Гаряча лінія 0800509001
ua
ua

«Дітей у дитячих будинках не варто боятися, їх потрібно любити!»

14.11.2012

Олена і Андрій ніколи не розрізняли дітей на народжених чи прийомних. Всі діти – їхні, а яким чином вони з’явились у родині – хіба важливо?! Народження першого сина Богдана, а потім донечки Тані подарувало їм омріяну радість бути батьками. Самі ж пологи були складними. Але хотілося ще одного маленького щастя, тому й вирішили за ним відправитись до дитячого будинку.

«Дітям ми розповіли все, як є. Пояснили, що народжуючи, мама ризикуватиме здоров’ям, але є чудовий вихід, і діти позитивно сприйняли нашу ідею. Богдан, на той час йому було одинадцять, дуже розсудливий, завжди виважує кожне рішення, але тут погодився одразу і беззаперечно. Таня від радості стрибала до стелі – так їй сподобалось наше рішення подарувати сім’ю самотній дитині!»

Але з Оленою почали відбуватися дивні, незрозумілі речі, відколи стали кандидатами на усиновлення,  Снилось, що вона вагітна, але народжувати страшно боялась.

«Відчуття, що я чекаю дитину, не залишало мене. Час від часу мала недобре самопочуття, а одного вечора, через сильний спазм у животі, мені навіть викликали швидку. Наступного ранку пролунав дзвінок від служби у справах дітей: «Вчора ввечері у пологовому будинку сімнадцятирічна дівчина народила хлопчика, але від нього буде відмовлятися. Можете приїжджати знайомитись»…

В мені було намішано стільки емоцій: і сум, і радість, і страх, що не зможу бути гарною мамою для дитини, не відчуватиму її так, як відчувала Богдана і Таню. Маю на увазі такі інтуїтивні тонкі речі, які поєднують невидимою ниточкою маму і дитя. Але всі мої занепокоєння виявилися химерними. Я так само відчуваю моїх Данилка і Аню – їхній біль, емоції, самопочуття. (так звати усиновлених дітей Олени, - прим. авт.) Даня першим допоміг мені і кожному в родині відчути наскільки сильно ми любимо та цінуємо один одного».

Коли Олена тільки відвідувала Данилка у лікарні, маля вже відчувало її як маму. Вона годинами сиділа поруч із його ліжечком, а він не засипав, незважаючи на час. Лікарі тільки розводили руками, адже коли Олени не було, хлопчик спав міцно. Всю дорогу додому він тримав маму за комірець, наче боявся втратити. І потім ще перші кілька місяців вдома ця тривожність не покидала маля.

Дітки, яким довелось пережити розлуку з батьками, дуже добре відчувають справжню ціну щастю. Олена впевнена, що діти, які прийшли у цей світ непростим шляхом, мають настільки глибокий потенціал і багаті почуття, що здатні більшому навчити нас, ніж ми їх.
 Дані вже сім з половиною років, і Олена й Андрій ніколи не приховували від сина історію його появи.

«Коли Дані було два рочки, ми вигадали для нього таку казку, – ділиться мама. – Буває, що батьки дуже хочуть мати дітей, але немає терпіння чекати дев’ять місяців, поки народиться немовля. Тоді мама і тато йдуть до спеціального будиночка, де живе багато діток, і обирають собі маленького. Син цікавився: «А як ви мене шукали? Ходили і питали: «Ти – Даня Кобилинський? Ти – Даня Кобилинський?» (Кобилинський – теперішнє прізвище хлопчика, - прим. автора).

Наш Даня ще не розумів, що його покинули, що від нього відмовились. Коли він підросте, ця думка ймовірно з’явиться, тоді буде потрібна інша психологічна тактика. І ми йому допоможемо»!

Вже зараз поступово розмови на тему появи сина у родині набувають більш реального характеру. Хлопчик росте, у нього з’являється нове розуміння, а отже все нові й нові запитання. Найголовніше те, що він не носить їх у собі, а охоче намагається розібратися в незрозумілому разом з батьками. А отже – і в подальшому це вже не буде проблемою.

«Данька вже цікавився своєю біологічною матір’ю, і я пообіцяла, що коли він захоче, то я допоможу йому її знайти. Я запитала: «Ти хочеш з нею поговорити? Він сказав, що просто хоче її побачити, яка вона. Гадаю, у підлітковому віці це бажання посилиться, і я виконаю свою обіцянку. Зараз Данилку подобається, що саме ми з ним знаємо цей секрет, а думка інших йому неважлива».

Як і більшості дітей, Дані хочеться брати участь у вирішені усіх сімейних перемовин. Він категорично не погоджується з роллю молодшого у родині. Коли ж батьки замислились, що час «народити» ще одну дитину, Данилка запитали також.

Семирічний хлопчик не розгубився: «Напевне, у тебе у животі закінчились дітки, раз ти знов збираєшся до дитячого будинку»?

Отакої! Потім Даня взагалі здивував маму своїми знаннями біології. Все, що йому цікаво знати, він не лише питає, а й не лінується відкривати енциклопедії та інші розумні книжки.
Щодо статі наступної дитини Олена і Андрій не вагалися. Два сина вже є, потрібна ще одна донечка. На знайомство поїхали по першій анкеті, яку їм запропонували у службі у справах дітей.

«Спілкування з працівниками дитячого будинку справило на нас позитивне враження, – згадує мама. –  Але сама система дитячих будинків працює проти дітей. Вони ростуть там закомплексованими, і через те, що їх покинули, і тому що на них, наче клеймо, стоять медичні діагнози. Нашу Аню нібито як належить обстежили, проте дописали додаткові хвороби – і інфекційні, і венеричні, а страшний діагноз – гепатит С – навпаки приховали (навмисне чи ні – незрозуміло). Ми були налаштовані взяти дитину з хворобами, але ж у нашій сім’ї вже є діти, і ризикувати їхнім здоров’ям було б, на мою думку, нерозумно. Ми наполягли на незалежному обстежені. Після чого Аню зняли з обліку, як хвору на гепатит С і сифіліс. Але ж інші люди могли відступити, побоятися, що не справляться з такими хворобами…

Анюта має деякі кардіологічні проблеми, але з таким діагнозом ми впораємось! У дитинстві наша Таня мала складніші проблеми і ми їх перемогли»!

Іще серед діагнозів у Анечки стоїть гіпотрофія І ступеня, затримка кінетичного та мовного розвитку. Три місяці після народження вона голодувала, поки не потрапила до дитячого будинку. В 1 рік і 2 місяці дівчинка важила 7 кілограмів. Дитина була слабенька, часто хворіла, не ходила, майже не посміхалась, постійно мовчала. Але відчувши любов мами і тата, братиків та сестрички, їхню увагу, ласку, піклування, дитячий організм інтенсивно почав надолужувати втрачене.

«Коли я тільки приходила відвідувати Анечку, то стала помічати те, на що раніше не зважала. Якось підхожу до подвір’я, де гралися діти. Було дуже жарко, але всі дітки одягнені по правилам: курточка, шапочка, шарфик, чобітки. Малеча наче не помічали спеки. Дивлюся, моя дитина пересувається у ходунках, така самотня, ні на кого не звертає уваги, на свої хвилі. Я підійшла ближче, покликала її – не реагує. Тоді попросила нянечку підвести Анюту ближче. Коли Аня побачила мене, одразу почала зривати з себе шапку, відчула сонце, спеку, перемінилася на лиці, наче на ній увімкнули якусь кнопку запуску.

За чотири місяці вдома доця набрала 2,5 кілограмів ваги, бігає так, що зносить все навкруги, весь час сміється, щось теревенить і з усіма цілується. Данька сміється: «Це в кого тут затримка розвитку?»

У сім’ї Анюта почала позбавлятися своїх комплексів і страхів. Перестала боятися чоловіків, обожнює татка Андрія і брата Богданка. Зустрічає їх з неймовірною радістю, чіпляється на руки, цілує, обіймає.

«Наш тато в такі хвилини тане від насолоди. Богдан, Таня та Данилко також кожну вільну хвилину намагаються провести з Анютою. Це така своєрідна «бойова» підготовка перед створенням власної сім’ї для старших, – жартує мама. – А для Дані нарешті є привід проявити себе як старшого братика».

Були у Ані і проблеми з харчуванням. Дівчинка попервах боялася, що у неї відберуть їжу. Пляшечку з компотом кілька місяців ховала під подушку! В дитячих будинках діти звикають до того, що їм дозволено їсти тільки те, що принесуть, та покладуть. Якщо не встигнеш, твій обід дістанеться іншому. І Але і це не все, від чого довелось страждати дитині, мешкаючи у закладі.

Мама згадує їхній перший з Анею похід до магазину. Вони звідти буквально вибігли, не встигши скупитися. У дитини почалася істерика. Розмаїття товару і велика кількість людей в одному місці налякали Анюту. Минув час, як і кожна дівчинка, Аня з задоволенням разом з мамою робить покупки.

«Все, чого раніше донечка боялася, тепер її улюблені заняття! Дитячий організм дуже мудрий. Вона сама перелаштовувалась на нове життя. Ми лише були поруч. В нашій сім’ї Анечка мешкає лише чотири місяці, та за цей час вона повністю наша. Багато чому навчилася, і скільки всього ще попереду. Зранку вона прокидається і перші її слова: «Мама, – показує у спальню Даньки, – туди, Даню цьом»! Це вона мене запрошує – пішли до тієї кімнати цілувати Даню».

Братик і сестричка люблять один одного, і навіть зовнішньо схожі, наче народилися від однієї мами.

Згадуючи свій попередній досвід, Олена щиро радить майбутнім батькам не боятися складнощів, вірити своєму серцю.

«Діти здатні нас навчити новим почуттям, ще більше відкрити своє серце, стати щирішими та більш упевненими. Я дуже вдячна за це Дані і Анюті. Всі занепокоєння, які були в нас на початку усиновлення, тепер здаються нам безпідставними. Бувають ситуації, коли ти прагнеш допомогти дитині, а люди, які здавалося б, покликані захищати права дітей, розчаровують своєю байдужістю. Нас кілька разів питали, чи не боїмося ми, адже діти народилися від  неблагополучних батьків і таке інше.

Ні, нам лише страшно, що ще так багато дітей чекають на маму і тата у державних закладах. В кожного із нас є генетика, є певні вади здоров’я, часто люди мають шкідливі звички, і нікому невідомо, як все це може вплинути на народження дитя. Але виховання у повноцінній сім’ї, любов і повага здатні переважити будь-яку фізіологічну спадковість.

Ми б хотіли допомогти багатьом дітям, та стати сім’єю для всіх неможливо. Тому поки що обираємо такий шлях, і я думаю, він вірний. Дітей у дитячих будинках не варто боятись, їх треба любити! І не бійтеся дарувати свою любов, діти її помножують. І подарують вам набагато більше, ніж ви їм».

Олена і Андрій нещодавно відсвяткували 20-річчя подружнього життя – свято, що уособлює їхню взаємну повагу, спільно нажиті радості і помножену любов. У цієї сім’ї попереду ще багато нових і радісних відкриттів, багато щастя і перемог.

Найкраще про свої почуття Олена розповіла у віршах. І ми щиро бажаємо, щоб кожна матуся мала щастя сказати такі слова.
 
                  Сыну
 
Мой сыночек, мой котенок,
Мой родной малыш!
Я люблю смотреть – как сладко
И тихонько спишь.

Поцелую сладкий ротик,
Ушки, щечки, нос,
Глазки, мягкий твой животик,
Завиток волос.

Ножки сбиты, в краске нос …
Вмиг уснул – устал.
Ты еще на день подрос,
На день старше стал.

Посижу еще немного.
День прошел – и вновь
Я скажу «СПАСИБО!» Богу
За мою любовь,

Что мне выпало участье
Мамой твоей быть.
Не устану я за счастье
Жизнь благодарить!

Спи, мой ангел! Ты во сне
Восстановишь силы.
Я у Бога для тебя
Счастья попросила.                   
 

27.08.2008   (Дане 3, 5 года)