Данилкові успіхи

З Наталею зі Львова ми познайомилися, коли вона зателефонувала на гарячу лінію «Магнолії-ТВ» з питань усиновлення. Жінка шукала майбутню донечку, тому подзвонила нам. Розговорилися. Виявилося, що трохи більше, ніж рік тому, вони з чоловіком Іваном узяли в родину хлопчика Данилка, а тепер задумалися про поповнення сім’ї маленькою дівчинкою.

Іван та Наталя разом уже дванадцять років. Хотіли народити дитину, але стан здоров’я не дозволяв цього зробити. Лікування, операції – усе марно. Жінка вирішила: якщо до 30 років не вдасться народити власну дитину, усиновлять. Чоловік її підтримав, більше того, саме він і почав заводити розмови про це.

У Львові знайти немовля подружжя не змогло, тому, коли їм повідомили, що в Дніпропетровську є одинадцятимісячний хлопчик, не роздумуючи, сіли в авто й поїхали на зустріч із ним.

На першому побаченні Данилко дуже плакав, боявся, не хотів іти на руки, але серця майбутніх батьків відчули: НАШ!!! Наступного дня вони повідомили службі у справах дітей, що хочуть забрати хлопчика. Спочатку його віддавали тільки під опіку з подальшим усиновленням. Приблизно через два місяці після того Іван та Наталя їхали з сином у поїзді додому, до Львова.

«Спочатку Данилко не сміявся, постійно плакав, усіх боявся, – розповідає Наталя. – Чоловік змушений був «перебігати» з кімнати в кімнату, щоб син його не побачив, адже тоді малий починав кричати, тікати. До мене більш-менш швидко звик, оскільки я з ним була постійно. Коли попервах виходила з Данилком на вулицю, мусили брати маму, щоб вона допомагала мені з ним. Дитина страшенно боялася всього: коляски, машин, людей. Важко було.

А ще в перші місяці перебування вдома він дуже багато їв, з жадібністю, ніби боячись, що відберуть чи не вистачить. Адаптація тривала десь до півроку.

Зате зараз синочок – просто красень! У свої 2 роки й 3 місяці вже добре говорить, рахує до п’яти, знає півабетки, сам ходить у туалет. Коли ми змінювали свідоцтво про народження, нам радили змінити дату народження на півроку, щоб пізніше віддати в садок, у школу, аби він не відставав у розвитку від однолітків. Ми вирішили такого не робити. І от за рік за розвитком ми вже наздогнали ровесників. Звичайно, я посилено з ним працювала. Зараз плануємо віддавати його в дитячий садочок».

З появою сина життя родини кардинально змінилося. Змінилося на краще! Раніше Наталя та Іван робили все тільки для себе, тепер же з’явився сенс життя. Їхні батьки теж дуже щасливі – часто «поділити» внука не можуть!

«Багато моїх знайомих, у яких нема дітей, запитують, як це – відчути себе мамою, – ділиться Наталя. – Багато хто з них боїться, що не зможе полюбити сина чи доньку, вагається… Я ж кажу: «Відкиньте страхи, беріть дитину й нічого не бійтеся!»

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net