«Діти – наш найуспішніший проект» - Олена й Олександр Донські

24 години на добу й 7 днів на тиждень Олена й Олександр Донські працюють мамою й татом для дітей, які опинилися без батьківського піклування. І так вже понад 10 років. Власні син і донька вже виросли і теж створили свої сім’ї. Олена й Олександр у цьому році планували більше часу приділяти онукам, адже як прийомні батьки вони не можуть влаштувати дітей до себе, бо вже досягли пенсійного віку. Та заспокоїтись і насолоджуватись життям, коли десь страждають діти Донські не можуть. Тому сьогодні в їх будинку поселилося ще восьмеро дітей!
 

фото з архіву родини Донських

Почалось все на початку двотисячних. В Україні ще не були офіційно затверджені постанови про прийомну сім’ю і дитячий будинок сімейного типу. Організація й утримання сімейних форм виховання не налагоджені. Під опіку дітей-сиріт беруть здебільшого родичі, а прийомними батьками наважуються справжні сміливці, бо братися за щось нове й невідоме, боязко навіть досвідченим батькам. Тим часом притулки й інтернати наповнені дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Та й на вулиці просто неба часто можна зустріти безпритульних хлопчиків і дівчаток. Таких дітей Олена й Олександр годували, піклувались, де їм переночувати, чи чекає на них хтось із рідних…

Не рідко діти залишались ночувати в них удома. Скоро подружжя почало їздити до найближчого інтернату для дітей. Привозили необхідні речі, знайомилися, спілкувалися. Але чистота, іграшки і солодощі у дитячому будинку ніколи не замінять тепла маминих обіймів. Тому Донські запрошували дітей у гості, щоб познайомити їх з оточуючим світом поза інтернатом, щоб показати, що таке справжня сім’я.

Більшість дітей, які мешкають в інтернатах мають батьків, але повернути дитину в рідну сім’ю вже набагато складніше. Вкрай не вистачає фахівців, які б могли шукати усиновителів для дітей-сиріт, або сприяти тому, щоб діти повернулись з державного закладу до рідної сім’ї.

липень 2014

Про ці проблеми не можна мовчати, а вирішувати їх легше, об’єднавшись. Тому детально про всі факти Олександр розповів на Церковній Раді Пресвітеріанської церкви «Святої трійці». Після обговорення як пресвітеру церкви йому було доручено розробити план зі створення дитячого будинку сімейного типу у селищі Олександрівка поблизу Києва. На той час це було непоширеною формою сімейного виховання в Україні: відповідальність величезна, а грошей за неї не платять. Навіть дітям не виплачували соціальні виплати в такому обсязі як зараз. Першопрохідцям цього непростого шляху допомагали в основному церкви і благодійні організації.

Старший син Донських познайомив батьків з відомою англійською благодійницею Пет Харрисон. Пані взяла на себе витрати з будівництва безпечного житла для дітей вулиці. А проект будівлі, будівельні матеріали, комунікації – все до деталей продумував Олександр  - перша освіта інженера вкотре його не підвела.

Робота закипіла! Олена завжди була поряд з чоловіком: щось радила, щось відхиляла, потрібно було передбачити всі дрібниці й умови, якщо в будинок приїдуть діти з особливими потребами.

Все складалося, окрім одного: ніхто із друзів і знайомих не погоджувався стати батьками-вихователями у новому будинку. За домовленістю тут мало жити не менше 10 дітей. Одні батьки відмовлялися, а інших сама Пет Харрисон відхиляла. Враховувався не лише досвід батьківства, а й мотивація, бо це не просто виховання, а щогодинна праця розуму і душі, точно так як зі своїми дітьми. Хворіти й відпочивати не доведеться. Майбутніх батьків не знайшли, навіть коли будівництво будинку вже завершувалося. Рішення напрошувалось саме собою.

«Ми з Оленою досить самодостатні люди, - ділиться Олександр. – За який би проект не бралися, доводимо його до кінця. А коли ми замислились, що найкраще у нас виходить, то без сумнівів – це виховання дітей! Син і донька виросли гарними людьми, мають гідну освіту й роботу і ми пишаємось їх досягненнями. Виходить, найкращий наш проект – наші діти! Тому ми вирішили займатись тим, що нам вдається».

Незважаючи на солідний вік, Пет стрибала від радості, дізнавшись, що Донські погодились стати мамою й татом у новому будинку. Оселю, до речі, вирішили назвати «Genesis House», що означає «Будинок Буття» з посиланням на першу книгу Святого Письма.  А ще цю оселю називають «Безпечний будинок», тому що тут діти живуть у безпеці, і що важливо – в духовній також.

Як і належить, подружжя пройшло курси для прийомних батьків та офіційно стали називатися дитячим будинком сімейного типу. Спочатку в родину приїхали діти з лікарні, потім Донські забирали дітей з інтернату, з притулку – нікого не виділяли й не обирали, забирали всіх, кого пропонували у службі у справах дітей. Але кожній дитині Олена й Олександр встигали сказати на вушко, що ти наш найкращий, любий і найрідніший, адже в дитинстві так це хочеться чути.

 Нове сімейне життя могло не відрізнятися від інших багатодітних родин – перевірка домашніх завдань, поки випікається домашнє печиво, пошиття костюму для шкільного концерту, а в неділю – разом до церкви, на свята – на природу… Та в усьому цьому насиченому домашньому бульйоні Олена й Олександр не забували про найголовніше для дітей. Тут, у великому будинку їм було комфортно і затишно, уваги також не бракувало, але кожній дитині хотілося відшукати своїх рідних, дізнатися як живуть вони зараз або просто побачити людину, яка дала їм життя.

Розуміючи це, Олена й Олександр дуже обережно і поступово займались цим питанням обдумували насамперед як буде краще для дітей: для кого можлива зустріч з родичами, а для кого – не варто. Часу та сил на пошуки рідних не шкодували.

«Ми розуміли, що дитячий будинок сімейного типу – це чудова альтернатива сім’ї, але вона не може тривати постійно. Коли дітям виповниться двадцять три роки, ми не зможемо кожному з них придбати окреме житло і всі соціальні виплати й пільги також закінчаться. В той же час є багато подружніх пар, які дуже хочуть, але не можуть мати дитину. То чому не допомогти стати дітям і людям щасливими?», - каже Олександр і не погодитися з ним неможливо.

Але як шукати батьків, як розповісти про дітей? Звичайно, всюдисуще телебачення! Журналісти «Магнолія-ТВ» зробили цикл сюжетів про кожну дитину. Результат неймовірний – п’ятеро дітей усиновлено, троє повернулися у свою біологічну родину, і одна дитина – під опікою!

Окремі випадки гідні сценарію фільму. Як наприклад, історія хлопчика, тато якого не міг довести, що це його син. Це жорстокий але важливий урок для батьків, які виховують своїх дітей у громадянському шлюбі. Якщо дитина записана лише на маму, батьківство потім довести складно. Лише завдяки Донським хлопчика не влаштували до інтернату. Олена й Олександр взяли його на тимчасове виховання. Татові ж через суди довелось доводити своє право на сина не один місяць, та врешті решт все склалося добре, і хлопчик залишився з рідним батьком.

Тепер у Донських багато рідних по всій Україні, адже всиновлювали дітей не тільки в Києві. Спілкуються вони з кожною родиною, вітають дітей з днем народження і радіють їх успіхам. А пишатися є чим. Всі діти успішні в навчанні, творчості, беруть участь і перемагають в різних олімпіадах та конкурсах.

Цього літа в Олени й Олександра  залишився тільки прийомний син Ярослав. Олена добре підтягнула хлопчика у навчанні і щоб втримати досягнутий результат, узгодили зі службою не переводити Ярославчика до іншого дитячого будинку сімейного типу. Хоч і на пенсії, а сина мають довчити - вирішили Донські.

липень 2014

І ось липень 2014 року. За чаєм на кухні будинку Донських четверо дорослих і дев’ятеро дітей розмірковують, що будинок тепер варто називати не «Genesis House», а «Genesis Нome». В англійській мові ці поняття відрізняються. House – будівля, а home – домашня оселя. Це символічно, бо вісім дітей – дитячий будинок сімейного типу Ліліани й Сергія Чернових, залишаються тут.

Родина переїхала з Криму. Спочатку тимчасово оселилися у добрих людей на Хмельниччині, але залишитися там й оформити належні соціальні виплати дітям не вийшло. Олександру про родину розповів брат у церкві. Ну як тут відмовиш? Тим більше, Сергій і Ліліана Чернови виховують свідомо забирали на виховання дітей, яким потрібен постійний медичний супровід і комфортні побутові умови. Діти живуть з прийомними батьками вже шість років, а тепер у кожної дитини з’явилися ще й хрещені батьки – а як по-іншому назвати тих, хто рятує й оберігає у найскладніші періоди життя.

Більш того сім’я Донських взялася допомагати в оформленні документів на тимчасову реєстрацію для нового будинку сімейного типу. І ми не сумніваємось, що і з цим «проектом» Олена й Олександр відмінно впораються.

Дивіться відео: Родина Донських на Київщині приютила дитячий будинок сімейного типу з Криму