулку для дітей, їй повідомили: дитина дуже замкнута, тому навряд чи вдасться встановити з нею контакт. Але вона поставила себе на місце дитини і зрозуміла, як це справді лячно, коли до тебе приходить абсолютно чужа людина й хоче забрати з собою.

«Далі все відбулося саме собою, – розповідає Тетяна В’ячеславівна. – Коли побачила дівчинку, то в захваті вигукнула: «Лєнуся, ти набагато красивіша та доросліша, ніж на фотографії!» Потім обійняла її, і знайомство пішло, можна сказати, від душі. Дитині представилася тьотею Танею, розповіла, де живу, що проїхала 1000 км, щоб познайомитися з нею, почала розпитувати, чи була вона коли-небудь у зоопарку, чи хотіла б подорожувати поїздом, побачити столицю України. З дому завбачливо взяла альбом із фотографіями нашого будинку, двору, чоловіка, дітей та онуки, а також собаки й кота, найменших членів нашої сім’ї. За півгодини контакт був установлений. Оленка сказала, що хоче їхати зі мною. Представники міської служби запитали: «Лєночко, а ти напишеш це на папері?» – «Напишу», – відповіла дівчинка.

Подорожуючи поїздом майже через усю Україну, на шляху до Рівного заїхали в Київ, де вже з нетерпінням чекали на дівчинку нові родичі та їх семирічний син, який відразу потоваришував із Оленкою. Київ зустрів привітно маленьку гостю зі Східної України, відкрив перед нею світ метро, надзвичайно сподобався ескалатор, ліфт у багатоповерхівці,  «МакДональдс», і, звичайно, Київський зоопарк, у якому діти провели 6 годин, а потім була ще й прогулянка машиною по вечірній столиці. Для дівчинки із сільської місцевості, де в класі навчалося тільки дві дитини, вона й подруга, відкрився світ. А найбільша насолода – спілкування й можливість бути разом із новою мамою. Адже до восьми років дитина жила тільки з татом.

Тепер уявляєте, у якому піднесеному настрої ми застали жінку, коли зателефонували їй? Тоді ж Тетяна В’ячеславівна розповіла, що вона не єдина із працівників служб у справах дітей області взяла дитину-сироту у свою родину. Тож ми не могли залишити без уваги такі зворушливі історії про те, як своїх дітей знаходили працівники служб Рівненської області. І їх ми розповімо найближчим часом. Сподіваємося, вони допоможуть комусь, надихнуть.

Тетяна В’ячеславівна вже 11 років займається питаннями усиновлення та влаштування дітей у родини, а до того вона працювала в Рівненському дитячому будинку. Якось її попросили написати статтю до Дня усиновлення. Жінка писала й думала: «Я закликаю людей усиновлювати дітей, ділитися родинним теплом із сиротиною. А сама? У мене у приватному секторі власний будинок, просторий двір, ми вдвох із чоловіком, діти вже дорослі, з нами не живуть, а люди з меншою житловою площею виділяють куточок обездоленій дитині…» Своїми переживаннями поділилася з чоловіком, і він підтримав.

Тетяна В’ячеславівна наважилася, вирішила, що це буде дівчинка з іншої області, оскільки на Рівненщині протягом 2011 року зареєстровано 46 звернень громадян України, які хочуть усиновити дитину, а ще є люди, котрі бажають взяти дитину під опіку. А дітей бажаного дошкільного чи молодшого шкільного віку немає. Тому вона не могла дозволити собі поза чергою взяти дитину у своїй області, щоб не викликати чийогось незадоволення.

Жінка переглядала анкети дітей на порталі www.sirotstvy.net і знайшла восьмирічну Оленку. Тетяна В’ячеславівна зателефонувала спеціалісту служби,  розпитала про дитину й таки вирішила приїхати.

«Не знаю, чи взяла б я Оленку, – ділиться Тетяна В’ячеславівна, – якби  не допомога Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, хоча сама працюю в цій системі. А як почуваються у подібних ситуаціях люди, які шукають дитину? Я їм не заздрю, адже сама побувала на їхньому місці. Довелося почути різні питання, у тому числі й чому не беру дитину з Рівненської області. Встановлення опіки далося важко, із переживаннями. Після того, як мене призначили опікуном, я вийшла на вулицю й розридалась, ішла й плакала – і від щастя, і від переживань водночас».

Протягом 5 днів перебування в обласному центрі Тетяна В’ячеславівна щоденно приїжджала до дівчинки. У притулку тиха година, а вони йдуть гратися на вулицю. Знайшли м’яч:
–    Лєночко, ти вмієш грати у волейбол?
–    Ні, не вмію…
–    Ну що ж, будемо вчитися!

На четвертий день було засідання комісії, а на п’ятий жінка забрала дитину. Спочатку вони заїхали до родичів у Київ. Як Тетяна В’ячеславівна й обіцяла дівчинці, відвідали зоопарк, покаталися в метро, побували в «МакДональдсі», побачили вечірню столицю. Оленка відразу здружилася з семирічним Андрійком, у якого вони гостювали, – діти тепер просто нерозлийвода. На осінні канікули він приїжджав у Рівне, а на Новий рік та зимові канікули родичі запрошують дівчинку до себе в Київ.

Коли ж приїхали додому, на Лєночку зразу прийшов подивитися син Тетяни В’ячеславівни і вручив малій 100 гривень. Старші діти добре прийняли дівчинку, хоч, за словами жінки, видно, що вони трохи ревнують, навіть будучи дорослими (сину 26 років, доньці – 24 – прим. авт.). Чоловік Тетяни В’ячеславівни теж знайшов спільну мову з дитиною. Відразу дав гроші і сказав купити найкращий одяг та портфель. Якось Олена сказала: «Я люблю дядю Вадима, бо він мені м’яско купує. А м’яско у вас було завжди?» Усі сусіди, родичі, знайомі, вчителька та однокласники добре прийняли дівчинку, і це не може не радувати.

За два з половиною місяці Олена стала більш розкутою, хоча спочатку їй було важко і лячно. Коли вони приїхали в Рівне, Тетяна В’ячеславівна нагодувала та викупала дівчинку з дороги. Показали її кімнату, найкращу в будинку. Оленка спитала: «А можна я посплю?» І як лягла о 17 годині, то прокинулася о 8-ій наступного дня. Уявіть, який стрес довелося їй пережити, якщо так довго вона відсипалася. Тетяна В’ячеславівна у неї потім запитала: «Лєночко, тобі було страшно їхати зі мною? Ти боялася?» – «Так, трохи страшно було…»

Тепер увесь свій вільний час Тетяна В’ячеславівна присвячує донечці, живе для неї і не уявляє вже себе без дитини. До пів на десяту, поки не покладе її спати, не виходить із кімнати дівчинки. Вони вчать уроки, грають у шашки, доміно, нарди, спілкуються. Навчання дається поки що важкувато, особливо англійська мова й математика. Та й українська мова Олені не рідна. Два місяці Тетяна В’ячеславівна спілкувалася з дівчинкою російською, але потроху почали переходити на українську. Дитина висловила страх, що забуде російську, та мама їй пояснює: «Російська від тебе вже нікуди не подінеться, бо ти її знаєш, а українську треба вчити, адже ми живемо в Україні. Подивімося у твоє свідоцтво про народження, там написано, що ти – українка».

У дівчинки є дідусь із бабусею й дядько. Тетяна В’ячеславівна робить усе можливе, щоб дитина не втратила зв’язок із ріднею, щоб знала про своє коріння. Мало не щотижня, а то й через тиждень дідусь і бабуся телефонують онучці. Коли вони подзвонили вперше, Тетяна В’ячеславівна переживала, потім запитала в Оленки, чи хотіла б вона повернутися до діда з бабою, якби вони приїхали по неї. На це дівчинка відповіла: «Ні, мені з тобою добре. Рівне – це тепер моє місто». І в жінки відлягло від серця.

А не так давно в Лєни з’явилася нова «звичка»: перед сном вона сідає на руки мамі й просить: «Полюляй мене». Тетяна В’ячеславівна колише її і співає колискову. Дівчинка розуміє, що доросла вже, сміється, але, очевидно, таким чином вона заповнює нестачу любові й уваги в ранньому дитинстві. Адже рідна мати покинула дитину, коли їй був рік, і цих колискових в Олени, мабуть, не було.

Тетяна В’ячеславівна дуже щаслива, що в неї є дівчинка. Колись вона сказала донечці:  «Бачиш, так, мабуть, мало статися, щоб ми знайшли одна одну. Відстань між нами була 1000 кілометрів, а Господь звів нас».

«Я б хотіла побажати нашим спеціалістам, – говорить Тетяна В’ячеславівна, – бути більш людяними, щоб у зародку не знищити бажання потенційних батьків узяти дитину в сім’ю. Мені часто кажуть: «Ой, ми так боялися до вас іти». Чому люди мають нас боятися? Моє особисте ставлення до будь-якої людини, яка відкриває двері кабінету, як до родича, адже людина прийшла зі своєю бідою. У мене немає обідньої перерви, кінця робочого часу, якщо приїхали кандидати з іншої місцевості. До людей я ставлюся так, як би хотіла, щоб ставилися до мене.

Часто люди думають, що вийдуть із кабінету за руку з дитиною. А коли кажу їм, що на обліку немає дітей такого віку, який їм бажаний, бачу, як у них починають тремтіти руки й на очі навертаються сльози. Тож я завжди говорю: «До усиновлення ви йшли, очевидно, не рік і не два, і у вас вистачить терпіння ще трохи зачекати. Повірте: ваша дитина буде тільки вашою!»

Дехто боїться розчаруватися в усиновленій доньці чи синові. Тоді я людям пояснюю: коли ми народжуємо своїх дітей, теж не знаємо, що буде далі. Але свій хрест батьки несуть до кінця. І наводжу приклад зі своєї практики роботи: люди усиновили новонароджену дитину, а через два місяці зі сльозами зателефонували й кажуть: «Тетяно В’ячеславівно, наша дитина сліпа». Почали виясняти, як так могло статися, що лікарі не помітили. З’ясувалося, що дійсно на ранніх стадіях хворобу не можна було виявити. Ми вибачилися перед цими людьми, сказали, що вони можуть скасувати усиновлення. Але подружжя відповіло: «Це наш хрест. Ми його нестимемо все життя, і повертати дитину не будемо». Мене вражає жертовність таких людей, я схиляю свою голову перед ними.

Був ще такий випадок: до кабінету зайшли чоловік і жінка, вони усиновили дитину з синдромом Дауна, і раптом через декілька років прийшли сказати спасибі за сина, за дитину-даунятко. Сльози на очі навертаються…

Тож, дорогі усиновителі, опікуни, прийомні батьки, батьки-вихователі, не втрачайте надії, ваша дитина завжди буде тільки ВАША, стукайте в усі двері, просіть допомоги в Бога, і ви обов’язково дочекаєтесь і знайдете свою дитину! Хай усі, хто беруть малечу в родину, будуть щасливими. Адже сирота в дім – щастя в дім!»

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net