Чудова сімка. Поки що – сімка…

Віра та Михайло Поліянські з Ялти разом зі своїми дітлахами (9-річним Андрійком, 7-річною Світланкою, 5-літнім Михайликом та 3-річним Ільком) завжди жили дружно й весело. І зараз так само живуть. Тільки віднедавна їх у родині стало на троє більше. До їх сімейної компанії приєдналися Святослав з Мирославом (по два з половиною роки) та 11-літній Ігор.

Ілько народився хворобливим. Перші півроку Віра буквально жила з малюком у лікарні. Поруч була палата для «відмовників». На той момент там знаходилися двомісячні близнюки. Мама залишила їх у роддомі. Пішла в магазин і не повернулася.

Вустами дітей…
«Перша реакція на цих крихіток – жалість, –  розповідає Віра. – Ми з чоловіком багато говорили про них. Спочатку це були просто розмови «на тему». Але з часом вони оформились у конкретне бажання допомогти. Своїм діткам ми теж розповідали про цих малюків. І вони зі своєю дитячою безпосередністю нас запитали: «А чого б нам їх не забрати до себе?». Просте запитання, але відповісти на нього було важко. Ми вагалися.

Адже своїх четверо… Ми не були впевнені, що зможемо підняти ще двох. Але подумали… Потім ще раз подумали… Так, у нас дві кімнати, але місце, де розмісти малюків, знайдеться. Можливо ми не їмо делікатесів, але ніхто не голодний. Таким чином, ми спільно з нашими дітьми прийняли рішення забрати малюків. Поки тривав процес усиновлення, наші діти просто знемагали від нетерплячки: «Ну коли вже? Скоріше б!».

Коли ми привезли Святославчика і Мирославчика додому, наші діти вже підготували для них іграшки і наполягали, щоб ми вкладали спати малюків на їх ліжечка. Ледь вдалося  «відбити» малюків, щоб покласти їх в колиску».


«Я – Ігор. Можу розказати віршик»
«Два роки потому ми повернулися до думки про усиновлення. За цей період у нас відбувся

переворот свідомості щодо цієї теми. Раніше ми думали, що для усиновлення дитини необхідна якась об’єктивна причина – наприклад неможливість мати власних дітей, якась життєва трагедія. Думали що дітей беруть, аби заповнити пустоту. Але тепер ми усвідомили, що це внутрішня потреба людини. І у нас вона виникла вдруге.

Брати новонародженого малюка було би для нас фізично складно. Вирішили шукати більш старшу дитину. Одразу виникли питання – як? де? Але доля все взяла в свої руки.

Я листувалася з однією жінкою – українкою, яка кілька років тому емігрувала до Америки. Вона всиновила в Україні хлопчика й дівчинку. ЇЇ донька Неля в дитячому будинку росла з одним хлопчиком – Ігорем. Діти були, як брат із сестрою. Жінка не змогла тоді всиновити Ігоря. Вона дуже переживала за цю дитину, багато розповідала про хлопчика. І у нас виникла думка всиновити його. Причому ми навіть не бачили фотографії Ігоря.
Ми знайшли хлопчика в інтернаті в Бердянську. Одразу почали збирати документи.
 

Перша зустріч з Ігорем відбувалася в досить офіційній обстановці – в кабінеті директора інтернату. Заходить таке худюще дитя (22 кілограма в 10 років). І каже з порогу: «Я – Ігор, можу розказати віршик про козака». Приніс показати свій щоденник, зошити. Загалом же поводив себе дуже скуто. На всі питання відповідав односкладно – «так»-«ні». Потім ми попросили поспілкуватися з Ігорем наодинці, розповіли йому про нашу сім’ю, показали фотографії дітей, передали йому від них подаруночки. Під кінець розмови він каже: йдемо до директора, нехай він покаже, де мені розписатися, щоби ви мене забрали. Він не міг зрозуміти, чому не може одразу поїхати з нами».

Чистий аркуш
Дійсно, довелось почекати деякий час, протягом якого Віра з чоловіком навідували Ігоря вінтернаті, дзвонили йому мало не щодня. Цей період був дуже складний для хлопчика. Але про це новим батькам Ігор розповів уже потім. По телефону було відчутно, що Ігор

дуже наляканий, але чого – не признавався. Згодом він розповів, чого боявся. Виявляється, що старші вихованці інтернату «опрацьовують» дітей, яких готують на усиновлення: мовляв, чого ви радієте? ніхто вас на забере! а якщо й забере, то на органи й тому подібне. Одним словом – інтернат…

Коли ж Ігор нарешті приїхав додому, почалося найцікавіше. У свої 11 років хлопчик за рівнем побутової свідомості «тягнув» років на три. Його питання, часом, неабияк збивали нову маму з пантелику.

У перший день дома, коли Ігор на кухні побачив, як Віра варить картоплю на вечерю, він запитав, а навіщо у картоплі вода? Чай у пакетиках? А у нас у відрах був. Кефір у пляшках? У нас у каструлях був…
 

Хлопчик не знав, як користуватися холодильником, як запалити газ на плиті, як перейти вулицю і багато чого ще. Буквально – «чистий аркуш паперу».
Перший місяць Ігор був дуже скутий. Поводив себе більш, ніж скромно, мовляв я можу цього не їсти, мені це непотрібно. Відмовлявся від добавки. Боявся роздягатися при братиках. Але вже за два місяця хлопчик розслабився, перестав соромитись і вперше за вечерею попросив добавки.

Цього вересня Ігор пішов у 4-й клас. Віра розповідає, що зі школою були проблеми. Рівень знань у хлопчика бажав кращого. І у кількох школах його просто відмовились прийняти. Ігоря забрали з інтернату в квітні, й Віра просила щоб його взяли хоча б довчитися до канікул, а літом вони б з родиною «підтягнули» хлопчика. З рештою його прийняли в одну школу, але ставлення до нього там було не надто приязне… У Ігоря були і сльози, і категоричне «не піду».

В цьому ж навчальному році Віра знайшла нормальну школу й адекватного вчителя, який з розумінням поставився до ситуації.

«Ігор – «світла голова» Очевидно, що з ним в інтернаті просто не займалися. Все літо ми вчили табличку множення – у віршиках, у малюнках. Я думала, що мої малюки заговорять цифрами», – сміється Віра.

Всі – свої
Люди по-різному реагують на сім’ю Поліянських. Багато хто не розуміє, як, маючи чотирьох своїх малюків Віра з Михайлом могли взяти трьох чужих.

«Я не можу їм пояснити, що у мене немає своїх – чужих. У мене всі – мої. Якщо я прийняла дитину в своє серце – це вже моя кров. Назавжди… Якось я одного разу задумалась про своїх близняток, і не можу згадати, у що одягала малюків одразу після родів. Вже у чоловіка питаю. А він мені й нагадав:

ти ж їх не народжувала, –  сміється Віра. – А мої хлопчаки, доречі, просять у мене ще дівчинку (у нас же Світланка – одна на всіх). Ходять за мною і просять: «Мама, принеси нам дівчинку – хоч з роддому, хоч звідки. Ну як їм можна відмовити»…