Даруючи надію

Дехто з моїх знайомих боїться народжувати дитину: по-перше, це величезна відповідальність, по-друге, треба міцно стояти на ногах і мати фінансові заощадження для впевненості в майбутньому. Особисто я переконана в мудрості прислів’я: «Бог дає дитину – Бог дасть і на дитину». А коли чую історії створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, кажу собі: «Так воно і є». Усе-таки добрі справи оплачуються, оплачуються любов’ю, вдячністю та щастям, яке відчуваєш, коли віддаєш частинку себе іншим.

На початку спільного життя Ірини та Сергія Коваленків із Миколаєва думки про те, аби взяти в родину дитину в них не виникали.  Народилася перша донька, потім друга. Подружжя відвідувало церкву, займалося благодійністю, а тому часто стикалося з проблемою сирітства, бачило, як потребують любові та домашньої атмосфери діти з інтернатів, дитячих будинків, будинків дитини. З часом у Ірини та Сергія виникло бажання взяти в сім’ю малюка. Але житла свого тоді ще в них не було, та й родина постійно збільшувалася: Коваленки народили 5 дітей. Проте бажання допомогти сироті з кожним днем ставало все сильнішим, воно тривожило й не давало спокійно жити. Соціальна реклама усиновлення якось болісно сприймалася, але й була поштовхом до створення прийомної сім’ї.

«Першим нашим прийомним сином у 2008 році став Мішаня, – розповідає Ірина. – Йому тоді було 5. Спеціалісти служби у справах дітей охарактеризували його як дуже хорошого хлопчика, та сказали: «Є одне «але»: він чорненький». Насправді колір шкіри в нього не надто темний, просто смаглявий. Спочатку ми хвилювалися, переживали, як пройде період адаптації, але, на щастя, зовсім його не відчули. Було враження, ніби Мішаня завжди з нами жив. Ніякої скованості, почував себе як удома. Коли повезли його до мами, він підбіг до неї й привітався: «Привіт, моя бабусю!» Тобто відразу влився в родину.

А через півтора місяця ми забрали Юлю. Їй було 12, до 9 років вона жила з рідною мамою, а потім майже 2 роки – у прийомній сім’ї. З тією родиною у неї там були деякі проблеми. Розібратися, хто був винний у тій ситуації, важко, та зараз це вже й ні до чого. Зустрічатися з першою прийомною мамою дівчинка категорично відмовилася. Ми знайшли Юлину рідну сестру по мамі (батьки у них різні). Та дівчинка живе зі своїм татом, але при цьому діти спілкуються.

Коли ми забирали Юлю, теж трохи хвилювалися, адже вона була в підлітковому віці, зі сформованим характером. Нам як батькам з нею абсолютно комфортно, ніяких конфліктів, а от зі старшими доньками (на 1 та на 2 роки старшими за Юлю – прим.авт.) у неї довгий час були напружені стосунки. Юля хотіла заслужити в дівчат авторитет, а ті, у свою чергу, теж прагнули показати, що вони грають певну роль у цьому домі. Дуже багато ми з ними говорили на цю тему! Якось чоловік купив торт, забрав малих, а ми з дівчатами сиділи на кухні, пили чай і обговорювали, як нам бути в цій ситуації. Зараз дівчата вже не сваряться, і скрізь вони втрьох. Юля – моя головна помічниця. Буває, вдягаюся, щоб вести малих на заняття, а вона каже: «Мамо, ти куди? Лишайся дома, я їх сама відведу». Вона знає, що наша, у соцмережах підписується як Коваленко, хоча в неї інше прізвище.

Навесні 2009 року в нашу сім’ю прийшли два хлопчики – Саша та Колюня. Чоловік був у дитячому закладі по роботі й побачив їх там. Саші було 6, Колюні – 4. Скоро старшого мали перевести в інший заклад, оскільки в цьому дітки перебували лише до 6 років. У чоловіка запитали: «Може, Ви їх заберете?» Він зателефонував і каже: «Іро, ми забираємо двох хлопчиків! Іро, я в них закохався!» Через два тижні діти були вдома. От із ними я й зрозуміла, що таке адаптаційний період. Саша поводився спокійно, тихо, а от Колюня… Наприклад, я прошу його не виливати воду з ванни – він обов’язково виллє, прошу не грати м’ячем біля вази – спеціально цілиться в неї. Це тривало близько місяця. Довелося словами переконувати, пояснювати.

Саша наш тримає емоції в собі, він може писати мені записки, у яких зізнається в любові, малює малюнки. Колюня ж абсолютно відкритий, іноді прямо «висне» на мені. Цього року він пішов у перший клас, поки що подобається.

1 січня 2010 року нашу родину поповнила ще одна дівчинка – Каріша,  – і ми отримали статус дитячого будинку сімейного типу. Донечка була дуже переляканою. Кілька разів навіть упісювалася, коли хтось близько підходив. Я носилася з нею, як із грудною дитиною, чоловіка до себе вона зовсім не підпускала. Коли лягала спати, заривалася в постіль. Є фото, на якому чітко видно «перелякані» риси обличчя. За півтора року Каріша дуже змінилася. Як виявилося, вона комунікабельна і просто обожнює, коли до нас приходять гості. Віршики ми вчимо, на святкових концертах у дитячому садку вже виступаємо. А ще на Новий рік-2011 забилася десь у куток, і Дід Мороз не міг її витягти звідти. Прогрес очевидний».

Діти в цій родині відчувають себе рідними, тому дуже не люблять, коли працівники соцслужб приходять перевіряти обстановку й нагадують про минуле, хоча треба віддати їм належне – поводяться вони коректно. Особливо тоді переживає Юля: «Я – ваша! Чому вони мене розпитують?» Мишко спочатку теж дуже боявся таких візитів, думав, що його заберуть. Іра знайшла спосіб побороти ці переживання: вони малюють тьотям малюнки. Тоді не так страшно. А зараз малі вже звикли, що працівники соцслужб приходять, а потім ідуть.

 «Спочатку мені було дуже важко, – ділиться Ірина. – Ну уявіть, діти-погодки віком від 4 до 9 років… Я пройшла своєрідний адаптаційний період. Не відразу прокидається любов до дитини, коли ти береш її в родину. Зараз усі вони мені дорогі й рідні, але попервах треба було слідкувати, щоб не виділяти когось. Іноді й хочеться побути самій, але розумію: без них нема сенсу. Вони – мій спосіб життя, вони – ціль.

Є одна незаперечна істина: чим більше ти віддаєш, тим більше отримуєш від інших. Для мене щастя – це дарувати радість дітям, це бачити їхні посмішки, це на питання «Ти мене ніколи не віддаси?» відповідати: «Ніколи-ніколи!» Ми даруємо їм надію і готові за них перевернути світ. Я схиляю голову перед тими, хто бере діток у сім’ю. Нічого не бійтеся –  і Ви обов’язково пожнете все, що посієте в серцях і душах дітей!»

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net